Основні історичні етапи розширення ЄС: від 1973 до 2007 рр

31 березня 1998 року розпочалися  переговори про вступ до ЄС  із Угорщиною, Польщею, Естонією, Чехією, Словенією та Кіпром.

13 жовтня 1999 р. Європейська Комісія  дала рекомендацію державам-членам  Європейського Союзу розпочати переговори з Румунією, Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією та Мальтою.

9 жовтня 2002 р. Комісія порекомендувала  закрити переговори з Угорщиною, Польщею, Естонією, Чехією, Словенією, Кіпром, Словаччиною, Латвією, Литвою та Мальтою.

З урахуванням перехідних положень у певних галузях та сферах цей процес для ЄС-10 повністю завершиться у 2009 р. За час підготовки до вступу нові країни-члени ЄС успішно трансформували свої економіки з планових до ефективно функціонуючих ринкових (не стосується, ясна річ, центральноєвропейських країн, тобто ЄС-10 без Мальти та Кіпру). На відміну від інших держав Східної Європи, кризові явища в економіках цих країн на початку 90-х років були нетривалими, і з 1993—1994 років вони вже мали позитивні темпи економічного зростання, передусім внаслідок ефективних ринкових реформ, кардинальної переорієнтації зовнішньоекономічних зв’язків, інтеграції до Єдиного внутрішнього ринку ЄС.

Нові держави-члени ЄС досягли  та підтримують високий рівень макроекономічної стабільності. За роки підготовки до вступу рівень інфляції тут скоротився утричі, наблизившись до середніх показників ЄС -15.

До розширення вельми невизначеними  були можливі наслідки масової міграції робочої сили з країн ЄС - 10 до ЄС - 15. Довгострокові прогнози (до 15 років) оцінювали загальний обсяг міграції робочої сили до 3 млн. чол., тобто всього в 1,2% працездатного населення ЄС - 15 2020 року. Короткострокові прогнози визначили цей обсяг на рівні 300 – 350 тис. чол. у перші роки розширення. Однак перші два роки показали, що відсоток робочої сили з нових краї-членів на ринках ЄС - 15 є достатньо стабільним до і після вступу, з невеликим збільшенням у Великобританії, Австрії та Ірландії. Її обсяг просто недостатній, аби істотно вплинути на структуру та рівні заробітної плати на ринках робочої сили ЄС - 15.

Міграція з третіх країн викликає значно більшу стурбованість у європейських країнах-реципієнтах.

Вступ до ЄС нових країн став підтвердженням істотних структурних зрушень в їхніх національних економіках. По-перше, національні економіки нових країн-членів ЄС стають органічною складовою Єдиного внутрішнього ринку ЄС. Якщо врахувати також зростання частки взаємної торгівлі в межах ЄС - 10, можна зробити висновок про високу самодостатність і значущість саме ринку ЄС - 25 для розвитку малих економік нових членів.

По-друге, використовуючи існуючі  конкурентні переваги, виробники ЄС-10 формують нові — як ланцюжки європейських (і не тільки) інтегрованих виробничих систем, що об’єднують підприємства різних країн ЄС з метою організації досліджень, розробки, виробництва, збуту, обслуговування відповідної продукції.

По-третє, орієнтація на попит Єдиного  внутрішнього ринку ЄС сприяє поширенню передових технологій в їх економіках, активно формує виробництва третього та четвертого технологічних укладів. Так, у 1995 - 2001 роках практично всі країни-кандидати на вступ до ЄС значно підвищили свій індекс технологічного розвитку за оцінками ЮНКТАД (конференція ООН по торгівлі і розвитку) та увійшли до групи країн із найвищою інноваційною активністю.

Орієнтація на місткий та високотехнологічний  ринок ЄС, успішна адаптація до його вимог істотно поліпшили позиції ЄС-10 на світових ринках загалом. Ця група країн почала активно використовувати комунітарні механізми ЄС для захисту своїх позицій на Єдиному внутрішньому ринку Союзу, а також для економічної експансії на ринки третіх країн.

Позитивний характер економічних  наслідків розширення ЄС для нових членів зумовлений системою факторів. Передусім йдеться про виникнення та реалізацію коротко- та середньострокових ефектів відповідних форм міжнародної інтеграції на етапах до і після вступу до ЄС: вільної торгівлі, митного союзу, спільного та єдиного ринків, економічного союзу. Усунення бар’єрів входу та виходу на Єдиний внутрішній ринок ЄС, відносно швидка та ефективна ринкова адаптація національних виробників до змін у національних і зовнішніх конкурентних середовищах привели до кількісних та якісних зрушень в економічному розвитку нових членів Союзу.

Однак не слід думати, що вступ до ЄС розв’язав усі соціально-економічні проблеми нових членів. Це далеко не так. Вступ до ЄС дає можливість використовувати комунітарні механізми розв’язання економічних проблем розвитку, але це не відбувається автоматично. Тому в нових країнах-членах ЄС залишаються проблеми безробіття, відставання від рівня соціально-економічного розвитку ЄС - 15, не подолано технологічний розрив між цими групами країн, далеко не повністю вирішено питання соціальної конвергенції.

Перспектива розширення ЄС та безпосередньо  вступ нових країн стали важливим каталізатором ефективних ринкових трансформацій і позитивних структурних зрушень у національних економіках цих країн.

Орієнтація на Єдиний внутрішній ринок  ЄС сприяла модернізації технологічних основ їх національних економік, додала їм динамічності, підвищила конкурентоспроможність. Саме таким чином - як органічні складові економічної системи ЄС - нові країни-члени зустрічають виклики глобалізації, ефективно адаптуються до нових, більш жорстких, умов міжнародної конкуренції у ХХІ столітті. Їх досвід свідчить, що шлях входження малих економік до висококонкурентних міжнародних економічних угруповань повністю себе виправдовує.

6. 2007 рік – шосте розширення ЄС (приєднання Болгарії та Румунії)

На вступ до Європейського Союзу  Болгарія і Румунія чекали 12 років.

1995-го ці країни подали заявки  на вступ, за п’ять років  почали переговори і ще через такий самий час підписали договір про приєднання.

З їх приєднанням ЄС розширив свої кордони, збільшивши кількість членів із 25 до 27.

По відношенню до Болгарії та Румунії  Європейським Союзом було відзначено, що цим країнам буде надано сприяння і буде фіксований строк їхнього прийняття в Союз. Вказувалось, що причиною відставання Болгарії та Румунії була в першу чергу невідповідність економічним критеріям, прийнятим в Копенгагені.

Виконавши ряд вимог та перед  вступних формальностей, поставлених ЄС, Болгарія та Румунія набули статусу країн-членів ЄС.

Президент Європейської Комісії Жозе Мануель Баррозу з нагоди приєднання двох нових країн до ЄС назвав 1 січня 2007 року історичним днем. “Я вітаю громадян та лідерів Болгарії та Румунії за їхню сміливість, визначеність та роботу щодо підготовки до членства”, - цитує прес-служба президента Європейської Комісії. У свою чергу комісар ЄС з питань розширення Оллі Рен також привітав народи обох країн. “Вони заслуговують на привітання за вражаючі реформи у посиленні демократії, модернізації їхніх країн, перетворення судової системи на більш ефективну та незалежну”, зазначив він.

Приєднатися до ЄС через три роки сподівається Хорватія. Туреччина, за оцінками експертів, може стати членом об’єднання не раніше 2014 року. Статус кандидата на вступ отримала Македонія. Як майбутніх кандидатів розглядають Боснію, Косово, Чорногорію і Сербію.

Останнім часом в євроінтеграційних  процесах має місце феномен «Втоми від розширення (enlargement fatigue)». Це поняття є не таким вже й новим. Ще у 1977 р., провідний опозиційний політик Францій Франсуа Міттеран говорив: "Потрібно бути обережними, щоб не перетворити на загальний ринок просто зони вільної торгівлі.

В Євросоюзі зростає невдоволення впровадженням, масштабами та наслідками попередніх розширень. У багатьох державах ЄС різко знизився рівень суспільної згоди щодо можливості подальшої інтеграції нових членів. Відбувається переосмислення ставлення до даного процесу серед політично відповідальних осіб. Підвищення рівня скепсису щодо можливості подальшого розширення зумовлене наступними факторами:

а) поширення побоювань щодо загострення  внутрішніх протиріч в європейській політиці та ускладнення процесу прийняття рішень;

б) побоювання зменшення впливу нинішніх держав–членів ЄС та подальшого послаблення своїх позицій внаслідок прийому нових членів;

в) зростання рівня незадоволення  результатами розширення може призвести до загального розчарування процесом інтеграції.

Зазначене в останні роки спричинило інтенсифікацію дискусії щодо так званої «поглинальної спроможності» ЄС. Спробою припинити попередні дебати з даної проблематики стало оприлюднення висновків Європейської Ради у грудні 2006 р., яка ухвалила запропоновану Європейською Комісією «Стратегію розширення та Спеціальне повідомлення щодо питання поглинальної спроможності».

Ключовою ідеєю, закладеній у даній  Стратегії, стала позиція про призупинення розширення на більш–менш тривалий час і припинення практики масових «хвиль розширення» через інтеграційну «втому» країн–членів Євросоюзу.

Майже нічого нового з огляду на бачення  подальшого розширення не вніс і наступний документ Європейської Комісії «Стратегія розширення та найважливіші виклики в 2007–2008 рр.» від 6 листопада 2007 р. У Стратегії знову відзначено успіхи та проблеми держав–кандидатів та потенційних кандидатів, але даний документ так і не виробив бачення майбутньої інтеграційної політики ЄС.

Однією з основних причин втоми  від розширення в численних старих державах–членах ЄС є необхідність подолання суттєвого соціально–економічного розриву з новими членами. Сильно виражена економічна і соціальна диференціація між показниками нових членів та середнім показником по ЄС спричинює підвищення фінансових витрат і посилює тенденцію до внутрішньосоюзної делокалізації й відповідно до міграції робочої сили. Так, ще більше надало песимізму інтеграційним настроям в ЄС останнє розширення 2007 р. за рахунок Болгарії та Румунії, які дуже відчутно відстають від решти Євросоюзу за економічними показниками .

На подальші інтеграційні процеси  безумовно має вплив інституційне реформування. Завершенням важливого етапу інституційних трансформацій Євросоюзу стає прийняття «Лісабонського договору, що змінює Договір про Європейський Союз та Договір про створення Європейської Спільноти». Головними цілями, що їх прагне досягти ЄС внаслідок прийняття нового Договору та успішного завершення інституційної реформи, виступають підвищення ефективності прийняття рішень, зміцнення демократії через посилення ролі європейського парламенту і національних парламентів, а також збільшення прозорості бюрократичної системи. Одним словом, прийняття Лісабонського договору є необхідним для подальших розширень ЄС.

ВИСНОВОК

Вступ України до ЄС залежить від  багатьох умов. Але серед них треба  виокремити дві основних. Перша –  готовність України до інтеграції до Євросоюзу, яка визначається відповідністю країни Копенгагенським критеріям. Друга – спроможність ЄС до подальших розширень, а також згода як керівних інституцій ЄС в цілому, так і усіх країн членів на прийняття України до Об’єднаної Європи. Як щодо першої, так і другої умов існує низка проблем, які потребують свого розв’язання.

Передусім, з одного боку, зазначимо, що ступінь відповідності України  Копенгагенським критеріям залишається  дуже невисокою. По-перше, Україна, незважаючи на низку успіхів, підтверджених  зокрема її вступом до СОТ, все ще не досягла такого ступеню економічного розвитку, який би зробив її економіку конкурентоздатною на рівні із країнами – членами Спільного ринку. Складність набуття відповідного рівня економічної спроможності відбиває й актуальний стан перемовин Києва та Брюсселю про Асоціацію України з ЄС, до якої як складова входить угода про створення Зони вільної торгівлі поміж сторонами переговорів. По-друге, соціальна політика української держави також ще далека від мінімальних європейських вимог, про що, наприклад, свідчить стан ратифікації та виконання Києвом Соціальної Хартії. По-третє, політична система України також не функціонує як стабільна демократія, їй властиві різкі коливання у своєму розвитку, що зокрема підтвердили й події 2010 р., коли відбулося карколомне повернення країни до, здавалось, вже відкинутою історією конституційної системи 1996 р. Нарешті, виконання Україною майбутніх союзницьких зобов’язань також залишає багато питань без належних відповідей. Наприклад, в офіційній державній звітності відсутня чітка картина дійсного стану речей стану щодо того, яку частину Європейського права спромоглася адаптувати українська держава, скільки ще часу залишається для виконання країною цієї частини свого «домашнього завдання» за таких, відзначимо, надто невисоких темпів євроадаптації національної правої системи.

З іншого боку, в рамках самого ЄС не сформувалась визначена позиція  щодо перспектив та темпів наближення України до статусу офіційно визнаної Брюсселем держави-кандидата на вступ. У ставленні до такої можливості, умовно, країни ЄС можна поділити на прихильників майбутнього вступу України, та тих, хто не розділяє таку позицію. Їх сучасне співвідношення в ЄС не дозволяє офіційному Києву ставити питання про подання офіційної заявки на вступ. ЄС само по собі потребує справді значного часу на завершення інституційних реформ, своєї власної адаптації до наслідків розширення 2004 – 2007 рр. Окрім цього, йому належить виконати вже взяті зобов’язання щодо країн, які вже роками (Хорватія, Македонія), або десятиріччями (Туреччина) перебувають у черзі на вступ до нього. Все це вимагає часу, величезних фінансових ресурсів та консолідованої політичної волі. За браком усього перерахованого, інтеграція України ще не може повстати серед першочергових завдань Брюсселя, перейти від відносин у рамках політики сусідства до політики розширення ЄС.