Основні історичні етапи розширення ЄС: від 1973 до 2007 рр

Фактично, рекомендації Європейської Комісії були відображенням її стратегічних планів відносно процесу розширення ЄС. Вони представляли свого роду компроміс між максималістською позицією, що передбачала можливість розширення лише при наданні значних повноважень інститутам Спільноти та мінімалістською, яка розглядала розширення як шлях до перетворення ЄЕС в організацію міжурядової співпраці. Суть позиції Європейської Комісії полягала в збереженні класичного підходу до європейської інтеграції, який оцінював цілісність комуні тарних досягнень більше ніж загальну суму його складових, не дивлячись на складність процесу їх імплементації.

Не дивлячись на важливу роль ЄК в формуванні позиції Спільноти щодо проблеми розширення, вирішальну роль у процесі грала все ж політика членів ЄЕС. І хоча, враховуючи історичне значення розширення Спільноти на Південь в цілому країни-члени позитивно оцінювали залучення до ЄС нових членів. Найбільш активним прихильником нового розширення виступила Франція, яка бачила в цьому можливість відновити свої позиції в Спільноті, порушені в результаті прийому Великобританії до ЄЕС, проте все ж досить обережно ставилась до перспективи зростання конкуренції з боку нових членів ЄЕС, наполягаючи на необхідності врегулювання всіх складних проблем до остаточного вступу кандидатів.

Велика Британія приділяла увагу в першу чергу питанню реформування бюджетного механізму, в чому її підтримувала Німеччина. Президент Франції заявляв, що прийом країн до ЄЕС може відбутися лише після повного врегулювання наслідків першого розширення Спільноти.

Таким чином переговори між  ЄЕС та країнами-кандидатам в другій половині 80-х років гальмувались. Помічник Голови ЄК Лоренцо Наталі, відповідальний за питання розширення Спільноти, після свого візиту в Мадрид у червні 1981 р. наполіг на перегляді дати вступу Іспанії до ЄЕС, яка вже була визначена на термін не пізніше 1983 року (на засіданні Ради міністрів закордонних справ у липні 1980 р). Така позиція країн ЄЕС свідчила про те, що їх національні економічні інтереси грали все ж першочергову роль в порівнянні з підтримкою та захистом демократії в державах-кандидатах.

Прорив у переговорах наступив коли Європейська Рада в жовтні 1983 р. прийняла рішення про доступ середземноморських товарів до Спільного ринку. В червні 1984 р. на самміті в Фонтенбло було досягнуто консенсусу щодо механізму зменшення внеску Великобританії в бюджет ЄЕС та максимального збільшення відшкодувань від ВВП в бюджеті від 1% до 1,4% . Дата 1 січня 1986 року була визначена на самміті як остаточна для вступу Іспанії.

4. 1995 рік - четверте розширення ЄС (приєднання Австрії, Фінляндії та Швеції)

Питання чергового  розширення Європейської Спільноти  за рахунок країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) постало вже у другій половині 80-х років. Австрія, Фінляндія та Швеція були однорідною групою невеликих за розміром країн з високим рівнем економічного розвитку та сталими демократичними традиціями, тому їм було легко адаптуватись до основних комунітарних вимог.

Важливим етапом на шляху зближення країн Європейської Спільноти і ЄАВТ було підписання в 1972 р. Угоди про вільну торгівлю. 9 квітня 1984 року в рамках інтеграційного зближення країн ЄЕС та ЄАВТ відбулось підписання Люксембурзької декларації, яка передбачала консолідацію та посилення співпраці у справі гармонізації стандартів, усунення технічних бар’єрів, спрощення прикордонних формальностей з метою утворення «динамічного європейського економічного простору».

Наприкінці 80-х  років перспектива нового розширення ставала все більш реальною. Країни ЄАВТ висловлювались за повноправне членство в ЄЕС, а участь у спільному ринку ЄЕС, керівництво Австрії розглядало як єдину реальну можливість вийти з економічної кризи та мати гарантований доступ до традиційних ринків.

Жак Делор та Прем’єр міністр Норвегії Гро Харлем Брунтленд висловили перед Європейським Парламентом ідею більш «структурованого партнерства» та формалізації інституційних рамок співробітництва між країнами ЄС та ЄАВТ. Ініціатива Делора не викликала цілковитої підтримки ні з боку країн ЄС ні з боку країн ЄАВТ.

Так, наприклад, австрійський уряд не бажав розцінювати цю пропозицію як альтернативу вступ до ЄС. Прихильниками тісного співпраці з країнами ЄАВТ виступали Велика Британія, Данія, Німеччина, Норвегія, Швеція та Фінляндія. Швейцарія негативно оцінила перспективи утворення «міні-ЄС» з елементами наднаціонального управління.

На погодження позицій було затрачено майже  рік, і лише 19 грудня 1989 р. у прийнятті Спільної декларації сторони висловили бажання розпочати формальні переговори щодо ЄЕЗ, які у свою чергу розпочались тільки в червні 1990 р. 18 червня 1990 р. Рада Міністрів Спільноти, за активної участі Комітету постійних представників, прийняла документ, який фактично становив директиву щодо переговорів про ЄЕЗ та став основою для переговорів ЄЕС з країнами ЄАВТ. Основною метою переговорів проголошувалося утворення до 1 січня 1993 р. економічної зони у складі 19 країн.

Поступово в процесі  переговорів протягом 1990 р. та на початку 1991 р. для більшості країн ЄАВТ стало зрозуміло, що Європейська економічна зона не дає їм тих легких переваг, на які вони сподівались. Спільнота вимагала від країн ЄАВТ виконання тяжких умов комунітарних правил.

За складністю, переговори були більше схожі на переговори про повне членство в ЄС. Саме цього країни ЄАВТ прагнули уникнути. Ставало, також зрозуміло, що інституціональний, юридичний механізм нової організації був не тільки складним, а й позбавляв країни ЄАВТ будь-якого серйозного впливу на процес прийняття рішення. Деякі країни ЄАВТ розглядаючи можливість повноправного членства в ЄС порушували питання вивчення позитивних та негативних наслідків такого членства.

Так, наприклад, Австрія спочатку відмовилася вступити до Європейського Спільноти, вбачаючи в Європейській Асоціації Вільної Торгівлі (ЄАВТ) кращий шлях до європейської інтеграції.

Падіння комуністичних  режимів у країнах Східної Європи призвели до нових оцінок нейтральними країнами ЄАВТ свого статусу. Він став практично сумісним з повним членством в ЄЕС.

У грудні 1990 р. шведський  парламент схвалив рішення уряду  про вступ до Спільноти, і вже в липні 1991 р. Швеція звернулась з формальною заявкою на вступ до ЄС. Змінилась і ситуація у Норвегії, яка єдина з чотирьох країн-кандидатів не ратифікувала на референдумі 1972 р. угоду про вступ до ЄЕС. Прихід до влади Лейбористів в листопаді 1992 р. сприяли еволюції політики Норвегії щодо членства в ЄС. У січні 1992 р. парламент Фінляндії схвалив рішення уряду про вступ до Спільноти.

Офіційна заява  в ЄС була подана Фінляндією в лютому 1992 р. Справжній прорив у переговорах стосовно ЄЕЗ відбувся 21-22 жовтня 1991 р. під час зустрічі міністрів закордонних справ країн ЄС та ЄАВТ у Люксембурзі. Було досягнуто компромісу із найбільш складних питань спільної економічної зони, однак було потрібно ще майже пів року на вирішення проблеми спільних інституцій ЄЕЗ. Остаточна угода про Європейську економічну зону була підписана 2 травня 1992 р. у Порто і мала набути чинності після її ратифікації всіма зацікавленими країнами 1 січня 1993 р.

1 липня 1991 року на вступ до  ЄС подала заявку Швеція. Комітет  із зовнішніх зв’язків шведського парламенту прийняв нові положення, що корегували політику нейтралітету Швеції. Нова концепція передбачала перетворення Швеції на активного суб’єкта процесу формування нової системи безпеки в Європі. Заявка Фінляндії (18 березня 1992 р.) про вступ до ЄС також не містила застережень щодо її нейтрального статусу і відображала підхід Швеції. На референдумі з цього питання 57% тих, хто проголосував, підтримали цю ідею.

Дещо інша ситуація була з Австрією. Її нейтралітет мав постійний характер та закріплювався в Конституції Австрії і визнавався нормами міжнародного права. 26 червня 1989 р. найвпливовіші політичні партії Австрії – Соціалістична та Християнсько-демократична народна – дійшли згоди про необхідність внесення відповідних змін до федеральної Конституції, щоб узгодити дві позиції: збереження статусу постійного нейтралітету та урахування економічного значення вступу до Спільноти.

Таким чином, 17 липня 1989 року міністр  закордонних справ Австрії Мок передав заяву Австрії на вступ до ЄС у Брюссель. Завдяки тиску з боку соціал-демократів у заяві вказувалося на збереження нейтрального статусу, як умови вступу. Європейській Комісії знадобилося більше року, аби підготувати та висловити свою думку з приводу заяви Австрії.

У рішенні Європейської Комісії, висловленому 1 серпня 1991 р., підкреслювалося, що Австрія стане "однією з найстабільніших та  економічно найміцніших держав-членів ЄС". Нейтралітет країни вважався "особливою", але не "вирішальною" проблемою для Спільноти, яка вивчатиметься в світлі "змінення значення концепції нейтралітету в Європейському контексті.

Принципове рішення щодо нового розширення ЄС було прийнято на самміті у Лісабоні у червні 1992 р. з урахуванням інтересу, що постійно зростав, та вимог проведення активнішої політики стосовно країн Центральної та Східної Європи. В серпні 1992 р. Комісія підготувала рекомендації стосовно вступу в ЄС Швеції. В листопаді 1992 р. аналогічні рекомендації було підготовлено стосовно Фінляндії, в березні 1993 р. – Норвегії. У рекомендації визначались основні групи питань, що потребували обговорення.

24 червня 1994 року Австрія, Фінляндія  та Швеція підписали договір про вступ до ЄС. Таким чином, з 1 січня 1995 року, число членів ЄС збільшується до 15.

Фактично лише четверте розширення було здійснено із застосуванням чинних нині правових норм щодо членства в ЄС, які містить Маастрихтський договір про Європейський Союз, що набрав чинності в листопаді 1993 р.

5. 2004 рік – п’яте розширення ЄС (приєднання Угорщини, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Чехії, Естонії)

П’яте розширення Європейського Союзу 1 травня 2004 р. було найбільш амбітним за всю історію ЄС як за кількістю країн, що приєдналися, так і за складністю, оскільки новими членами стали країни з різною та відмінною соціальною та економічною історією.

Як і країни Середземномор'я  в 1980-х р., колишні комуністичні країни Центральної та Східної Європи вийшли з диктатури і заявили про бажання зміцнити свої нові демократії. Вони захотіли оголосити себе частиною "Європи" і переконатися, що вони не входять назад у сфери впливу Росії. ЄС мав життєво важливе значення для забезпечення успішного економічного розвитку цих країн. Однак, прагнення ЄС приймати заявки цих країн втілювалось менш швидкими темпами.

Європейська Комісія визначила, що країни Центральної та Східної Європи будуть готові до вступу вже до 2002 року. Саме тому, починаючи з цього року, у бюджеті передбачаються гроші на це. У липні 1999 р.

Європейська Комісія розподілила  між кандидатами наявні «передвступні» кошти, які мали допомогти державам-кандидатам у підготовці до повного членства. Формально процес розширення розпочався в березні 1998 р.

Першою групою країн-кандидатів були: Естонія, Польща, Словенія, Угорщина, Чехія та Кіпр. До другої належали: Болгарія, Латвія, Литва, Мальта, Словаччина та Румунія.

Сам процес цього етапу розширення ЄС з економічної точки зору мав кілька характерних рис:

 По-перше, це було приєднання 10 країн з істотно нижчими соціально-економічними показниками порівняно з ЄС-15, що доводить принципову можливість об’єднання різних за рівнем розвитку груп країн не лише на засадах вільної торгівлі або митного союзу, а й економічного союзу.

По-друге, розширення Союзу стало  важливим етапом достатньо м’якої, без економічних шоків, адаптації економік ЄС-10 до нових умов конкурентного середовища Єдиного внутрішнього ринку ЄС.

По-третє, очевидні позитивні наслідки розширення відчули як нові країни-члени (насамперед), так і меншою мірою старі країни-члени на всіх рівнях реалізації економічних ефектів цього процесу: споживачі, виробники, національні економіки, інтеграційне об’єднання в цілому.

Процес розширення був взаємовигідний як для ЄС-10, так і для ЄС-15. Нарешті, він був добре спланований, ефективно  керувався, його ризики та витрати були інтернаціоналізовані та мінімізовані в межах Союзу та країн, що приєднувалися.

Фактично підготовка до вступу цих  країн до ЄС тривала понад десять років, більш інтенсивно - з 1997-го, коли було прийнято рішення про перспективи розширення.

Досить позитивні зрушення у  стосунках ЄС та країн, що бажали вступити розпочались у 1994 році. Між Польщею та ЄС відбулось укладення Європейського договору про інтеграцію Польщі з Європейською Спільнотою, який почав функціонувати з 1 лютого 1994 року. Договір був ратифікований у 1996 році польським урядом, а також Європейським Парламентом і дванадцятьма країнами-членами ЄС. Тоді ж було укладено договір між Угорщиною і ЄС. На рік пізніше договір уклали Болгарія, Чехія, Румунія, Словаччина.

8 квітня 1994 року Польща подала  заявку на вступ до ЄС.

Європейська Спільнота не було зацікавлене в наданні переваг якійсь одній із східноєвропейський країн, тому було надано перевагу багатостороннім діалогам з усіма бажаючими вступити. В грудні 1994 року в Ессені було зроблено стратегічний крок із підготовки країн до інтеграції з Європейським Союзом. Головною лінією цього плану було те, що нові країни повинні прискорити політичні та економічні реформи, які стануть гарантом їхньої інтеграції в ЄС. Із цією метою додатковим протоколом Європейського договору було прийнято програму допомоги Польщі, підписану в липні 1995 року.