Теорія походження документа

Новий підхід в в дослідженні документа сформувався в 1950–1960-х рр. в межах нової дисципліни – документознавства. Дисципліна виникла як розділ архівознавства. Автором концепції нової наукової дисципліни став історик-архівіст К. Г. Мітяєв. У теоретичній частині дисципліни були визначені статус нової дисципліни, її предметна область, сформульовані дослідницькі завдання. Був узагальнений досвід діловодства, у першу чергу, з позицій наступного архівного зберігання документів, почата спроба розгляду структури документа, питань класифікації [2] . З'явилася перша комплексна робота з історії дореволюційного й радянського діловодства [3]. Теоретичні розробки К. Г. Мітяєва дотепер не втратили своєї актуальності.

Першими великими документознавчими роботами, що носять історико- теоретичний характер, стали роботи, що узагальнюють розвиток документознавства. Підсумки розвитку документознавства із середини 1950- х до 1970- х рр. були підведені А. С. Малітіковим [4] . Низка питань формування теорії документознавства був розглянутий у статті В. Д. Банасюкевича й А. М. Сокової [5] . У рамках розробки теоретичних питань був проведений ряд спеціальних теоретичних семінарів [6]. У доповідях були розглянуті питання розвитку теоретичної частини документознавства. Низка теоретичних питань про закономірності формування документних систем був розглянутий В. С. Мінгалевим [7].

Першим великим узагальнюючим  дослідженнями, що підводять підсумки двадцятилітнього розвитку документознавство (1960-1980) в умовах впровадження в практику нових інформаційних технологій, стали роботи А. М. Сокової [8]. Автор підвів підсумки розвитку теоретичних питань документознавства й спробував сформулювати первісну парадигму документознавства як науки, куди включив уявлення про об'єкт і предмет, цілі і завдання документознавства.

Проблеми класифікації документального  масиву стали предметом розгляду К. І. Рудельсон [9]. Питання моделювання в ході здійснення уніфікації й стандартизації систем управлінської документації були розглянуті в роботі В. І. Кокарєва [10].

Проблемам керування документацією  на підприємстві присвячене дослідження  В. М. Ларіна [11]. Незважаючи на управлінську заданість дослідження, автор розглянув ряд загальних теоретичних питань, таких як поняття "документована інформація" і проблеми еволюції управлінського документа. Автор узагальнює теоретичні дослідження в області електронного документа.

Окремі аспекти теорії й практики документознавства розглядались дослідниками також у рамках кандидатських дисертацій. Це були питання присвячені історії документознавства й діловодства радянського періоду [13].

Ряд теоретичних положень про документ одержав розвиток в  інших наукових дисциплінах. У першу  чергу, це такі допоміжні історичні  дисципліни, як джерелознавство, що розглядає  історичне джерело, основним видом  якого виступає документ, а також  дипломатика, археографія й ін. Однак  дослідження документа в цих  дисциплінах мало ряд особливостей. По-перше, документ розглядався в  них під кутом специфічних  для даних напрямків завдань, по-друге, документ у цих дисциплінах, умовно говорячи, переживає друге  життя, тобто виконує функції, не пов'язані з тими, що ставилися  авторами в момент його створення.

Частина теоретичних питань, що ставляться до ретроспективних документів, розглянутий у рамках архівознавства [13]. Дослідники акцентували увагу на "другому" житті документа, яке він здобуває після виконання їм його оперативних функцій.

Великий внесок у скарбничку теоретичних знань про документ вніс розділ кібернетики − документалістика. Предметом вивчення в ній став будь-який носій інформації й тому сфера розгляду має широкі межі. Це може бути традиційний оперативний документ, машинозчитувальний документ, архівний документ або музейний пам'ятник, взагалі на загал все те, що може містити інформацію. Безумовним досягненням документалістики стала розробка інформаційного підходу в розумінні природи документа. Однак більшим недоліком став суто інформаційний підхід, що виключає з розгляду соціальні функції як самого документа, так і інституту документування. Теоретичні дослідження в області електронного документа були продовжені фахівцями в області обчислювальної техніки В. А. Гадасіним і В. А. Конявським [14].

Певний внесок у розробку теоретичних знань внесли фахівці  в області книгознавства, бібліографознавства  й бібліотекознавства. У першу чергу, це М. М. Куфаєв, А. М. Ловягін, Б. С. Боднарський, І. М. Моргенштерн, Ю. М. Столяров, О. П. Коршунов, Г. М. Швецова- Водка, Н. Б. Зінов'єва, А. В. Соколов і ін. Вибравши в якості предмета свого розгляду документ- книгу, дослідники збагатили теоретичні знання новим видом документа, що містить інформацію, яка пройшла аналітико-синтетичну переробку. У рамках цього напрямку сформувалася нова версія концепції документознавства , що оперує документом у самому широкому змісті, що й розглядає, насамперед , документ- книгу й науково-технічну документацію.

Можна констатувати, що за останні  три десятиліття документ став предметом  розгляду не тільки документознавства, але й блоку бібліотечних і книгознавчих дисциплін, архівознавства, документалістики й інших наукових напрямків. Дані дисципліни внесли значний вклад у розвиток знань про документ, зробивши його теоретичне вивчення по суті міждисциплінарним. Теоретичні дослідження були спрямовані або на розв'язок прикладних завдань по інтенсифікації документаційного забезпечення управління й виробництва, правовому захисту документів, або узагальнювали практичний і науковий досвід минулих років. У цілому в кожнім дослідженні автори торкалися тієї чи іншої теоретичної проблеми, однак комплексного дослідження, яке синтезувало б накопичені в інших дисциплінах теоретичні знання й на їхній основі створило б нове теоретичне знання, дотепер не було проведено.

Розділ 2. Передумови формування теорії документа.

2.1. Історія виникнення та ґенеза документа.  

Історія виникнення поняття „документ” доволі суперечлива. Слід відзначити, що з приводу причин генезису документа висловлено багато думок фахівцями традиційного документознавства  та суміжних з ним наук. Останнім часом вивченням етимології цього  терміну активно займаються Г.М. Швецова-Водка, Ю.Н. Столяров, С.Г. Кулешов, М.А. Комаров, Н.М. Кушнаренко, К.Б. Гельман-Виноградов, Е.А. Плешкевич  та інші.

Сучасні словники пояснюють, що слово „документ” походить від латинського dokumentum, а те, у свою чергу, від дієслова docere – „вчити, навчати”.

Найбільш  глибоко походження терміна „документ” і подальшого розвитку його значень  дослідив польський науковець Анджей Сускі. На його думку, корені цього слова  сягають індоєвропейської прамови, яка існувала приблизно за 2000 років  до н.е. Слово „dek” у цій мові означало жест простягнутих рук, пов’язаний із передаванням або прийманням, одержанням чогось [84, с. 5].

Німецький дослідник  Гельмут Арнтц пояснює, що від слова  „dek” (або в іншому написанні „dec”) походить також число „десять”, тому що на долонях рук – десять пальців. Звідси походить „дека…” як перша частина складних слів, що означає „десять”, або „деци…”, що у складних словах відповідає поняттю „десята частина”.  Внаслідок чергування голосних „е-о” корінь „dek” помінявся на „doc” у слові „dосео”, що означало „вчу, навчаю”. Від нього походить слово „documentum” або ”docimentum”, яке означало: „те, що вчить, що є навчальним прикладом, доказом”. Однокорінним до слова „документ” являються слова: „doctrina” – "вчення", „doctor” – „вчений”. Саме в такому широкому значенні застосовувалося слово „documentum” з самого початку його вживання у працях Цицерона та Цезаря. Згодом воно набуло юридичного відтінку і почало означати „писемний доказ”, „доказ, взятий із книг, записів, офіційних актів”[84, с. 6-7].

Близьке до цього  пояснення походження розуміння  документа як засобу підтвердження  та свідчення дав російський дослідник  М.А. Комаров. він вважав, що при обміні відомостями про певні події  люди передавали як підтвердження предмети (речі) із записами про ці події, факти, явища. Такі предмети почали називати документами і вважали, що вони виконують  функції підтвердження та свідчення  [82, с. 15].

На сьогодні майже всі  дослідники згодні з тим , що документ виник разом із виникненням  писемності – найбільшим винаходом людства. Писемні знаки давали можливість зберігати і передавати істинне  знання. Адже саме завдяки написаному слову люди збагнули світ і своє місце в ньому. Первісні люди, щоб  запам’ятати місце перебування, напрями руху мисливців, сигналізувати  про наявність якихось предметів  або істот, використовували гілку  дерева, укладені у певному порядку  стріли, камінці тощо. Це були перші  спроби передати повідомлення за допомогою  мнемонічних знаків, перший крок до письма. Предметні знаки передавали загальний зміст повідомлення, але  не співпадали з одиницями мовлення.

Часто самі речі нічого не означали, а користувалися  як умовні знаки. Таким було письмо кіпу (вузликове письмо), поширене у  древніх інків: на паличку нав’язували  різноколірні шнурки з вузликами. Письмо ірокезів (вампул) було таким: на черепашки  наносили фарби, кожна з яких мала певне значення про яке домовлялися  заздалегідь. Пізніше знаряддями передачі інформації стали палички гінців у Австралії – із зарубками  різної конфігурації, пам’ять про  які збереглася в німецькому слові  Buchstabe, введеному пізніше для назв літер, запозичених у римлян.

З глибини  тисячоліть, з епохи палеоліту, дійшли до нас малюнки на скелях і зображення тварин і людей, вирізьблені на поверхні каменю. Люди вірили: якщо перед полюванням намалювати тварину і простромити зображення стрілою, то полювання буде вдалим.

Розкопки  шарів початку кам’яної доби і  кінця льодовикового періоду, коли люди жили громадами в печерах  або великих куренях з вогнищами, дають багато пам’яток у вигляді  настінних малюнків первісної людини, історія яких сягає часу існування  неандертальської людини. Ці первісні малюнки й різьблення були попередниками  піктографії – малюнкового письма. У період піктографії наскельний малюнок почав виконувати нову функцію  – із знака первісної магії  перетворився у розповідь [17].

З відкриттям письма людина здобула можливість передавати й закріплювати свої думки. Поява  писемності викликала необхідність складати документи. Більше того вважається, що саме нагальна потреба в укладанні  документів, угод, договорів і викликала  появу писемності як засобу фіксації і збереження державної і приватної  документації. Можна сказати, що писемність стала універсальним і потужним засобом закріплення інформації. Вона призвела не тільки до появи документа, але й до масового його поширення.

Надалі, починаючи  з середньовіччя до кінця XIX ст., слово „документ” використовували для позначення будь-якого писемного свідчення. У цей період  у зв’язку з застосуванням перших університетів, масового відкриття при монастирях і церквах шкіл виникає потреба в дослідженні таких текстів, які могли б через освітні установи розповсюджувати ті ідеї, які підтверджували б світську і церковну владу. Складаються списки праць  "авторитетів", що рекомендуються студентам, мають місце огляди, котрі дають поради, якими документами слід користуватися при бажанні оволодіти знаннями з тих чи інших наук. Епоха Відродження додала свій внесок у літературознавчий аналіз документальних джерел інформації. Гуманісти, шукаючи досконалі форми класичної латини як мови своїх наукових дискусій і літературних описів, вивчали античні тексти з точки зору їхнього стилю, композиції та лексики. Саме на базі філології у XVIII-XIX ст. розпочинається літературознавче вивчення творів європейського Ренесансу.

Через зростання  ролі освіти в суспільстві робота з документами набула неабиякого значення. Чітко виокремлюється історико-філологічний напрямок у роботі з документами. Дослідників цікавила історія документів, хто його автор, причини появи, місця  народження, який резонанс мав у  суспільстві. Виявлення фактів, що проливали  світло на походження документа, означало з’ясування його автентичності і  достовірності.

Вага і  статус офіційного документа як юридичного факту значно підвищилася в середні  віки в умовах феодального права, що регулювало взаємини членів європейського  університету всіх рівнів, особливо у  сфері володіння матеріальними (землі, будівлі, населені пункти) і людськими  ресурсами. Це зумовило вироблення законодавства, спрямованого проти фальшування  документів [44, с. 13]. Звідси й постала потреба в більш чіткій  регламентації оформлення документів.

У другій половині XVII ст. у Франції зароджується особлива наука, присвячена вивченню документів, які мають юридичне значення, за назвою „дипломатика”. ЇЇ творець – Жан Мабільон – видав 1681р. у Парижі „Шість книг про мистецтво дипломатики”. Дипломатика стала вивчати всі публічні (суспільні) документи, тобто документи, що мають суспільне значення, на відміну від документів особистого походження. У XIX ст. основним терміном у цій науці стає „документ”, що розуміється як „будь-яке писемне свідчення, що різним чином може служити виникненню, доказу і виконанню прав або володінню певними правами...” [80, с. 54]. Такий документ виконує одну з трьох функцій: 1) затверджує нове правове положення (акт дарування, продажу тощо); 2) є засобом доказу перед судом; 3) служить для переносу повноважень з однієї особи на іншу (вексель, купон акцій і т.п.). Серед цих документів розрізняють: документи, що самі затверджують нове правове положення, а також документи, що служать свідченням виниклих незалежно від них правових дій, які часто значно випереджають час створення документів [80, с. 12].

 У російську,  а відтак і в українську  мову, термін „документ” був  введений у XVIII ст. Петром I, як запозичене з німецької й польської мов, і було перекладене як „письмове свідчення”[76, с. 59]. Але потрібно зазначити, що довгий час цей термін майже не вживався. Першою його визнала область права, в якій воно і з’явилося ще в епоху античності (у римському праві). Так, у діловодній практиці Росії аж до XX ст. його синонімами були такі терміни як: „бумага”, „справа”, „акт”. За словами М.П. Ілюшенко ці терміни чи назви конкретних видів документів можна знайти у нормативних актах з діловодства та іншій літературі присвяченій діловодству [29, с. 26]. І.І. Ріхтер та Н.В. Варадінов у своїх роботах для позначення поняття „документ” використовували синоніми „бумага” та „справа”. Однак згодом для позначення документів, які відносяться до сфери управління та права стали застосовувати поняття „акт”: документ, у якому вказувалися права та обов’язки однієї чи декількох осіб, а також документи, які можуть слугувати доказом. Акти документують практично усі дії уряду та державного управління, оформлені документально [29, с. 27].