Теорія походження документа

У XX ст. дипломатика в позиціях деяких вчених зберігає свої ознаки синкретичний в площині об’єкта дослідження, оскільки вона, на їхню думку, вивчає всю «документальну писемність». Такі думки висловлювали у 1920-30-х рр.  і деякі радянські дослідники (102, с. 21-22), вони поширені і сьогодні в ряді країн Заходу. Це ілюструє текст еталонних таблиць Універсальної десяткової класифікації  (УДК), де дипломатика визначена як наука, що «критично вивчає внутрішні характеристики, стиль та форми документів» («critical study of internal characteristics, style and form of documents») [рубрика 930.22].

Безперечно, багато чого залежить від того, який зміст мають  у  даному разі поняття «документ», «документальна писемність». Найпоширеніша версія об’єкта дипломатики – це документ у значенні «акт», «історичний акт». Але трактування поняття «акт»  теж не однозначне. Як правило, акт  розуміють як юридичне оформлення документу. В статті, опублікованій 1974 р., український вчений О. А. Купчинський відзначає, що в центрі уваги дипломатики як науки знаходяться зовнішні та внутрішні ознаки актів, причому до зовнішніх ознак він також включає знаряддя письма, письмо та інші графічні знаки документа, художнє оздоблення, засоби засвідчення (125, с. 13), тобто ті характеристики, що складають об’єкт дослідження палеографії та сфрагістики.

Певні асоціативні зв’язки  між дипломатикою і документознавством складаються впродовж першої половини ХХ ст., коли саме починає поширюватися термін «документознавство» і яким позначається не наукова дисципліна, а певна абстрактна сукупність знань про документальні пам’ятки і засоби отримання цих знань. Так, у 1930-50-х рр. «документознавство» виступає як умовний синонім дипломатики (105, с. 25), останню називають галуззю спеціального документознавства (40, с. 104).

З іншої точки зору в  історичній науці ХХ ст. щодо розуміння  поняття «документ» (поряд з ототожненням з усією сукупністю історичних джерела  ви) є трактування його тільки як офіційного документа. Остання позиція  стала вихідною для остаточного  розмежування двох груп дисциплін, що вивчали «документи» та «книги» (друковані видання) і сутність якого впливала не тільки спеціалізованого архівного та бібліотечного зберігання, а й з особливостей самих об’єктів як засобів комунікації та джерел інформації: «документи» − це першоджерела знань; «книги» − засіб розповсюдження знань (фіксують вторинну інформацію) (див., наприклад 148). Значною мірою такі погляди були переважаючими в теорії справочинства – основній галузі знань, що розробляла норми підготовки та обігу офіційних (управлінських) документів, і споріднені з нею галузі історичної науки – архівознавства. Саме у межах радянського архівознавства з теорії справочинства зароджується наукова дисципліна з назвою «Документознавство».

Зокрема, у ХХ ст. формуються такі дисципліни як історична картографія, філігранологія, кодикологія, епістологія, маргіналістика, історичне кінофотофонознавство та ін. В останні півстоліття підхід до комплексу цих дисциплін, як допоміжний в історичному дослідженні, змінюється, і вони визначаються як спеціальні історичні. Ряд з них – історичне джерелознавство, архівознавство, археографія, документознавство – не тільки не вважаються допоміжними (191, с. 221), а й на думку фахівців, набувають статусу спеціальних галузей історичної науки (59, с. 68).

Продовжуються процеси диференціації  в межах спеціальних історичних дисциплін; з палеографії остаточно  виокремлюється філігранологія, яка  зараз визначається як спеціальна історична  дисципліна з назвою «історія паперу» (145). Збільшення уваги до процесу еволюції сучасних видів документів зумовило застосування під час їхнього вивчення методів палеографії та дипломатики, що забезпечило формування таких напрямів як неографія і неодипломатика. Є думка про можливість виокремлення з розділу загальної археографії напряму під назвою «новографія» або «кайнографія» (28, с. 81).

 

 

Документ  як системний об’єкт може вивчатися  різними галузями знань і науками. Необхідно вказати з поміж  їхнього переліку на науки загально-гуманітарні (історія, культурологія, філософія, філологія), а також окремі дисципліни гуманітарного  циклу – це бібліотекознавство, діловодство, архівознавство, семіотика, інформатика, книгознавство, текстологія  та інші галузі знань у тому числі  теорія і практика управління.

Отже від  синкретичної середньовічної дипломатики  або більш широкго за змістом  «манускриптознавства» (що у складі об’єктів вивчення включає рукописи як офіційних документів, так і  творів літератури – публіцистичної, релігійної, наукової, історичної, художньої  тощо) у XVIII і особливо XIX ст. починають відокремлюватися такі галузі знань як  власне дипломатика, палеографія, археографія, архівознавство, сфрагістика тощо. Ці процеси були зумовлені значними зрушеннями у розвитку теорії та методики історичного дослідження, що у свою чергу було вислідом практичного розроблення методів і прийомів аналізу історичних джерел, в тому числі – документальних. Між тим документальні пам’ятки продовжують переважно вивчатися комплексно, оскільки будь-яке завдання їхнього аналізу не могло не враховувати результатів, отриманих у споріднених галузях знань, або потребувало використання їхніх методів дослідження. Наприклад: суто дипломатичне дослідження документа не може оминути використання даних його палеографічного аналізу та характеристик паперу. А комплексне вивчення документа як історичного джерела вимагає вже залучення відомостей значно більшого спектру історичних дисциплін. Розширюються можливості застосування специфічних методів історичних досліджень. Так, методи палеографії та філігранології, що первісно емпірично сформувалися для підтвердження оригінальності юридичних рукописних документів застосовуються вже у наукових дослідженнях не тільки даної групи об’єктів, а й при вивченні рукописних книг будь-якого змісту. Результати даних досліджень враховує спочатку синкретична бібліографія, а пізніше й книгознавство, що утворилося разом з власне бібліографією.

В історичному  джерелознавстві існують два  поняття - «документальні писемні джерела» та «документальні пам’ятки». І якщо перше є класифікаційним поняттям на противагу оповідним писемним джерелам, то друге являє собою  об’єднання різних писемних джерел [7].

У XX ст. дипломатика в позиціях деяких вчених зберігає свої ознаки синкретичності в площині об’єкта дослідження, оскільки вона, на їхню думку, вивчає всю «документальну писемність». Це ілюструє текст еталонних таблиць Універсальної десяткової класифікації (УДК), де дипломатика визначена як наука, що «критично вивчає внутрішні характеристики, стиль та форми документів».

Безперечно, багато чого залежить від того, який зміст мають в даному разі поняття  «документ», «документальна писемність».

Найпоширеніша версія поняття дипломатики –  це документ у значенні «акт», «історичний  акт». Але трактування поняття  «акт» теж неоднозначне. Як правило, акти розуміють як юридично оформлені  документи. В статті, опублікованій 1974 р., український вчений О.А. Купчинський  відзначає, що в центрі уваги дипломатики  як науки знаходяться зовнішні та внутрішні ознаки актів, при чому до зовнішніх ознак він також  включає знаряддя письма, письмо та ін. графічні знаки документа, художнє  оздоблення, засоби засвідчення, тобто ті характеристики, що складають об’єкт дослідження палеографії та сфрагістики.

Певні асоціативні  зв’язки між дипломатикою і документознавством складаються впродовж першої половини XX ст., коли саме починає поширюватися термін «документознавство» і яким позначається не наукова дисципліна а певна абстрактна сукупність знань про документальні пам’ятки і засоби отримання цих знань. Так, у 1930-50-х рр. « документознавство» виступає як умовний синонім дипломатики, останню називають галуззю спеціального документознавства [6].

Основною  галуззю знань є теорія справочинства, яка розробляла норми підготовки та обігу офіційних документів, і  спорідненій з нею галузі історичної науки – архівознавстві. Саме у  межах радянського архівознавства з теорії справочинство зароджується наукова дисципліна з назвою «документознавство».

Становлення документознавства в статусі  спеціальної історичної дисципліни слід розглядати також у контексті  продовження процесів утворення  галузей знань, що вивчають документальні  пам’ятки. Зокрема у XX ст. формуються такі дисципліни як історична картографія, філігранологія, кодикологія, епістологія, історичне кінофотофонознавство та ін. В останні півстоліття підхід до комплексу цих дисциплін, як допоміжних в історичному дослідженні змінюється, і вони визначаються як спеціальні історичні. Ряд з них – історичне джерелознавство, архівознавство, археографія, документознавство – не тільки не вважаються допоміжними, а, й на думку фахівців, набувають статусу спеціальних галузей історичної науки.

Продовжуються процеси диференціації в межах  спеціальних історичних дисциплін; з палеографії остаточно виокремлюється філігранологія (її формування як самостійного напряму починається ще у XX ст.) яка зараз визначається як спеціальна історична дисципліна з назвою «історія паперу». Збільшення уваги до процесу еволюції сучасних видів документів зумовило застосування під час їхнього вивчення методів палеографії та дипломатики, що забезпечило формування таких напрямів як неографія і неодипломатика. Є думка про можливість виокремлення з розділу загальної археографії напряму під назвою «новографія» або «кайнографія».

Документознавство вважається спеціальною історичною дисципліною. Таким чином, особливість  документознавства полягає у  тому, що воно належить до двох циклів дисциплін: з одного боку – спеціальних  історичних, з іншого – документально-комунікаційних.

Наприкінці 1950-х  рр. у зв’язку з впровадженням  засобів обчислюваної техніки і  початком нової інформаційної кризи  формується новий науковий напрям –  документалістика, який пов’язує документацію з технічними засобами оброблення, зберігання та видачі інформації, що міститься  в документах, та інформації про  самі документи. Поступово головним об’єктом в документації стає не документ, а інформація. Дослідження автоматизації  інформаційних процесів стимулювало  розвиток інформатики.

Документалістика  досить активно розвивається в СРСР 1960-х рр. Її розуміли як прикладну  галузь кібернетики, що вивчає властивості  документа і документальної інформації, організацію документальних потоків  і масивів, зокрема в архівах, бібліотеках та музеях. У цей час  даному напряму присвячуються публікації та наукові конференції. Найвідоміший провідник ідеї документалістики –  Г.Г. Воробйов опублікував 1973 р. монографію «Документ: інформаційний аналіз», яка відіграла велику роль у розвитку документознавства.

Між тим формується і поняття певного циклу або  циклів інформаційних та документаційних  наук, виокремивши при цьому науку  інформатику. Так, Кобліц об’єднує в дисципліну про інформацію і документацію бібліотекознавство, архівознавство, музеєзнавство, журналістику тощо.

В СРСР впродовж 1960-70-х рр. домінуючою була концепція  так званої «наукової інформатики», яка зосереджувалася на дослідженнях наукової інформації, наукових комунікаційних проблемах науково-інформаційної  діяльності, у тому числі з використанням  засобів автоматизації. У межах  цієї концепції формується дослідницьке ядро проблематики «документальних  джерел інформації». Головні напрями  дослідження впродовж 1960-80-х рр. знаходились  у межах вивчення документальних інформаційних потоків, комплексу  питань, пов’язаних з первинними та вторинними документами, зокрема, такими, що стосувалися підвищення їхньої якості тощо. У 1980-х рр. позиції «наукової  інформатики» поступаються іншим концепціям, зокрема, «технічній інформатиці», де увага зосереджується на технічних  аспектах розроблення та забезпечення функціонування автоматизованих інформаційних  систем та «соціальній інформатиці», яка значно розширює об’єкт дослідження  «наукової інформатики» за рахунок  дослідження інформаційних процесів не тільки наукової, а й усіх сфер соціальної діяльності.

З іншого боку, споріднені з «науковою інформатикою»  бібліографознавство, бібліотекознавство та певною мірою книгознавство пов’язані  з комп’ютеризацією бібліотечної, науково-інформаційної та книговидавничій  діяльності, стали відчувати все  більшу потребу узагальненого розуміння  і вивчення головного об’єкта  їхнього дослідження, який став позначатися  терміном «документ». Наприкінці 1980 поч. 90-х рр. активізуються дискусії щодо співвідношення категорій «книга», «документ», трактування термінів «неопубліковані  документи», взагалі поняття «документ», його функцій та властивостей особливо в контексті бібліотечно-бібліографічної  діяльності.

Отже, взаємодіючи  між собою ці науки збагачуються розширяють рамки бачення і сприйняття документа, як акту соціальної дії, пам’яті  акту влади. Таким чином ми можемо говорити як мета-науку, тобто інтегральну  науку для тих галузей знань  які безпосередньо займаються вивченням  документа. [6].