Витоки професії документознавець

Зміст

Вступ          3 

1. Витоки професії документознавець     5

2. Розвиток справочинства  та становлення професії 

документознавець        15

3. Радянська епоха становлення професії документознавець 20

Висновок          23

Список використаних джерел та літератури    24

Вступ

Важливою галуззю діяльності суспільства є ділова сфера, яка  полягає у встановленні партнерських контактів між закладами, підприємствами, установами, державами, а також у  налагоджуванні приватних стосунків  між людьми.

Об’єктом дослідження – історія розвитку професії документознавця. Предмет дослідження – документознавець, як основний державний робітник з документами необхідний для стабільної діяльності установ, організації.

Мета теми – системне уявлення про історію розвитку професії документознавця.

Завдання теми – проаналізувати основні етапи становлення професії документознавець.

Розбудова незалежної України  неможлива без духовного відродження  нації. А духовний прогрес народу неможливий без глибокого пізнання та засвоєння культурних надбань, створених ним упродовж багатьох століть.

Сотні років неволі, протягом яких жорстоко нищилася наша культура, десятиліттями, коли вся державна машина була запрограмована на нівеляцію різних націй, деформували всі сфери  життя одного з найчисленніших народів Європи. Тривале фізичне та духовне насильство над усім, що стосувалося українців як нації, призвело до відчуження їх від власної культури. Забувалася мова, традиції, руйнувалися віками формовані норми.

Документ як основний носій інформації необхідний для стабільної діяльності організації. На основі документів приймаються рішення управлінського, виробничого та господарського характеру.

При роботі з документами  слід керуватися виробленими в процесі  вітчизняної та світової практики методами і прийомами, що забезпечують ритмічну роботу закладу по організації діло виробничого процесу.

Документи мають правове  значення, оскільки є засобом засвідчення  та доведення певних фактів. Вони також  використовуються як джерела та носії  інформації. А в управлінській  діяльності документ виступає як предмет і як результат праці.

1. Витоки професії  документознавець

Існує спільний акцент, властивий для означення державної служби в ХІХ ст. ,– підлеглість інтересам держави дій посадовців згідно з розпорядженнями вищої влади чи від її імені8. Посилаючись на досвід західноєвропейських колег і потреби життя держави та суспільства, російські державознавці активно займалися розробленням функцій державної служби як сукупності регламентованих стосунків між державою й громадянином. У перелік основних функцій державної служби включалися такі вимоги: 1) встановлення міцного зв’язку між державою і суспільством на ґрунті законодавства; 2) забезпечення практичної реалізації державної політики; 3) розв’язання кадрового питання, а саме добір, підготовка кадрів, нормативне регулювання прав і обов’язків посадових осіб9.

Забезпечення відповідними кадрами  державної служби – неодмінна  запорука успішного управління. Ускладнення  його механізму в умовах становлення  новітніх виробничих стосунків викликало кількісне зростання чиновництва. За даними російського історика-джерелознавця П. А. Зайончковського, упродовж ХІХ ст. чисельність державних службовців збільшилася семиразово10. Розростання чиновницького корпусу загострило питання розроблення механізму контролю за виконанням службовцями своїх обов’язків. Склад цивільних службовців російського державного апарату був багатошаровим. Від часів Петра I чиновництво поповнювалося окрім представників привілейованих верств, особами нижчих станів. Якщо вища бюрократія імперії Романових формувалася переважно з дворян (посадові особи 1–5 класів), то службовці 6–8 класів, котрі обіймали важливі посади, згідно із статистичними даними, лише на три чверті належали до дворянства. Табельне чиновництво канцелярських підвідділів, у т. ч. секретарі контор, губернських і провінційних канцелярій, архіваріуси, протоколісти, бухгалтери, перекладачі й інші цивільні службовці вже на понад дві третини складалися з осіб недворянського походження. Зарахування на службу, окрім станових, національних і віросповідних обмежень, передбачало встановлення професійного рівня і загальної підготовки до виконання службових обов’язків, послужного списку особи, яка, до того ж, повинна мати належну освіту. До елементів кар’єрної стратегії слід включити розроблення законодавчих основ, що врегульовували механізм реалізації кар’єри службовців, котрі володіли високим рівнем професійності, стимулюючи безперервне нарощування знань і вмінь в обраній галузі державного управління. Випадки, коли державні службовці успішно робили наукову кар’єру, були непоодинокими.

Як відзначав А. В. Єлпатьєвський, послуговуючись при цьому проблемною історіографією, для вирішення складних завдань керування різними сферами  людського життя існувала об’єктивна потреба в освіченості тих, хто вступав на державну службу. При цьому підкреслювалось особливе значення вислуги службовців і роль секретарських посад як з’єднувальної ланки між канцелярськими й чиновницькими групами цивільної адміністрації, тобто посад, які «потребували більше спеціальних знань у галузі управління, що набувалися тривалою практичною діяльністю в канцеляріях».

Природно виглядає наявність високого рівня освіти службовців, котрі виконували обов’язки архіваріусів і діловодів. Цілком звичайним явищем було, наприклад, авторство чиновників у більшості посібників із канцелярської справи та діловодства. Добра обізнаність із специфікою роботи структурних одиниць адміністративно-бюрократичної управлінської системи, знання нормативно-правової бази їхнього функціонування й діловодних традицій стали запорукою створення високоякісного науково-методичного продукту.

Незважаючи на особливі заходи, спрямовані на вдосконалення державної служби, фахівці констатували випадки недостатнього  освітнього цензу чиновництва дореформеної Російської імперії, а також високий рівень їхньої корумпованості, адже вони «жили здебільшого протизаконними поборами з прохачів і сильні були тільки залаштунковим впливом (можливістю хибно провадити обставини справи, спотворити чи приховати закон)».

Кадри для державної служби вищого рангу зазвичай готували історико-філологічний і юридичний факультети університетів, а також спеціальні навчальні центри, наприклад, Пажеський корпус (1802), Демидівське училище вищих наук (1803), Царськосельський ліцей (1810), Імператорське вище училище правознавства (1835) та ін. Уже в «Попередніх правилах народної просвіти» (1803) вказувалося, що в «університетах викладаються науки […] потрібні для всіх занять і різних видів державної служби», а «Університетський статут» (1804) офіційно узаконював положення про те, що в університетах «готується юнацтво для вступу в різні звання державної служби». Утім, як свідчать сучасні дослідження, студенти із збіднілих верств населення також часто присвячували себе «письмоводству». Очевидним наслідком цієї ситуації стало виникнення у другій половині ХІХ ст. спеціальних навчальних закладів середньої ланки, які спеціалізувалися на підготовці діловодів.

Сформульовані «Генеральним регламентом» (1720) обов’язки службовців адміністративних установ – належне оформлення документів, надання об’єктивної інформації, суворе дотримання правил діловодства – не втратили актуальності й у ХІХ ст. Відтак позачасово-нагальним залишалося приведення практичної сфери роботи з документами у відповідність до вимог і новітніх форм контролю за організацією документообігу, механізму його впливу на виконання ухвалених управлінських рішень, оскільки «порядок діловодства був таким, що відомчий нагляд, нагляд керівництва виявився недостатнім для захисту інтересів самої адміністрації».

Суттєвим проявом бюрократизації державного управління було стрімке  нормативно-правове врегулювання діяльності вищих, центральних і місцевих адміністративних структур та їхнього персоналу. Багатоланковий управлінський механізм вимагав  від персоналу неабияких зусиль для забезпечення реалізації указів і розпоряджень, зразкового діловодства. Як зазначив російський дослідник В. П. Мельников, центральні установи надсилали у відомчі, місцеві канцелярії сотні тисяч документів, процедура проходження яких була складною. Наприклад, кожний установчий документ чи запит мав пройти 36 діловодних операцій на рівні Комітету міністрів, 54 – на рівні губернського правління. Тому у ХІХ ст. з’явилася величезна кількість актів, положень, інструкцій, що впорядковували здійснення діловодства з метою раціональної організації функціонування владного механізму та швидкого реагування державних службовців, установ на управлінські запити центру.

Нормативно-правові акти регламентували «порядок провадження справ у  всіх міністерствах, департаментах і відділеннях», встановлювали ієрархію, форми й системи документів, фіксуючих їхню діяльність. Динаміка діловодства XVIII ст. продукувала на початку ХІХ ХІХ ХІХ ХІХ ст. чітке усвідомлення видово-жанрової специфіки документів залежно від статусу місця їхнього народження. Так, вищі органи управління при «спілкуванні» з підвідомчими установами оперували, наприклад, указами, повеліннями, постановами, провадженнями, приписами, а зворотний зв’язок-відповідь забезпечувався доповідями, рапортами, представленнями і доносами. У зв’язку з особливою увагою до ієрархічної субординації у центральному державному апараті ретельній уніфікації також було піддано форму всіх письмових зносин, тобто службове листування.

Від моменту утвердження «Загального  заснування міністерств» (1811) історики діловодства пропонують виокремити «виконавський», або «міністерський», період. Законодавчим актом установлювався порядок «ведення справ» у всіх міністерствах, підвідомчих їм департаментах і відділеннях. Так само, як і «Генеральний регламент», акт 1811 р. визначав основний зміст технології роботи з документами, а саме: їхньої підготовки, доповідання про зміст керівництву, узгодження, підписання, затвердження, доведення до виконавця тощо, себто ті процедури, що становлять суть діяльності канцелярії установи.

Розроблення нормативно-правових актів, які регламентували діловодство  структурних підрозділів законодавчої, виконавчої та судової влади мало неоднопланові наслідки. По-перше, продукувалася  значна кількість різного призначення і формату видань авторства здебільшого правників-практиків, присвячених узагальненню досвіду канцелярій різноманітних установ у справі укладання документів, уніфікації їхньої форми, організації тексту й інформації, щодо зразків оформлювання спеціальної документації.

По-друге, ретельно вивчалися принципові засади адміністрування як управлінського процесу за умови належно впорядкованої  документальної комунікації на вертикальному  й горизонтальному рівнях. Під  впливом зовнішніх спонукань, а  також логічного розвитку права відбувалося становлення адміністративного права. Цьому сприяли університетські кафедри, фахові товариства, практика закордонних наукових відряджень професорів і студентів, з’їзди юристів та інші організаційні заходи. Конституювання адміністративного права нерозривно пов’язувалося зі становленням державного права, державознавства (рос. государствоведение), а також теорії управління, першість у розробленні яких належала правникам.

По-третє, як відзначалося вище, формувався інститут державної служби, переглядалися функції чиновництва (виборного й призначуваного) різних рангів. Реформи Олександра ІІ ІІ призвели до чіткої градації обов’язків канцелярських чиновників «вищого» і «нижчого» рівнів. Справедливим є зауваження М. І . Лазаревського про те, що різко змінилося розуміння поняття «канцелярія», яка відтепер сприймалася не лише як місце «підготовки справ до доповіді та доповідання справи», але й ще суто технічний осередок, найпростіша ланка документування, за яку відповідали канцелярські чиновники, добре обізнані з його технологічними особливостями, діловоди30. Інакше кажучи, закріплюювалося значеннєве розмежування не тільки на рівні сприйняття канцелярії як структурної одиниці установи, а й її штатного розпису, персонального складу та професійних вимог до заміщення посад. Різним був соціальний і службовий статус категорій чиновництва, що відбивалося на розмірах посадових окладів, правах на пенсію та медичне страхування, на порядку звільнення, заохочуванні.

Вивчення історичних передумов  народження документознавства передбачає ретельний аналіз розвитку діловодства в ХІХ ст. У центрі історичних студій маємо: його загальну характеристику як сфери практичної діяльності, нормативно-правове забезпечення діловодних процесів, творення традиційної форми документів, уніфікація різних рівнів зовнішньої організації, внутрішнього змісту документа, формування й розвиток систем документації. Діловодство переживає суттєві трансформації, значною мірою пов’язані з реформами центрального державного апарату, основу яких заклали укази про заснування Комітету міністрів (1802), Державної ради (1810), міністерств (1802, 1811), а також указ про права та обов’язки Сенату (1802). Ця послідовність розкриває розуміння владою необхідності системного удосконалення всіх рівнів управління, а заразом і ведення діловодства в горизонтальному й вертикальному напрямах управлінської ієрархії.

Визначення «міністерський період діловодства» застосовують тоді, коли йдеться про цілеспрямоване зміцнення центрального апарату влади шляхом організації міністерств та викликані цим трансформації у діловодстві. Останньому властиві вища (порівняно з колезьким) правова регламентація, остаточне окреслення функцій канцелярії і встановлення її уніфікованого устрою, чітке визначення обов’язків службовців структурної частини установи. Проте, як відзначав Б. Г. Литвак, у цей період «канцелярські функції» виконувало все міністерство, усі підлеглі йому установи, весь державний апарат згори донизу, а власне «канцелярія» реалізувала вузькі функції самообслуговування, зміст яких полягав у реєстрації та «диспетчерському» регулюванні руху «паперів».