Фицджеральд "Ночь нежна. Великий Гэтсби"

    Прозі "загубленого покоління" властива безпомилково пізнавана поетика. Це лірична проза, де факти дійсності пропущені через призму сприйняття збентеженого героя, дуже близького авторові. Не випадково, улюблена форма "загублених" - оповідання від першої особи, що припускає замість епічно докладного опису подій схвильований, емоційний відгук на них.

    Проза "загублених" центрострімка: вона не розгортає людські долі в часі й просторі, а навпроти, згущає, ущільнює дію. Для неї характерний короткий часовий відрізок, як правило, кризовий у долі героя; він може містити в собі й спогади про минуле, за рахунок чого відбувається розширення тематики й уточнення обставин, що відрізняє твори Фолкнера й Фіцджеральда. Провідний композиційний принцип американської прози двадцятих - принцип "стислого часу", відкриття англійського письменника Джеймса Джойса, одного із трьох "китів" європейського модернізму (поряд з М. Прустом і Ф. Кафкою).

       Не можна не помітити й певної подібності сюжетних рішень творів письменників «втраченого покоління». Серед найбільш часто повторюваних мотивів - короткочасне, але повне щастя кохання («Прощай, зброє!» Хемінгуея, «Великий Гетсбі» Фіцджеральда), марні пошуки колишнім фронтовиком свого місця в післявоєнному житті («Великий Гетсбі» і «Ніч лагідна» Фіцджеральда, «Солдатська нагорода» Фолкнера, «І сходить сонце» Хемінгуея), безглузда й передчасна смерть одного з героїв («Великий Гетсбі», « Ніч лагідна» "Прощай, зброє!").

     Стиль "втрачених" також пізнаваний. Типова для них проза - це зовні безсторонній звіт із глибинним ліричним підтекстом. Праці Е. Хемінгуея особливо відрізняє крайній лаконізм, часом лапідарність фраз, простота лексики й величезна стриманість емоцій. Лаконічно й майже сухо вирішені в його романах навіть любовні сцени, що свідомо виключає всяку фальш у стосунках між героями й, в остаточному підсумку, робить на читача винятково сильний вплив.

      Спільність "втрачених", їхнє духовне братерство, замішане на молодій гарячій крові, виявилося сильніше продуманих викладень різних літературних груп, які розпадалися, не залишаючи сліду у творчості їхніх учасників.

        Окрім того, ми хочемо відзначити, що саме Фіцджеральд, протиставляючи свого героя буржуазної дійсності, багато в чому зумів відбити й реально існуючі суспільно-історичні протиріччя, зокрема відчуження людини в буржуазному суспільстві не тільки від його суспільних функцій, але й від самого суспільства. Ця «наскрізна» тема творчості Фіцджеральда не може трактуватися просто як тематична єдність. Оскільки він показав закономірності цього процесу як у романах, так і в оповіданнях, автобіографічних есе, ця єдність переростає рамки теми й може розглядатися також як єдність соціального й естетичного феноменів у його творчості.

       Будучи спадкоємцем традицій великих американських романтиків, Фіцджеральд, зображуючи трагічну роз'єднаність людей у буржуазному світі, самітність людини, його відчуження від суспільства, на відміну від романтиків, пояснює це в рамках не тільки особистісних, споконвічних, іманентних, але й соціальних факторів. У творах Фіцджеральда органічно злиті романтична й реалістична тенденції сприйняття й відображення дійсності [Кухалашвили, с. 205].

    Творчість Фіцджеральда дуже близька «до традиції зображення людини, що шукає своє місце у світі». Але Фіцджеральд, на відміну, скажімо, від Драйзера, ставить під сумнів особливий «аспект американської мрії: той, хто досяг багатства, не став щасливим. Іншими словами, навіть якби Клайду Гриффітсу вдалося здійснити свою мрію, він однаково потерпів би крах. Ця незвичайність аспекту, знайденого письменником, підказана йому самою дійсністю. Саме вона виявила особливу манеру художника. З його творчості в американській літературі XX в. фактично починається традиція, у якій викривальний пафос критичного реалізму спрямований на моральні норми, вироблені капіталістичним суспільством, - традиція, що веде до «романтичного реалізму» [Лідський, с. 320].

       У той же час, стосуючись проблем моралі, письменник не йде від дійсності, а відбиває один з її важливих аспектів - ворожість самовдоволеної, заповзятливої, процвітаючої Америки всьому справді людському. І ці психологічні конфлікти зображені у Фіцджеральда з найглибшим драматизмом, тому що спричиняють дисгармонію стосунків між людьми, катастрофу ідеалів, прагнень, ілюзій. Соціально-психологічна трагедія романтичної особистості пояснюється не тільки суб'єктивними факторами, але й повною невідповідністю такої особистості системі цінностей буржуазного суспільства.

1.2.Творчість  Ф.С.Фіцджеральда у контексті  літератури «втраченого покоління»

1.2.1. Феномен «американської мрії» і його інтерпретація в творах

Ф. С. Фіцджеральда

     «Американська мрія» – це суспільство рівних можливостей, не скуте становими забобонами. На зорі американської держави був проголошений принцип, що Фолкнер сформулював як «право особистого достоїнства й волі». Мрія «про земне святилище для людини-одинака», ідеал рівності можливостей, безмежного простору для особистості, спільноти людей, природного щастя приймався американцями беззастережно.

       Російський американіст А. Звєрєв справедливо виділяє три найважливіші складові частини «американської мрії». Перша – віра в те, що ресурси американської землі неозорий і матеріальний достаток призначений тут усім без винятку. Друга – переконання, що лише в Америці людин стає, нарешті, повністю вільним від станових, ідеологічних, освітніх і інших обмежень і одержує можливість повною мірою виявити себе як особистість. І третя – упевненість у тім, що в Америці права на щастя надані всім, а шанси домогтися щастя зовсім рівні, і всі вирішують лише особисті якості людини, його вміння розпорядитися обставинами, які для нього створює доля [6, с. 43].

Віра  в «американську мрію» протягом довгого часу була непорушна. У неї «свято вірувало покоління за поколінням – аж до 20-х років нашого століття, коли вперше похитнулося традиційна для мільйонів американців думка про самих себе й про свою країну. Коли під впливом історичних катаклізмів, що відбувалися у світі, – війни, світової економічної кризи 1929 р., під впливом Жовтневої революції – міфологія, що з'явилася продуктом «американської мрії», затріщала по всіх швах. Коли наочно оголився прямий зв'язок «мрії» з іншим в історії США феноменом [15, с. 103], «американською трагедією» – руйнуванням і деградацією особистості, обманутою казкою про процвітання, волю й рівні можливості й гуманістичну етику, що обміняла принципи, на кредо індивідуалізму: успіху за всяку ціну, самоствердження якими завгодно засобами, споживацтва, аморальності».

      У творчості Фіцджеральда проблема «американської мрії» займає дуже важливе місце. Навряд чи можна знайти іншого американського письменника XX в., настільки сконцентрованого на цій проблемі й настільки що глибоко усвідомили й засудили у своїх працях хиткість і фальшивість поняття «мрії».

       «І в міру того, як місяць піднімався вище, стираючи обриси непотрібних будівель, я прозрівав древній острів, що виник перед поглядом голландських моряків, – недоторкане зелене лоно нового світу. Шелест його дерев, тих, що потім зникли, поступившись місцем будинку Гетсбі, був колись музикою останньої й великої людської мрії; мабуть, на одну коротку, зачаровану мить чоловік затамував подих перед новим континентом, мимоволі піддавшись красі видовища, якого він не розумів і не шукав, – адже історія востаннє поставила його віч-на-віч із чимось, що пробуджувало в нього здатність до замилування» [26, с. 426].

Мрію, здавалося б, здійснив дід Ф. Скотта Фіцджеральда по материнській лінії Філіп Макквілан, що приїхав з батьками у восьмирічному віці з Ірландії в Америку. У дев'ятнадцять придбав магазин, а в тридцять заснував фірму з оборотом більше мільйона доларів у рік. Лихо тільки в тому, що радуватися дідові довелося недовго – у сорок три від непосильної роботи здало серце. Та й чи були в нього час і сили радуватися своєму багатству? [22, с. 58].

       За великим рахунком, Фіцджеральду не пощастило з родичами, занадто різне становище вони займали. Рідний батько, теж, до речі, ірландець за походженням, був типовим невдахою, який рік у рік деградував усе нижче й нижче. Так, Макквілани процвітали й допомагали сім'ї майбутнього письменника триматися, але вони вважали шлюб Моллі явним мезал’янсом, про що не соромилися нагадувати. Про Едварда Фіцджеральда говорили із презирством, у присутності дітей, які на відміну від батька, допускалися у вікторианський особняк на головній вулиці Сент-Підлоги.

         Таким чином, Скотт, завдяки милості багатих родичів отримав можливість учитися в одному із самих престижних американських університетів Принстону, і з дитинства засвоїв, що «багатії не схожі на нас із вами» і, що «у глибині душі вони вважають себе краще за нас, тому, що ми змушені власними силами домагатися справедливості й порятунку від життєвих негод» [23, c. 218].

       Можна сказати, що так звана «американська мрія» занозою сиділа в серці Скотта із самого юного віку й, користуючись мовою психоаналізу, наполегливо жадала від нього з'ясування стосунків, що він блискуче й проробив через творчість, крок за кроком, починаючи від твору «По ту сторону раю», закінчуючи «Останнім магнатом» – він поставив американську мрію» на місце!

       Шлюб письменника, як і батька, теж був не занадто щасливим. Звикша до ледарства й гарного життя Зельда, змушувала Фіцджеральда марно розтрачувати свій талант. Через роки письменник зізнається дочці, що його одруження було помилкою й додає: «Не виношу жінок, які виховані для неробства». Фіцджеральд рано йде з життя, залишаючись до кінця незрозумілим і недооціненим. Але критик М. Каулі назве щиру причину такого кінця: несумісність великого дарування із засиллям комерції в літературі, з духом купівлі-продажу, з якими зіштовхнувся у своєму житті письменник, змушений задовольняти запити дружини [12, с. 28].

      В «По ту сторону раю» і «Ранньому успіху» письменник ще не відокремлював себе від свого покоління, лише передчуття неминучої катастрофи створювало дистанцію між автором і героями роману. Читач не хотів цього зауважувати, так народилась «легенда», за якою Фіцджеральд сам представлявся проповідником гедонізму й безоглядного прагнення завоювати місце під сонцем. І, хоча письменник, чия ненависть до багатіїв росла з кожним роком усе сильніше, давно внутрішньо відокремив себе від свого покоління, давно зневірився в американській мрії, «легенда» продовжувала жити й працювати проти нього, на жаль, навіть кращі його книги «Великий Гэтсбі», «Ніч ніжна» і «Останній магнат», де Ф. С. Фіцджеральд вірогідно показав її крах, не були правильно зрозумілі й оцінені сучасниками. Лише до сорокових років багато хто відкрили для себе Фіцджеральда по-справжньому.

       Таким чином, як стверджує А. Звєрєв, «у ньому жила «таємна незатухаюча ненависть» до світу «дуже багатих» людей. І навіть у чисто творчому відношенні вона дала Ф. С. Фіцджеральду більше, ніж всі інші спонукання, що визначили його письменницький вигляд» [7, c. 12].

1.2.2. Ф. С. Фіцджеральд як засновник «Віку Джазу»

 
          Фіцджеральд як «представник втраченого» покоління в літературі розвиває у своїх творах тематику світу після війни,так як сам Фіцджеральд, пішовши в 1917 році добровольцем до армії, в бойових діях так і не брав участь і вже в 1919 році був демобилизирован. Війна закінчилася перемогою, і тоді «Америка затівала найграндіозніший , найгучніший карнавал за всю свою історію». Назва цьому карнавалу «Вік Джазу» - придумав саме Фіцджеральд, назвавши опублікований в 1922 році збірку своїх оповідань « Казки Століття Джазу». Вік цей вклався у десятиліття двадцятих років, що « мовби свідомо противився тихого згасання у власному ліжку, надаючи перевагу йому ефектній смертті на очах у всіх у жовтні 1929». «Ефектна смерть настала у «чорний вівторок» 29 жовтня 1929 року, коли обвальне падіння курсу цінних паперів в храмі американського бізнесу - нью-йорської фондової біржі на Уолл-стріт – знищело під собою обманне процвітання «веселих двадцятих». Але це станеться лише через десять років. А поки що... Країну захлеснула хвиля гаданого достатку, розкоші і погоні за розвагами.

         Протягом 20-х років поняття «століття джазу» стало символом, що характеризує масове захоплення карнавальним стилем життя в передчутті катастрофи. «Це було століття чудес, це було століття мистецтва, це було століття крайностей і століття сатири». «Нарешті тепер ми могли жити так, як хотіли». «Нині самої могутньою стала наша країна». Ще з 15-те року поява в підлітків з багатих сімей особистих автомобілів сексуально розкріпачило юне покоління. «...в 1920 році нрави впали остаточно: століття джазу вступило у свої права» [Фіцджеральд, c. 162].

Моральні засади, що спочатку звалилися, молоді сильно віддалили їх від старшого покоління, але незабаром «дорослі» наздогнали й перегнали молодь. Введення сухого закону було розпачливою спробою  призупинити повне падіння вдач. Як стверджу Фіцджеральд, саме слово «джаз» в « століття джазу» означало секс, потім стиль танцю, і тільки потім музику. Нервові, пульсуючі ритми джазу найбільш точно відповідали атмосфері гарячкового весельця. У моду ввійшли «непристойні» танго і тустеп. Танцювали ночі безперервно, а світанок зустрічали в ресторанах Бродвею і 42 - вулиці. Став поширеним автомобіль подарував молоді можливість при необходімсоті швидко і легко знайти усамітнення. «Старше покоління, ... охороняючи свою праведність, втрачало й втрачало своїх дітей». «Року до 1926-го всі просто збожеволіли на сексі.. школярки випускних класів набивалися на гальорку, щоб довідатися, як романтично бути лесбіянкою». Старшокласниці ночами читали «Коханця леді Чаттерлей» і в 16 років легко відрізняли віскі від джина у своєму келиху.  З'явилися два потоки, тих, хто «кинувся до Палм-Бич і Довілю», і тих, хто заюшив до літньої Рив'єри. Американці найчастіше не купалися, а проводили час у барах за розмовами про те, яка вони міцна нація. У всьому цьому великому святі був прикус « нервової напруженості», як ніби покоління Віку Джазу передчувало близький кінець карнавалу і жадібно прагнула жити сьогоднішнім днем, оскільки не вірить в день завтрашній. Як метелики на вогонь, хлопчики і дівочки « веселих двадцятих» летіли до розчарування і краху. Десь поруч стали гинути друзі. Спаленіла мрія про повітроплавання, згасла разом із черговою перекинутою чаркою [Фіцджеральд, c. 167].

        «У Віку Джазу була бурхлива юність…На зміну йому прийшли інші часи: до таких речей, як секс або вбивство, підходили тепер більш обдумано, хоча вони й стали куди більше пересічними...Ми цілком підготувалися до нової фази» [Фіцджеральд, c. 168]. «Але ми так і не стронулись із місця. Хтось десь грубо прорахувався, і самої дорогої оргії в історії прийшов кінець». «Картковий будиночок звалився». «...Однак як добре було, що наші двадцять років довелися на такий упевнений у собі  період, що  знав тривог, історії... не треба було турбуватися про гроші - їх усюди валялася безліч» [Фіцджеральд, c. 169].