Художнє новаторство у творчості Е.А. По

     Зміст

1. Місце Е. По серед американських романтиків…..............……………….3
2. Жанрова своєрідність творчості Едгара По-романтика………………….7
    
0. Детективна  новела…………………...………………………………..7
    
0. Психологічна  новела…………………………………………………10
    
0. Фантастична новела………………………………………………….13
3. Ідейна проблематика творчості Едгара По…..………...………………...16
4. Висновки…………………………………………………………………...22
5. Список літератури…………………………………...……………………24

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Місце Е. По  серед американських  романтиків

     Літературні критики називають Е. По романтиком у найповнішому сенсі цього слова та його особистість оригінальна творчість погано вписувались в рамки пуританського, обивательського американського суспільства з його раціоналізмом, прагматизмом, ворожістю. Він був яскравою постаттю в плеяді романтиків. „Поезія і новелістика Е. По стоять осторонь основних течій свого часу”, вважав В.Л. Паррiнгтон. Ральф Емерсон називав письменника блазнем (the jingle man). Б. Джеймс стверджував, що поезія Е.По є доказом нерозвинутого смаку його співвітчизників. Англійський поет Теннісон вважав, що По жив і був „найнезвичайнішим таланом, якого будь-коли народжувала Америка”. О. Блок стверджував: „Той факт, що По жив у першій половині XIX ст., не менш дивний, ніж той, що іспанський художник Гойя – наприкінці XVIII століття. Твори По написані начебто у наш час”.

     Письменник  починав з поетичних творів. Їх образно-тематичне коло певною мірою  обмежене: природа, мистецтво, кохання  і смерть, а радше –  емоції, пов'язані з цими явищами. Образи поезії не викликають в пам'яті картини  дійсності, але пробуджують “асоціації, неясні віддалення, зловісні чи меланхолійні, величні та сумні”.

     Багатство й величезна креативна сила дивовижної фантазії По — найприкметніша риса його таланту. Достоєвський вбачав у  ній одну оригінальну особливість: „У здатності його уяви є така особливість, яку ми не зустрічали ні в кого — це сила подробиць... У повістях По ви до такої міри яскраво бачите всі подробиці змальованого образу чи події, що врешті начебто переконуєтеся в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася в світі”.

     Едгар Алан По написав на царині поезії та художньої прози відносно небагато. Все створене ним можна об'єднати у двох томах: in quarto — вірші, in folio — оповідання. Але під обкладинками цих книг збереться непропорційно велика за обсягом багатотомна збірка шедеврів світового рівня.

     За  життя По незвичність натури й  певна ексцентричність його поведінки  викликали у багатьох заперечення  й одночасно хворобливий інтерес. Після його смерті над створенням фальшивого іміджу – письменника старанно попрацював перший біограф По Руфус Грісуолд.

     Будучи  сином свого часу і своєї країни, а до того ж, вразливим художником, Едгар По і в особистому житті, і в творчості певною мірою  віддзеркалював те, що його оточувало, часом гостро й гіперболізовано. Оригінальність його творчості й особистості багатьом європейцям здавалася несумісною з панівними уявленнями про унормованість, пуританство, обивательську безбарвність американського суспільства, про його раціоналізм, прагматизм, ворожість витончено інтелектуальному. Лаконічно це висловив Бернард Шоу: „Як міг з'явитися в Америці цей найвитонченіший художник, справжній аристократ літератури?”. Та коли за межами Сполучених Штатів стали краще відомі письменники і мислителі доби По, їхні складні духовні шукання, коли розкрився весь масив американського романтизму як своєрідного й барвистого явища, автор „Крука” або „Чорного кота” вже не здавався дивним винятком, а, навпаки, добре вписувався в загальну картину літературного процесу США 30-40-х років ХІХ сторіччя і ставав поряд із такими видатними художниками, як Ірвінг або Мелвілл, Готорн або Торо.

     Достоєвський, молодший сучасник По, один з його уважних  читачів, проникливо відзначив саме „американськість” цього митця. Він писав: „У По якщо і є фантастичність, то якась матеріальна, якщо тільки можна так сказати. Видно, що він цілком американець навіть у найфантастичніших своїх творах” .

     У стилі багатьох оповідань По іде  від молодої американської гумористичної  традиції, від фольклору суттєво трансформуючи їх. Деякі його улюблені прийоми також зв'язані з національною традицією як фольклорною, так і літературою. Це частий у нього гіперболізм, елементи натуралізму і брутальності в гуморі тощо.

     Для однієї і, певно, найчисленнішої групи читачів По – майстер захоплюючого сюжету, родоначальник детективного жанру. Американський журналіст Джон Вінтеріх у „Пригодах знаменитих книжок” (1979) зазначив: „Без „Убивства на вулиці Морг”, мабуть, не з'явилися б Шерлок Холмс і мсьє Лекок, Еркюль Пуаро і патер Браун”. Достоєвський, рекомендуючи По читачам, називає його „химерним письменником”, „дивним талантом” і наголошує на силі його уяви: „Він майже завжди бере найвинятковішу дійсність, ставить свого героя у найвинятковішу, зовнішню або психологічну ситуацію і з якою проникливістю, з якою вражаючою вірогідністю розповідає про стан душі цієї людини!”.

     Достоєвський  писав про По: „В його здатності  уяви є така особливість, якої ми не зустрічали ні в кого: це сила подробиць”. Саме завдяки старанно розробленій системі деталей і досягалось переважно це враження достовірності, матеріальності вигадки. Не турбуючись про напруженість дії і не бентежачись через очевидні запозичення, письменник робить відступи, описуючи правила судноводіння, звички пінгвінів, географію Антарктики, історію експедиції до Південного полюсу і т. ін. Особливого довірливого відтінку оповіданню надає розповідь від першої особи. Тій же меті – створити ефект правдивості – слугує прийом містифікації, яким часто користувався По.

     Звідси випливло два наслідки. Перший полягає в тому, що первинний намір стати прозаїком ускладнився бажанням спробувати сили на ниві критики, і, як ми знаємо, спроба мала блискучий успіх: По став одним з найвидатніших критиків свого часу. Другий наслідок вбачаємо в тому, що ранні оповідання По виявились в більшості своїй багатозначними і не визначеними в жанровому плані. Це – напівоповідання, напівсатира, напівпародія тощо. Здається, ніби автору поки що невідомі закони жанру: у певному сенсі вся рання проза Едгара По – це серія експериментів, далеко не завжди вдалих. Такі оповідання, наприклад, як „Герцог де Л'Омлет”, „Без дихання”, „Людина, яку порубали на шматки”, можуть викликати сьогодні історико-літературну, біографічну цікавість, але ніяк не естетичну. Їх художня слабкість очевидна. Проте вже на прикладі ранніх творів Е. По можемо виокремити їх характерні риси:

    - символізм та метафоричність  поетичних образів;

    - поетичні;

    - контрасти;

    - гіпербола; :

    - оригінальність та новизна;

    - іронія;

    - таємничість; 

    - правдоподібність;

    - психологізм.

     Ці  принципи не були зібрані письменником в єдиній теоретичній праці, але, відібрані з його листів та критичних  нарисів, вони утворюють чітку концепцію.  Е. По намагався розробити саме теорію жанру новели, а не підвести теоретичний фундамент під власну творчість. Серед 70 оповідань та повістей у письменника мало справжніх шедеврів, як стверджують літературознавці, перш за все тому, що вони були  свого роду експериментами на тій чи іншій царині. Оповідання По відрізняються одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю так, що здається важко знайти для них якийсь тематичний і стилістичний спільний знаменник (за яким ми пізнаємо руку того чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виділити такі групи оповідань: психологічні цілком або такі, де психологізм переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього; пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читача готичні страхіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи проклали шлях новим літературним жанрам, так багато представленим у XX ст.). Можливі і перехідні форми, в яких поєднуються гумор і трагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хоча розмаїття, багатство звучання новелістики По вражає, стилістичний знаменник у неї все же — це стилістика романтизму з усією щедрою і барвистою палітрою прийомів, формальних засобів тощо.

     2. Жанрова своєрідність  творчості Едгара  По-романтика

     2.1. Детективна новела

     У детективної традиції другої половини XX століття є свої витоки і власна класика. Сучасні детективні жанри, взяті масштабно, схожі на крону  гіллястого дерева з великою кількістю гілочок. Проте всі вони ростуть з одного стовбура – із класичної форми детективної розповіді, що склалася в кінці XIX – на початку XX століть. Саме тоді виникли деякі закони жанру. У кінці 1920-х років було зроблено першу спробу сформулювати їх: американський письменник С. Ван Джайн запропонував своїм колегам „Двадцять правил для тих, хто пише детективні оповідання”. Він сформулював їх у вигляді порад, адресованих тим, хто має намір взятися за створення детективних оповідань та романів. Саме тут і висловлена думка про Е. По як першого автора, що звернувся до розробки детективного жанру.

     Слава По як основоположника детективного жанру спирається всього на чотири оповідання: „Вбивство на вулиці Морг” (1841), „Таємниця Марі Роже” (1842), „Золотий жук” (1843) та „Зниклий лист” (1844). Три з них мають своїм предметом розкриття злочину, четвертий – дешифрування старовинного рукопису, в якому містяться відомості про місцезнаходження скарбу, закопаного піратами  минулих часів.

     Едгар По називав свої оповідання про Дюпена та Леграна „логічними”. Він не вживав терміну „детективне оповідання” з двох причин: по-перше, термін цей іще не існував, по-друге, його оповідання не були детективними в тому розумінні, яке склалося наприкінці XIX століття.

     Поняття “логічного оповідання” ширше, аніж оповідання детективного. Літературні послідовники По скористались лише малою частиною з того, що залишив їм великий попередник, відкинувши решту за непотрібністю. Із логічного оповідання в детективний перейшов основний, а іноді і єдиний сюжетний мотив: розповідь-завдання, що підлягає логічному розв`язанню. При цьому автор зобов'язаний повідомити читача про всі умови загадки, не приховуючи жодного факту чи обставини, без знання яких вона не може бути розгадана. Читач повинен бути поставлений в ті самі умови, що і герой, інакше не буде можливості чесного змагання інтелектів, в чому й полягає головна привабливість жанру. Якщо читач не намагається самостійно розмірковувати, розгадати, вирахувати, зробити висновок, кажучи іншими словами, знайти розв'язок задачі, – значить автор потерпів невдачу.

     Едгар По, потрібно зауважити, усвідомлював умовність дії логічних новел. Прийоми, до яких звертається Дюпен, дуже віддалено  торкаються методів карного розслідування. Злочини, їх мотиви, карне розслідування і таке інше відіграють у його оповіданнях другорядну роль. У новелі „Золотий жук”, наприклад, власне злочин взагалі відсутній.

     Ще  одна „константа” творчості Едгара По пов'язана з вивченням “напруги” інтелекту, що віддається під владу прагматичної логіки і начисто позбавлений інтуїції та уяви. У творчості По знайдеться небагато оповідань, спеціально присвячених цій проблемі, та й ті трактують її переважно в гумористичному чи сатиричному плані. Однак в більшості новел ми зустрічаємо персонаж чи навіть декілька персонажів, що втілюють подібний тип свідомості. Це люди зі збіднілою і містифікованою уявою про світ, який в їх очах сповнений незбагненних загадок. Їх розумінню доступне лише те, що піддається калькуляції, що може бути поставлене в прямолінійний причинно-наслідковий зв'язок і укладене в силогізми формальної логіки, що є тривіальним і звичайним. Все інше сягає області дивовижного, неймовірного, неосяжного.

     Герой „Золотого жука” Легран має багато спільного з Дюпеном. Обидва вони – нащадки аристократичного роду, що живуть усамітнено, ведуть таємниче життя під покровом ночі, їхнє минуле туманне. Ці риси нагадують непересічність, загадковість класичного романтичного героя. Винятковість обох героїв Едгара По найяскравіше проявилася в їхніх інтелектуальних здібностях, силі уяви, наполегливості.

     Серед мотиві в, що були широко використані послідовниками По, так звана „local close” — загадка закритої кімнати, ізольоване місце, куди не можна увійти та вийти непоміченим, що робить злочин на перший погляд неможливим. Артур Конан Дойль, визнаний майстер детективу, стверджував: „Едгар По, який посіяв, з властивою йому невимушеністю, зерна, з котрих проросли численні сучасні літературні форми, був батьком детективного оповідання і окреслив його рамки настільки повно, що я не бачу, як послідовники можуть знайти нову територію, котру вони насмілилися б назвати своєю! Письменники змушені йти вузькою стежкою, постійно зважаючи на Е. По, який пройшов попереду”. Однак в логічних оповіданнях По немає тієї атмосфери жорстокості, сцен насилля, культу агресивного індивідуалізму, що переповнюють книги пізніших представників цього жанру.

     Отже, на основі всього сказаного вище, можна  вивести основні складові формули  “логічного оповідання” Е.По:

• оповідь ведеться від першої особи, це одна з трьох основних постатей, друг детектива;
• крім детектива і його друга обов’язково присутній слідчий-чиновник;
• кількість діючих осіб дуже обмежена;
• детектив – особа неординарна, з надзвичайними інтелектуальними здібностями, „приречена” на успіх;
• відправна точка подій – несправедливе звинувачення або підозра;
• злочин не обов’язково пов’язаний з вбивством;
• у центрі розповіді – інтелектуальний процес пошуку розгадки таємничих обставин злочину;
• загадка має умови розв’язання, і, виконавши всі деталі, пов’язані з обставинами злочину, слідчий немовби викликає читача на інтелектуальний двобій;
• вирішення проблеми має дивувати;
• застосовується принцип очевидного неймовірного, коли загадкове має надзвичайно просте пояснення;
• кінцеве пояснення має вигляд лекції поблажливого наставника не дуже здогадливому учневі.