Художнє новаторство у творчості Е.А. По

     Нові  відкриття в науці та техніці, що були гордістю його розсудливих  співвітчизників, для По ніколи не втрачали свого гротеску. „1002 казки Шехерезади” – це каталог справжніх біологічних, хімічних та механічних чудес, відкинутих східним монархом у казці, як справжня нісенітниця.

     Один  із небагатьох зв'язків По із тим, що називають традиційним окультизмом, – це його вживання у деяких випадках образів демонічних тварин (тотемів), які європейська література використовувала з найдавніших часів.

     Серед тем, характерних для творчості По (загалом  тематично напрочуд розмаїтої), чільне місце посідає тема смерті. Смерть природна і насильницька виступає у письменника в десятках облич. Це і загибель від таємничої невиліковної хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертим натуралізмом, мов медичний опис. Таке ж умирання може змальовуватись поетично, надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок. Поетизація і оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить сама мить переходу в небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем (як і Гоголь, він боявся, щоб з ним таке не трапилося). Зрештою, його цікавить такий модний на початку минулого сторіччя месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про „тваринний магнетизм”, гіпноз, котрий може зупинити навіть трупний розклад. Такий підвищений інтерес до теми смерті пояснювався різними причинами — і особистими, і філософсько-науковими, і релігійними, і не в останню чергу попитом публіки на все незвичне, сенсаційне, як-от вбивства, оживлення померлих з допомогою гіпнозу чи гальванізації, метемпсихоз чи месмеризм.

     Смерть  як найтяжче страждання, завершення трагедії притягує романтика і меланхоліка  По. До уявлення про смерть як „всього  лиш болісне перетворення” не раз звертається По-філософ. Як і  його персонажі, він гадає, що „наше  теперішнє втілення минуще, принагідне, тимчасове. А майбутнє — досконале, завершене, нетлінне. Майбутнє життя є здійсненням того, що нам судилося” („Месмеричне одкровення”). Мабуть, у творчості він намагався звільнитися від комплексу смерті, надаючи героям власні суперечливі думки, фіксуючи їх на папері. Це одне з можливих тлумачень. Та, певно, не єдине. По вкладав у вуста своїх персонажів слова про „жахливий стан, який переживають нервові люди, коли почуття живуть, а сили розуму сплять” („Тінь”) або про те, що „...нематеріальності не існує. Це просто слова. Нематеріального не існує взагалі, якщо лише не ототожнювати предмет з його властивостями”. Ця думка не про торжество матеріального, а про духовність як форму матерії. („Месмеричне одкровення”). Як би наївно з наукової точки зору не звучали деякі міркування По в наші дні, крізь формули і термінологію минулого сторіччя ми з подивом бачимо багато наближеного до пошуків сучасних учених. Це не означає, що всі філософсько-теоретичні міркування По мають наукове підґрунтя. Але вважати його роздуми про життя і смерть тіла, і душі, про матерію і дух, про підсвідомість лише безпідставними містичними фантазіями – теж неправильно.

     Одна  з найчастіше вживаних барв у палітрі  майстра новелістики — іронія, така типова для романтиків, навіть у поєднанні з темою смерті. В портреті, діалозі, ситуації, в головній ідеї твору, у подробицях опису, звучить іронічний тон — відверто чи у підтексті, весело чи в'їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, подекуди дотепна і дошкульна. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, обивательського, проти псевдонауки і псевдокультури, проти людського страху та безпорадності. Іронія може у нього бути всеохоплюючою, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати як один із засобів гумору.

     По  не дуже приваблювали європейські забобони та фольклор, що використовувалися  багатьма поетами, щоправда на нього  дещо вплинув німецький романтизм, особливо балади про надприродне (скажімо, казка Бергера „Ленора”, яку  він переклав). Існує разюча схожість між Е. По та Гофманом. По поєднав теми месмеризму, метапсихозу, двоїстої суті людини, елемент сну тощо.

     Тема  самотності, що виникла в “Падінні дома Ашерів” розкрита в надрукованому  в наступному році оповіданні “Людина  натовпу”. Тут головний герой теж  поринає в атмосферу “задушливих випарів”. І від того, що це вже не вкрита мохом старовинна садиба Ашерів, а багатолюдне сучасне місто, де метушиться герой і його “двійник”, ідея цивілізації лише підсилює почуття самотності серед людей.

     В оповіданні „Людина натовпу” Е. По змальовує таємничого старого, обличчя якого нагадує йому образ Диявола. „Коли я в ту першу коротку мить спробував піддати аналізу його єство, в мозку моєму виникли смутні та суперечливі думки про величезну силу розуму, про обережності, скупість, жадібність, холоднокровність, про підступність, кровожерливість, лікування радощів, про неабиякий жах”. Якщо трохи змінити слова цієї складної характеристики, ми отримаємо точний портрет самого поета. Дивлячись на обличчя Е. По і читаючи його твори, отримуєш уявлення про величезну розумову силу, про крайню обережність у виборі художніх ефектів, про витончену скупість у використанні слів, що вказує на велику любов до слова, про ненаситну жадібність душі, про мудру холоднокровність обраного, що сміливо прагне того, перед чим відступають інші, про веселість жаху безвиході, що  не уникнути для такої душі, про напружений та безкінечний відчай. Загадковий старий, щоб не залишитися на самоті зі своєю страшною таємницею, без упину вештається у натовпі людей; він біжить з одного місця в інше, і, коли пустують ошатні квартали міста, як знедолений, поспішає в жебрацькі закути, де огидна нечисть гниє у канавах. Так само Е. По, перейнявшись філософським відчаєм, заховавши у собі таємницю розуміння світового життя, як жахливої гри більшого в меншому, все життя був під владою демона поневіряння і від найповітряніших гімнів серафима переходив до найпотворніших ям нашого життя, щоб через гостроту відчуття доторкнутися іншого світу, щоб і тут, в провалах потворства, побачити хоч північне сяйво. І як загадковий старий був одягнений у затаскану білизну гарної якості, а під ретельно застібнутим плащем ховав щось блискуче, діаманти чи кинджал, так Е. По у своєму спотвореному житті завжди залишався прекрасним демоном, і над його творчістю ніколи не згасне сяйво Люцифера.

      “Людина натовпу” близька за настроєм створеному в той же час “Вільяму Вільсону” – розповіді про те, як двійник переслідує героя. Людина натовпу не знаходить собі спокою ні в фешенебельному районі, ні в самій огидній частині Лондона, ні в заміськоу храмі Нестриманості. Вільям Вільсон не рятується від свого переслідувача ні в Оксфорді, ні в Парижі, ні в Римі, ні в Відні, ні в Берліні, ні в Москві.

     Цей нескінченний біг “людини натовпу” і його двійника вулицями Лондона, Вільяма Вільсона – містами світу відбиває внутрішній душевний смуток людини. Не лише від свого злочинного минулого втікає “людина натовпу” і Вільям Вільсон. Вони втікають від свого століття, від свого суспільства, від самих себе. Це все разом – романтичний протест По проти сучасних йому  умов людського існування.

     Разом з людиною натовпу По заблукав в мерзенному світі і не може знайти вихід. В цьому його трагедія і  сенс його творчості.   

     Століття, в якому жив Е.А.По, мало невгамовний  апетит на дива, і спритний та з багатою уявою він був, зазвичай, на три кроки попереду від найсміливіших зі своїх сучасників. Е. По лише допускає зовнішню можливість надприродної події. Він майже завжди бере найвинятковішу дійсність, ставить свого героя в найвинятковіше зовнішнє або психологічне становище, і з якої силою проникнення, з якою вражаючою вірністю розповідає він про стан душі цієї людини! Крім того, у Е. По є одна риса, що відрізняє його рішуче від усіх інших письменників і складає різку його особливість – це сила уяви. „Хто не лише читатиме слова, але й занурюватиметься у сенс сказаного, той знайде у поемах Е. По справжнє одкровення про глибини нашої психіки, частково випереджаючи висновки експериментальної психології нашого часу, частково висвітлюючи такі сторони, які донині лишаються нерозв'язаними проблемами науки”.

     Сьогодні  Е.А. По – чи не найвідоміший американський письменник за межами Сполучених Штатів. Щось у його новелах було таке, що цікавило читачів з усього світу. Дехто з них – це люди, життєвий шлях яких абсолютно відрізнявся від його власного. Його оповідання, принаймні ті, які читають сьогодні, наповнені смертю, страхом, більше, ніж страхом – жахом; вони розповідають про вбивства без причини, про вбивства із помсти; вони розповідають про вродливих жінок, які спокійно і повільно йдуть з життя у світ смерті так тихо, що ніхто ніколи не знає, коли вони померли, чи мертві вони взагалі.

     4. Висновки

     Е. По був романтиком у найповнішому розумінні слова. Будучи сином свого часу і своєї країни, а до того ж вразливим художником, він і в особистому житті, і в творчості певною мірою віддзеркалював те, що його оточувало, підчас гостро і гіперболізовано. Спадщина Е.А. По включає прозу, поезію, літературно критичні статті, рецензії, в кожній з цих сфер письменник був новатором, котрий визначив свою епоху і прокреслив орієнтири для літератури на десятиліття наперед.

     Один  з найзагадковіших і найталановитіших американських письменників і поетів Е. По увійшов у історію світової культури як творець великої кількості важливих художніх відкриттів, засновник літературних жанрів, геніальний майстер художньої форми.

     На  думку К. Бальмонта, мова, задуми, художня  манера – все у Е. По пронизано творчим новаторством.

     Не  менш важливими були художні відкриття  геніального письменника і в прозі, адже його не безпідставно вважають родоначальником детективного і фантастичного жанру, оскільки він розробив його основні засади. Саме Е. По розробив дедуктивний метод, що поєднується з чітким аналізом і спостереженням, створив моделі ситуацій типу „загадки зачиненої кімнати”, і подарував читачам нового героя –  розумного дивака Дюпена. Він побачив можливість використання кримінального розслідування в якості предмету художньої розповіді („Вбивство на вулиці Морг”, „Марі Роже”).

     Е. По зробив вагомі внески і до психологічної прози, розкривши першим хворобливу людську психіку і звернувши увагу на психологічні парадокси, невмотивовані почуття і вчинки. Як справжній майстер, Е. По простежує ті риси людської душі, що часто залишаються незрозумілими для більшості людей. Е.По пропонує художні засоби для досягнення найбільшого художнього ефекту й створення атмосфери жаху, які можна прослідкувати на прикладі твору „Маятник і провалля”. Психологічні знахідки Е. По були використані багатьма письменниками.

     Талант По такий щедрий, що він розкидав безтурботно зерна нових ідей і художніх форм, начебто не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі. Серед тих, хто чогось навчивсь у нього: Бодлер, Брюсов, Бальмонт, Блок, Марк Твен, Стівенсон, Анатоль Франс, Герберт Уеллс, Жюль Верн, Оскар Вайльд, Артур Конан Дойль. З роками і десятиріччями скарбниця творчості американського генія не вичерпується, вона стає ще повнішою, ще багатшою блискучими ідеями, проникненням у таємниці світу і людської душі, художніми відкриттями”. А отже, мали рацію брати Гонкури ще в 1856 році, стверджуючи, що: „Після читання По нам відкрилось щось таке, чого публіка, здається, не підозрює. По – це нова література, література XX століття”.

     Список  літератури

1. Ковалев Ю.В. Эдгар По (1809-1849). // История всемирной литературы, В 9 т. – М., 1989. – т. 6. – С. 571-577.
2. Кортасар Хулио. Жизнь Эдгара По. / С исп. // Иностранная литература. – 1999. – №3. – С.138-158.
3. Наливайко Д.С. Едгар Алан По. // Наливайко Д.С. Зарубіжна література ХІХ століття. Доба романтизму. – К., 1997. – С.428-447.
4. Сисін Ю. Класичний детектив або Розв’язок задачі з трьома невідомими. // Зарубіжна література. – 2003. – №4. – С. 9-10.
5. Сисін Ю. Важелі вчинків великих нишпорок // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. - №3. – С.8-9.
6. Э. По // История зарубежной литературы XIX века. – М., 1991. – С. 368-384.
7. Э.По. Рассказы. Пер. с англ. // Вступ. Статья  Г. Злобина. – М.: Худож. лит., 1980. – 351 с.