Роди і жанри літератури. Комедія

Міністерство  освіти і науки України                                                                                                 Вінницький державний педагогічний університет                                                                                            імені Михайла Коцюбинського                                                                                                                           Інститут філології й журналістики                                                                                                            Кафедра  української літератури

 

 

 

 

Реферат

з вступу до літературознавства

на тему:

« Роди і жанри  літератури. Комедія»

 

                 Виконала: студентка І курсу,                                                                                         У групи                                                                                                                                Семиляк О.А.

                                                                            Перевірив викладач:

                                                           Оцінка:

 

 

Вінниця – 2009 рік

Вступ

   У наш час наукової революції література все одно має велике значення. На відміну від музики та малярства, які впливають на людей різних національностей безпосередньо, через зір і слух, що притаманні всім здоровим людям, літературний твір інколи стикається із значними перешкодами на шляху до свого читача, якщо цей читач є носієм іншої мовної системи, ніж автор твору. Але завжди є вихід. У даному випадку – це переклади - відображення думок і почуттів автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтілення його образів у матеріал іншої мови.

   Сьогодні сформований чіткий поділ літератури на роди: епос, лірику і драму. Роди у свою чергу поділяються на жанри. Не варто вважати, що жанри раз і назавжди жорстко визначені. Вони живуть і розвиваються. Причина, що висунула даний жанр може відпасти, основні ознаки жанру можуть змінюватися, але жанр продовжує жити генетично. Так сучасний роман еволюціонував із середньовічного лицарського роману. Буває, що жанри розпадаються, як трапилося в літературі XIII ст. з комедією, що розпалася на чисту комедію і "слізну комедію", з якої виросла сучасна драма.

   На мій погляд, саме такий рід як драма  найкраще може донести репліками  персонажів емоції автора і  його основну думку.  Драматична література характеризується пристосованістю для сценічної інтерпретації. Основною її ознакою є призначення її для театрального спектаклю. Текст драматичного твору розпадається на двох частин - мови героїв і ремарки, що вказують режисеру на декорації і дії персонажів.

   Твір, написаний у формі мови персонажів і ремарок, і є добутком "драматичної форми". Це поширюється і на ті твору, що прибігають до цієї форми без розрахунку на сценічну інтерпретацію.

   Ведучими жанрами  драми є: трагедія, драма (як  жанр), трагікомедія, водевіль, мелодрама  і комедія. Саме остання призвела до виникнення власне драми. Комедія у своєму розвитку пройшла довгий шлях.

 

Зародження і  розвиток комедії як жанру

 

   Комедія ( гр. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

 

   Комедія як жанр зародилася у Стародавній Греції. Звичайно вказують на два джерела стародавньої грецької комедії.

 

   Одним був комічний хор, неодмінний учасник старогрецького весняного свята на честь бога врожаю і родючості Вакха-Діоніса. Це свято («коммос» - грецькою мовою) відповідає частково слов'янській Масниці або західноєвропейському карнавалу.

   Основне населення стародавньої Аттики - селяни, хлібороби та винороби. Реалізація врожаю, перша проба молодого вина, готування до нового сезону сільськогосподарських робіт - великі події в житті сільського колективу. «Коммос» супроводжувався піснями, танцями, іграми. Від цих веселих, розгульних пісень нібито й пішла комедія.

   Вказують і на друге джерело. Воно так само йде від села. Добросусідські відносини між селянством і міськими людьми встановились не відразу, та й добросусідськими їх можна назвати тільки умовно. Селяни, яких кривдили афінські громадяни і які хотіли заплямувати їх, приходили до міста, коли там вкладалися спати, і, йдучи вулицями, перелічували заподіяні їм кривди, голосно вигукуючи імена тих, хто їх образив. Сусіди слухали. Це було ганьбою для кривдника і не раз примушувало його відмовлятись надалі від такого способу дій. Часті повторення подібних виступів значно зменшили число кривдників. Тоді міська влада їх розшукала і запропонувала повторити це в театрі. Отож, давньогрецька комедія тут непомітно набуває рис політичної сатири.

   Засновником комедії як жанру вважається Арістофан (445-385 pp. до н.е.) - автор понад 40 п’єс, 11 з яких дійшли до нас повністю. Перша п’єса Арістофана з’явилася 427 р. до н.е. під чужим ім’ям. Його комедії відрізняються сміливістю фантазії, гумором, нещадним викриттям сучасного йому афінського суспільства: "золотої молоді", аристократів, демагогів, агресивної політики Афін, тягарів Пелопоннеської війни, політиків і філософів (Клеона в "Осах", Сократа у "Хмарах"). Ряд комедій Арістофана ("Арханяни", "Лісістрата", "Мир" тощо) присвячено війні і миру - провідній темі політичних дискусій афінського суспільства.

   Пафос комічності  виникає тоді, коли автор свідомо  занижує свої дійові особи  до певного середнього рівня,  що існує в суспільному житті.  Не маючи належних позитивних  якостей, дійові особи комедійних  творів, однак, претендують на  певну значущість у родині, середовищі  друзів тощо. Їм притаманне ілюзорне  бачення дійсності, вони завжди  прагнуть розв'язати свої проблеми  способами, які не підходять  у даному випадку, оскільки  вступають у протиріччя з об'єктивними  законами суспільного розвитку.

   Традиційно розрізнюють  комедію ситуацій і комедію  характерів. Джерелом комічного  в першій виступають несподівані  сюжетні ситуації, збіги обставин («Комедія помилок» В. Шекспіра, «Благочестива Марта» Т. де  Моліни, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка). Провідною ознакою другої є насамперед гіпертрофія рис героя, розкриття психології характеру («Тартюф» Мольєра, «Ревізор» М. Гоголя, «Мина Мазайло» М. Куліша). Втім, справжні шедеври комедійного поєднують у собі риси й комедії ситуацій і комедії характерів. Особливо ця тенденція помітна з середини XIX століття.

    По характеру  розрізняють сатиричну, гумористичну  і трагікомедії, комедію дель арте. Сатиричною називають комедію викривального характеру, де утверджуються позитивні ідеали через викриття недоліків ( «Хазяїн» І.Карпенка-Карого, «Олігарх» О. Романов).  

 Гумористична комедія – це така комедія, де усі явища і події зображено у щирому і доброму сміху ("На Кажум'яках", "Голодному й опеньки м'ясо" І. Нечуя-Левицького).

   Трагікомедія — вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії. Термін «трагікомедія» виникає ще в III столітті до нашої ери в комедії Плавта «Амфітріон». Трагікомічне світобачення, що лежить в основі трагікомедії, пов'язане з відчуттям відносності існуючих критеріїв життя, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, непевності в духовних цінностях. Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно і комічно вияскравлює одні й ті самі явища, при цьому трагічне і комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого ("Змова у Києві" Є. Плужника, "Любов на трьох" А.Шизгала, "Герцог Гонзаго" Н.Іорданова ) .

  А щодо комедії дель арте, то це дуже цікавий різновид комедії. Комедія дель арте, або Комедія масок (іт. commedia dell'arte — професійна комедія) — різновид італійського імпровізованого народного театру доби Відродження, що успадкував традиції  римської доби. Персонажі комедії масок («слуги»-маски: Бригелла, Арлекін, Пульчинелла, Серветта, Коломбіна; сатиричні маски: старий купець Панталоне; фанфарон і боягуз Капітан, базіка Доктор, педантичний Тарталья, а також ліричні герої без масок) були втіленням комічного гротеску, буфонади, яскравого видовища карнавального типу. З цього жанру виросла традиція пантоміми, дуже популярна у Франції, що продовжується зараз мімами Жаном-Луї Борро і Марселем Марсо.

   В історії світової  літератури є чимало блискучих  комедій, написаних у різні  часи представниками різних народів.  У XVI—XVII століттях комедія домінувала  в іспанській літературі. Автору  «Дон Кіхота» М. де Сервантесу  належить крутійська комедія  «Педро де Урделамас». Великою популярністю користувалися комедії Л. де Вега та Кальдерона де ла Барки. Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії («Комедія помилок», «Приборкання непокірної») будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганням, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються в наступних його творах («Сон літньої ночі», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч», «Кінець — справі вінець» тощо). Найвищого розквіту в добу класицизму комедія досягла у творчості Мольєра («Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»). Пафос його п'єс спрямований на розвінчання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства і окремої особистості, що приховується за зовні цілком пристойною респектабельністю й набожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зазнав П. Бомарше («Севіль­ський цирульник», «Шалений день, або Одруження Фігаро», «Злочинна мати»). Блискучі комедії створює італієць К. Гольдоні («Шинкарка», «Слуга двох панів»). Наприкінці XIX століття виникає так звана «комедія ідей», основоположниками якої були О. Уайльд і Б. Шоу. В той же час з'являється «комедія настроїв» А. Чехова. Уайльд, Шоу, Чехов зосереджують свою увагу не на зовнішній інтризі, а на внутрішній дії, на боротьбі ідей, мотивів, настроїв. У XX столітті з'являються сатиричні твори комедійного жанру (п'єси В. Маяковського, Остапа Вишні), комічні казки-алегорії (Є. Шварц), викривальні комедії (Б. Нушич, Б. Брехт), ексцентричні комедії-буфонади (Д. Хармс, Ж. Жіроду).

Розвиток української  комедії

   Витоки української комедії криються в інтермедій­ній частині шкільної драми та вертепу XVII–XVIII століть. Як і в кращих зразках європейської комедії, в центрі уваги національних авторів першої половини XIX століття — І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці»), П. Котлярова («Быт Малороссии», «Любка») — родинне життя героїв, їхні побутові взаємини. Автори велику увагу приділяють звичаям і віруванням українського народу, національним обрядам і традиціям.

   Потворні явища  дійсності, розвінчання неуцтва,  тупос­ті, здирства та крутійства, моральної деградації дворян­ства  знайшли втілення в комічних  творах Г. Квітки-Ос-нов'яненка, написаних російською мовою («Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь»).

   У другій половині XIX століття з'явилися комедії,  що розкривали життя й побут  українського народу в нових  суспільно-історичних умовах («За  двома зайцями» М. Старицького,  «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка).

   Традиції української  комедійної класики були про­довжені  в літературі XX століття. Однією  з перших комедій цього часу  стала п'єса «Рожеве павутиння»  Я. Мамонтова.

   Вершини свого  розвитку в ідейно-художньому  плані комедія досягла у творчості           М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). Сатирично-комедійний конфлікт п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» побудований на висміюванні міщанина-обивателя, його філістерської обмеженості, національного нігілізму. За­перечуючи все українське, він прагне будь-що пристосову­ватися до нових обставин дійсності. В літературі останніх десятиліть комедія представлена у творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодиці»), Я. Стельмаха («Вікентій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Аргентини»).

Комедії сучасності

   У сучасній українській і світовій літературах комедія набула ряду нових жанрових модифікацій: трагікомедія (Л. Піранделло, Ж. Ануй), трагіфарс (Е. Іонеско), комічна алегорія (Є. Шварц), комедія-притча (В. Минко).

   Ознаки трагікомедії  були наведені вище, а що стосується  трагіфарсу – то це різновид  трагікомедії, що виникає при  перетині трагедії та фарсу(характерні  неправдоподібні парадоксальні  ситуації, численні перебільшення,  помилки визначення ідентичності  особи, гра слів та вербальний  гумор, фізичний гумор, надмірне використання абсурду та сильно стилізовані постанови — малого комічного жанру, що утворився в західноєвропейському середньовічному театрі й представляв собою сценічні замальовки життєподібних побутових ситуацій здебільшого комічного чи сатиричного характерів, а також «театралізовані» анекдоти.

   Комедія-притча – це повчальна п’єcа, в якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору.

 А алегорична комедія  – це комедія, де за допомогою  образу зображуються абстрактні  ідеї.