Своєрідність ліричного героя в поезії Архілоха

Міністерство  освіти і науки, молоді та спорту України

      Чернігівський національній педагогічний університет

      імені Т.Г.Шевченка 

      Кафедра германської філології 
 
 

      Своєрідність ліричного героя в поезії Архілоха 

      Курсова робота

      з історії зарубіжної літератури

Напрям 6.020303 "Філологія* Мова та література (англійська)"

   
 

   

  Студентки 21 групи

  філологічного факультету

  Іскандарян Софії Фаіківни 
 

  Науковий керівник

  викладач

  Пономаренко Т. О.

   
 
 
 
 

       

                                             

                                                 Чернігів - 2011

      ЗМІСТ 

ВСТУП......................................................................................................................3

          

РОЗДІЛ 1. ЛІРИКА ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ РІД....................................................5

1.1. Система жанрів лірики…………….............................…....……....................5

1.2. Ліричний герой..........................................…........…………....................….15 

 РОЗДІЛ 2. СВОЄРІДНІСТЬ ЛІРИЧНИХ ГЕРОЇВ ВІРШІВ АРХІЛОХА .................................................................................................................................18

2.1. Архілох – поет Стародавньої Греції.............................................................18

2.2. Суб'єктивна  поезія Архілоха.........................................................................22 

ВИСНОВКИ...........................................................................................................26 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................28 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП 

    Ліричні твори мають дуже давню історію. Вперше вони з’явились ще у VI-VII ст. до н .е. Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки. Більше поширення одержало членування лірики на жанри за тематичною ознакою — лірика пейзажна, філософська, любовна тощо.

    Зазвичай, зі словами "лірика" у багатьох людей виникають асоціації з коханням, печаллю, радістю, тугою, оспівуванням краси, природи. Тобто все те, чим дійсно пронизана лірика, точніше одна з її жанрів, а саме пісенна. Прекрасна й чарівна, з ніжною, іноді грайливою мовою, нею не можна виразити гнів, зобразити обличчя війни або ж возвеличити мужність. Для цього існує декламаційна лірика, яскравим представником якої був видатний поет Архілох, родом із острова Парос. Більшість його віршів були написані в жанрі "ямб", назва якого, вочевидь, викликана розміром віршу. У гімнах, елегіях, байках він оспівує кохання, твердість духу під ударами долі, описує картини життя, прославляє героїзм воїнів.

    Метою нашого дослідження є вивчення лірики класичної доби, її особливостей, а звідси, визначення характеру ліричного героя в поезії Архілоха.

    Завдання нашого дослідження — дослідити теоретичні аспекти лірики, її виникнення, етапи розвитку та жанри, визначення поняття  "ліричний герой". Також ознайомлення з лірикою Архілоха, визначення своєрідності його ліричних героїв.

Об’єктом дослідження є лірика Архілоха.

    Предметом дослідження є своєрідність ліричного героя у творах Архілоха..

    У нашій курсовій роботі ми будемо використовувати здебільшого біографічний метод дослідження, адже Архілох змальовував у своїй поезії свій життєвий шлях та моральний кодекс, відкинувши героїчну традицію, представлену Гомером. Архілох виступав як воїн і поет, і це надзвичайно вплинуло на характер його поезії. Він прожив бурхливе, сповнене небезпек життя, саме тому, йому було про що писати у своїх віршах. Не менш важливий метод дослідження в нашій курсовій роботі - історико-літературний. Як вже було зазначено, поет змальовував своє життя, а сам він був найманим солдатом, отже, все його життя було присвячено війні, яка постійно відбувалась між островами Наксос і Парос. Отже, це пов’язує історичні події з літературою Архілоха. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 1. ЛІРИКА ЯК  ЛІТЕРАТУРНИЙ РІД 

1. Система жанрів  лірики

 

    Поряд з епосом і драмою стоїть лірика — один із трьох літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора [10, c. 173].

    Лірика (від грец. Λύρα) — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні. У ліриці першорядне значення надається виражальним засобам, які формують інтимну атмосферу з витонченим емоційним станом, тобто — ліризм.

    О. М. Веселовський в "Історичній поетиці" виводить зародження ліричної поезії (як і епічної та драматичної) з первісного художнього синкретизму, а саме з первісних пісень-танків. Такі твори в давні часи співав цілий колектив якогось племені, виконуючи певний магічний обряд. Пізніше один зі співаків став виділятися як провідний виконавець, який одноосібно розпочинає спів. Це був корифей, тобто заспівувач. Він поклав початок епічній поезії, що лежить у першооснові епосу. Лірика також виникла з первісної пісні-танку. Вона походить з тих емоційних словесних вигуків хору, які були відгуком на заспів корифея. Ці відгуки поступово стали закінченими дво- або чотирирядковими віршами, які могли виконуватися окремо від обряду хором чи одним співаком. Це поклало початок лірики як окремого літературного роду [5, c. 79].

    Специфіка ліричної поезії полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об'єкт зображення, але і як її суб'єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент. В європейській естетиці цю думку вперше сформулював Гегель.

    Лірика  не зводиться лише до розмови від  імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві.

    У ліриці суб'єкт виявляє особливу активність, хоча він не завжди буває індивідуалізованим, як це ми бачимо в жанровій системі лірики минулого (ода — елегія — сатира).

    Слово в ліриці є своєрідним концентратом поетичності. В епічній чи драматичній  творчості фабула, розвиток характерів персонажів розгортають тему, розкривають сутність авторського задуму. В ліриці авторська позиція, складний внутрішній світ передаються концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому.

    Лірика  тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм, хоча окремі дослідники (Д. Овсянико-Куликовський, М. Каган) розглядали його як центральний елемент родової характеристики.

    Світова лірична поезія веде свій відлік з  творчості великих поетів античності (Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій, Архілох). У літературах Сходу відзначалася лірика Ду Фу, Фірдоусі, Омара Хайама, Сааді, Гафіза. Багатством барв виділялася творчість поетів Західної Європи доби Відродження (Петрарка, Шекспір), XVIII-XIX століть (Шіллер, Гете, Гайне, Байрон, Шеллі, Берне, Петефі, Міцкевич), Росії (Пушкін, Лєрмонтов, Тютчев).

    Витоки  української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди [7, c. 285].

    Таким чином, лірика, оперуючи властивими зображувально-виражальними засобами, має свою якість, визначувану конкретним змістом певної доби та панівними у ній стильовими струменями, естетичними вподобаннями тощо і водночас  — ментальною свідомістю кожного етнічного середовища. Терміном "лірика" позначають також певний віршовий твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за полісемантичним смислом, окреслюваних своїми формотворчими гранями у багатьох жанрах.

    Поряд з тематичною класифікацією ліричних творів повною мірою зберігає своє значення й жанровий поділ лірики, який здійснюється залежно від типу переживань поета. Одна з найдетальніших спроб систематизації за даним принципом жанрів лірики належить В. Бєлінському, який подає їх у такій ієрархії: "Види ліричної поезії залежать від ставлення суб'єкта до загального змісту, який він бере для свого твору. Якщо суб'єкт заглиблюється в елемент об'єктивного споглядання і немовби втрачає в цьому спогляданні свою індивідуальність, то постають: гімн, дифірамб, псалми, пеани. Суб'єктивність поета, вже усвідомлюючи себе, вільно бере і обіймає собою певний предмет, що цікавить її: тоді з'являється ода. Хоча тут поет повністю віддається своєму предметові, але не без рефлексії на свою суб'єктивність; він утримує своє право й не стільки розвиває сам предмет, скільки своє повне від цього предмета натхнення. Чистий без домішок елемент лірики постає в пісні, в найширшому розумінні цього слова, як вираз чисто суб'єктивних відчуттів. Нарешті, суб'єкт, крім цих суто особистих відчуттів, висловлює в ліричних творах більш загальні, більш усвідомлені факти свого життя, різні споглядання, переконання, думки, увесь об'єктивний запас знань та ін. Сюди, крім власне пісні, належать сонети, станси, канцони, елегії, послання, сатири і, нарешті, усі ті різноманітні твори, яким навіть важко підібрати власні імена" [3, c. 84].

    До  ліричних жанрів відносять також: епіталаму, панегірик, мадригал, епітафію, думку, романс, ліричний портрет, медитацію.

    Отже, епіталама (від грец. έπιθαλάμιοζ — весільний), або гіменей (бог шлюбу в давній Греції; викриками: "Гімен, о Гіменей! " супроводжувалося виконання твору) — весільна пісня на честь молодого подружжя, що була поширена в античності. Виконувалася хором хлопців та дівчат перед шлюбними покоями молодих. Своє походження епіталама бере від фольклорних обрядових пісень. Появу її літературної форми датують приблизно VIII—VI століттями до нашої ери. В давній Греції епіталами писала відома поетеса Сапфо (часто користуючись фабулами, запозиченими з міфології), в давньоримській літературі до цього жанру зверталися Феокріт, Катулл, Стапій, Клавдіан та ін. В новоєвропейській поезії — Е. Спенсер, Ш. Шимонович, В. Тредіаковський, І. Северянин, з українських поетів — С. Пекалід [10, c. 288].

    Наступний жанр — панегірик (від грец. πανηγυρικόζ) —  урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах. Панегірик зазвичай присвячувався певним видатним особам, суспільним діячам, полководцям і т. д., вихваляв їхні діяння або ж славословив певні знаменні історичні події, наприклад, похвальне слово Ісократа 380 року до нашої ери про Афіни та їхню історію. В давньому Римі панегірики з'являються в епоху правління імператорів. Починаючи вже з античності слово "панегірик" набуває іронічного значення; панегіриком тепер часто називають таку похвалу, яка втрачає міру об'єктивності й більше скидається на підлабузництво, ніж на справедливу оцінку [21].

    Також виділяють дифірамб (грец.  διθύραμβοζ) — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, пізніше — іншим богам та героям. За своїм піднесеним характером наближається до жанрів оди й гімну (інколи дифірамб називають гімном Діонісу). Появу та художнє становлення дифірамба пов'язують з творчістю давньогрецького поета Аріона, який жив у VII столітті до нашої ери. Крім цього, дифірамби писали такі давньогрецькі поети, як Симоніз Кеосський, Піндар, Вакхілід, які дали найкращі зразки цього жанру. Арістотель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька драма. В новоєвропейській поезії дифірамб зрідка наслідували (Ф. Шіллер, І. Гердер, Ф. Ніцше та ін.). Тепер дифірамбом, як і панегіриком найчастіше називають надмірне вихваляння когось або чогось [22].

    Поряд з іншими ліричними жанрами стоїть пеан (від грец. ποαδν — пеан,  цілитель, спаситель — імення бога Аполлона) — хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона. її зазвичай виконували тоді, коли зверталися до бога по допомогу або коли дякували йому за перемогу в битві чи за порятунок від стихійного лиха. Появу пеана в давньогрецькій авторській ліриці пов'язують з ім'ям поета Фалета, який створив його у Спарті в VII столітті до нашої ери. Кращі зразки пеана належать давньогрецьким поетам Алкману, Вакхіліду, Піндару [10, c. 289].