Своєрідність ліричного героя в поезії Архілоха

    Ще існує мадригал  (від італ. madrigale —пісня рідною мовою) — невеличкий (від 2 до 12 рядків) вірш на любовну тему. За характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій (за Буало, мадригал має дихати "ніжністю, солодкістю й любов'ю"), а також невеличким обсягом мадригал є немовби протилежністю епіграмі. Генетично мадригал сходить до еротичних народних пісень провансальських пастухів. Як літературний жанр оформлюється в епоху Відродження. Мадригали, зокрема, писали Ф. Петрарка та Дж. Боккаччо. В пізнішій поезії використовується не часто.

    Наступний жанр — епітафія (грец. έπιτάφιοζ, від έπι — на, над і τάφοζ — могила, тобто надгробне слово) — вірш, призначений для напису на пам'ятникові померлої особи, часто у формі епіграми. Як літературний жанр епітафія з'являється в давній Греції та Римі. Пізніше стали писати епітафії на смерть неіснуючої особи з метою осміяти вади певної людини чи людського типу. Такі сатиричні епітафії писав Р. Берне. До такого різновиду сатиричних епітафій належать і автоепітафії — написи на власну уявлювану смерть. Відомі автоепітафії давньо­грецького поета Мегара та російського поета В. Соловйова. В давній українській літературі до жанру епітафій зверталися Л. Баранович, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. [7, c. 334].

    Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної поезії, пісня на тему лицарського  кохання. Канцона складається із 5—7 строф і так званої коди (заключної  напівстрофи), в якій часто містилося  звернення до того, кому адресована канцона. Як жанр канцона з'явилася в середньовічній ліриці трубадурів. Формою канцони послуговувалися Данте і Дж. Боккаччо. Свого розквіту вона досягає у творчості Ф. Петрарки. В пізнішій поезії канцона використовується переважно з метою стилізації під форми середньовічної лірики (А. Шлеґель, Ф. Рюккерт, В. Іванов, В. Брюсов та ін.). [16, c. 118].

    Наступний жанр — станси (від італ. stanza — строфа) — невеличкий вірш з кількох чотирирядкових строф, кожна з яких висловлює закінчену думку. В західноєвропейській поезії кінця XVIII — початку XIX століття поняття "станси" часто ототожнювали з поняттям "строфа". Інколи поняттям "строфа" позначали віршову організацію "високих" жанрів, зокрема оди; під стансами (середній жанр) у такому випадку розуміли свого роду спрощений варіант строфічної віршової організації, ще більш спрощеною формою якого виступав куплет народної пісні — "низький" жанр). Таке слововживання спиралося й на переважне тяжіння стансових строф до релігійної, філософської і піднесеної (у порівнянні з піснею) тематики. Тематична сталість стансових строф і привела до того, що подібні вірші почали сприйматися як окремий жанр (хоча й без чітких ознак) [10, c. 290].

    Ода (від грец. ωδή — пісня) — первісно — пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше — хвалебний  вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Інколи ода прославляє величні природні явища. Стиль таких творів є особливо урочистим, з елементами патетики. В. Домбровський, наприклад, визначав оду так: "Слово "ода" означає в грецькій мові те саме, що наше "пісня". Тільки ж не кожна пісня є одою; тим іменням означуємо звичайно пісню, в котрій поет, зворушений якимсь високим, незвичайним і подиву гідним предметом, з яким зв'язані загальнолюдські, національні або громадські інтереси, виказує свої почуття пориваючим огненним словом, прибраним у всі засоби картинності, експресії і мелодійності. Визначною ознакою од, отже, є піднесений настрій, сміливий, нестримний лет фантазії, палке почуття одушевления і пристосована до цього поетична форма вислову. Теми для прославлення і звеличання бере ода зі сфери найвищих ідеалів, поривів, бажань і змагань людини, що підносять її понад тісний овид особистих турбот і інтересів, особистих почувань і бажань. Воля, поступ людства, любов до рідного краю, боротьба за здійснення в житті високих кличів волі, правди й братерства, ідеальні заміри і змагання, геройські діла й подвиги, непереможна сила пісні — все те може дати привід до підйому духу й бути прославленим в оді" [10, c. 344].

    Основоположником  жанру став давньогрецький поет Піндар (IV ст. до н. є.), який був автором низки  од на честь богів, перемог греків у війнах і на олімпійських іграх. Його оди мали строгу метричну форму й композицію (строфа— антистрофа—епод). Римський лірик Горацій, що жив у IV столітті до нашої ери, складав оди на честь Венери, Вакха, а також імператора Августа Октавіана. В добу Відродження найбільшим одописцем став П. Ронса. Його оди славили природу, що приносила радість і спокій людям. Деякі оди Ронсара були написані на честь кохання, вина.

    Канонічної  жанрової структури як твору, в якому  виразно домінують громадянські мотиви, ода набула у творчості Малерба, одного з родоначальників французького класицизму. Оди Малерба захищали непорушність принципів абсолютистської державності, вихваляли монарха та його рідню, вищих сановників і полководців. Своє теоретичне обґрунтування ода дістала у віршованому трактаті Н. Буало "Поетичне мистецтво". Поряд із трагедією вона зараховувалася до "високих" поетичних жанрів. Н. Буало сформулював правила одописання, що стосувалися мови, метрики, загальної поетичної тональності. В добу романтизму ода посідає значне місце у творчості Байрона, Шеллі, Кюхельбекера. В українській літературі ода як жанр з'явилася на початку XIX століття [10, c. 315].

    Наступний жанр — елегія (грец. ελεγεία, від έ'λεγοζ — пісня; утворено, як гадають, від фрігійського слова, що означало очерет, тобто від музичного інструмента, виготовленого з очерету, — сопілки, під акомпанемент якої співалися елегії) — вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії: у ній часто звучать скарги на життєві незгоди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя. Елегія виникла в давні часи. Перші зразки подібних творів знаходимо в давньоєгипетській поезії, в літературі Стародавнього Китаю, у творчості поетів Еллади (Архілох, Каллін, Мінерм, Солон, Калімах, Тіртей, Феогнід), Риму (Проперцій, Тібулл, Катулл, Овідій) [20].

      Грецька елегія, як гадають, генетично  сходить до голосінь над померлими.  Первісне вона поширюється в  іонійській Малій Азії, де її  спочатку співали під супровід  сопілки (флейти), згодом декламували, ще пізніше — виголошували. В давній Греції VII—VI століття до нашої ери елегія і оформлюється як специфічний ліричний жанр з чіткою строфічною будовою  і з незв'язаною тематикою, тобто найрізноманітнішою тематичною спрямованістю. В елегії оспівують як суспільні ідеали, патріотизм і мужність захисників батьківщини, так і суто інтимні почуття, зокрема кохання, смуток і радість пов'язаних із ним переживань. Тематична всеохоплюваність елегії звузиться в римській літературі, де цей жанр і набуде ореолу вірша з підкреслено сумним змістом.

    Елегія  має свою специфіку. Не всі сумні  твори слід вважати елегіями. Для  справжньої елегії журба є концептуальною. Вона є результатом усвідомлення певних закономірностей дійсності, що виявляють себе в протиріччях  між життям і смертю, добром і злом. Саме ці моменти свідчать про збагачення елегійного жанру в сучасній літературі [7, c. 293].

      Поряд і іншими жанрами стоїть думка — досить поширений в українській і деяких інших слов'янських літературах жанр короткого ліричного вірша елегійного (іноді баладного) змісту. Термін "думка" (як зменшувальний від "дума" спершу з'явився у XVIII столітті в Польщі для позначення ліроепічних творів баладного типу (перші автори "думок"— придворні польські поети-музиканти, зокрема Г. Відорт. Згодом, у першій половині XIX століття, польські  та українські поети почали називати думками елегії на теми сільського життя. В українській поезії жанр започаткував А. Метлинський [10, c. 348].

    Наступний жанр — гімн (грец. ΰμνοζ) не має чіткого етимологічного значення; в античності розуміли гімн як "зіткану" пісню (метафоричне сполучення слів у мовленнєву матерію викликало аналогії з ткацьким процесом) — урочистий музичний твір програмного звучання. Початок веде з давніх часів, коли спершу в Єгипті, а пізніше в Греції стали складати гімни на честь богів або героїв. У давній Греції гімни виконувалися хором (інколи сольно) під акомпанемент кіфари й нерідко супроводжувалися танцями. Найстаріші грецькі гімни мали чітку організацію. В античній Греції гімн сприймався і як урочиста пісня, окремий жанр лірики зі своїми специфічними ідейно-художніми завданнями і, одночасно, як загальна, родова назва всіх пісень, що містили в собі звернення до богів. До давньогрецьких авторів, що писали гімни, належать поети Аріон (VII до н. е.), Архілох, Алкман, Алкей (VII-VI до н. е.), Симонід Кеосський, Вакхілід, Піндар (VI—V до н. е.).

    Літературною  основою гімна слугує вірш, що найбільше  передає національний характер, сповнений  громадянського пафосу та певної символіки. Відповідно до цього розробляється й жанрова поетика. Лексика має бути урочистою, мелодія — величною, образи — монументальними [16, c. 295].

    Послання  — епістолярно-публіцистичний вірш, написаний у формі звернення  до певної реально існуючої особи (іноді  до багатьох осіб). Зачинателем цього жанру вважають римського поета І століття до нашої ери Горація, який у "Посланні до Пізонів" виклав свої погляди на поетичну творчість і правила мистецтва. Трапляється цей жанр також у творчості Овідія. Свого розквіту послання досягає в літературі класицизму, як західноєвропейського, так і східнослов'янського, в якому воно широко культивувалося. Зміст віршових послань може бути найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм [10, c. 344].

    Не  менш важливим жанром лірики є пісня (давньорус. пιти — співати, нім. Lied, франц. chanson, англ. song) — вірш ліричного або ліроепічного характеру, мелодичний за своїм інтонаційним малюнком і призначений для співу. Цей жанр є досить давнім за своїм походженням. Розрізняють два види пісень — народні та літературні, між якими існує тісний взаємозв'язок такого роду, що літературні пісні часто фольклоризуються, стаючи популярними й поширюючись серед народу, а, навпаки, народні пісні (текст чи мелодія або й те, й інше) часто слугують основою для словесно-мелодичної композиційної побудови літературно-авторських пісень. Загальні ознаки пісенного жанру та відмінності його видових форм (народної та літературної). У давньогрецькій літературі вирізнялися любовні пісні Сапфо, Анакреона, Катулла. Пісня посідала значне місце у творчості відомих європейських поетів Р. Бернса, П.Ж. Беранже.

    Також виділяють романс (ісп. romance від пізньолат. romance — по-іспанськи) — це сольна лірична пісня, здебільшого про кохання. Вона виконується з музичним супроводом. Походження терміна "романс" пов'язують з Іспанією. В Іспанії романсом спочатку називалася пісня світського характеру рідною (романською) мовою, тобто відмінною від традиційної латинської, прийнятої для церковних пісень. Збірки таких пісень, об'єднаних наскрізною дією, мали назву «романсеро». Романс пізнього середньовіччя пов'язаний з боротьбою іспанського народу з загарбниками. У Франції романс став любовною піснею і в такій ролі потрапив наприкінці XVII — на початку XVIII століття до Східної Європи. [10, c. 248].

    Ліричний  портрет — це вірш, у  якому  дається характеристика певної реально  існуючої людини, розкривається її внутрішній світ, належність до якоїсь професії тощо. Це досить новий жанр лірики, який перебуває в стадії становлення [16, c.299].

    Не  менш важливии жанром є псалми (від грец. ψαλμόζ — хвалебна пісня, первісно — ударяти по струнах, спів під акомпанемент струнного інструмента) — жанр духовної лірики. Перші псалми, зібрані в Псалтирі, приписуються біблійному цареві Давиду. В цей біблійний текст увійшло 150 псалмів. У східнослов'янських культурах Псалтир став відомим з XI століття й використовувався з навчальною метою: за ним вчили грамоті і співам, намагалися тлумачити виражені в ньому ідеї та образи. Висока мистецька довершеність псалмів Псалтиря, їхній тонкий ліризм постійно спонукали поетів середньовіччя й більш пізніх часів до наслідування їхнього змісту.

    Медитація (лат. meditatio — роздум) — вірш філософського  змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа). Особливого поширення цей жанр набув у поезії сентименталістів і романтиків. Інколи у творчості поетів медитації складають цілі цикли [20].

    Останній жанр лірики — сонет (італ. sonare — звучати) — канонічний жанр ліричного вірша, який складається з двох катренів і двох терцетів (терцин), написаних переважно п'ятистопним ямбом з таким римуванням: абба — абба — ввг — дгд (хоча допустимі й інші конфігурації рим). Час виникнення сонета датують ХІІІ століттям і пов'язують з поетичними здобутками сицилійської школи. В епоху Ренесансу сонет потрапляє з Італії до інших країн Західно-Центральної Європи.

    Таким чином, лірика, як і епос та драма, має розвинуту систему фольклорних і літературних жанрів. Проблема, однак, полягає у тому, що в ліриці процес жанрової еволюції сьогодні привів до того, що дедалі частіше з-під пера особливо обдарованих поетів виходять твори, які не відповідають жодному з відомих жанрових параметрів. Унаслідок цього дослідники пропонують взагалі відмовитися від традиційного жанрового поділу ліричних творів і перейти до їх ідейно-тематичної класифікації. За такими принципами лірика поділяється на громадянську, філософську, пейзажну, любовну, однак існує й інша класифікація лірики. Згідно з нею лірика ділиться на медитативну й сугестивну.  

    1.2. Ліричний герой

    Важливим  компонентом ліричного твору  є ліричний герой. Це своєрідна уявна  особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів.