Творчість мандрівних дяків в контексті української барокової літератури

Іноді деякі літери вірша  писано або друковано великим  шрифтом; коли ці літери читали окремо, то діставали ім’я автора; або треба  було підрахувати числове значення літер (яке вони мали в слов’янській абетці), щоб дістати рік, коли написано вірша. Це «кабалістичні» вірші.

Найбільшим майстром фігурного  віршу був Величковський. Своє ім’я він ухитряється вмістити в найрізноманітніших віршиках.

Писалися ще вірші з  «луною»-повторенням останніх складів віршу, що давало ніби відповідь. Іноді вірші писали та друкували, як певну фігуру: хрест, півмісяць, яйце, чарку і т. п.

В таких іграшках виявлялася чиста радість з віртуозного  віршового вміння, з віршової форми. Зміст не завжди грав велику роль. Незрозуміло, чому пізніші історики літератури нападали на фігурні вірші та суворо засудили [10,с. 255-256].

Велику увагу деякі  поети приділяють евфонії. Майстри евфонії -Величковський та св. Дмитро. Зразком евфонічної досконалості є анонімний діалог людини з Богом про «віру та діла «, спрямований, очевидно, проти протестантів. В ньому повторюються окремі слова та склади так, що утворюють якусь звукову мозаїку.

До віршової форми поети  бароко ставилися дуже уважно. Хоч  нам може й не подобатися їх мова, але, перечитуючи їх твори, ми знаходимо  майже завжди увагу до формальних проблем віршу. З часом навчання «поетики»в духовних

 

18

школах привело до того, що українські поети добре опанували  форму. Тоді «чоловічі» рими майже зникають.

     Зате дуже сміливо вживають «переносів», переходу речення з одного рядка до другого (пор. вище в епіграмі Величковського про смерть. Рима стає багатшою, неохоче римують однакові форми слів часто вживають різних граматичних форм . Вірш через це справляє враження вільнішого та легшого.

В середині 18 ст. Сковорода робить дальшу реформу: він заводить як рівноправні «чоловічі рими» (з наголосом на останньому складі), що давніше припускалися лише як виїмок.

      Сковорода завів далі «неповні рими», де закінчення трохи відмінні одне від одного. І ця реформа відповідає духові мови: неповні рими одна з головних прикрас віршу Шевченка.

      Пізніше поети вживають усе різноманітніших строфічних форм. Тут на першому місці стоять «канти» в драмах. Не задовольняючись римами на кінцях рядків, починають римувати також середини рядків

1.2.Формування  жанрової системи української  літератури в добу бароко

Літературне бароко на Україні є явищем 17-18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали «козацьким бароко». Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко «козацьким»: українські письменники тих часів були головне не козаки, а ченці. Та й споживачі літератури ледве чи були головне козаки. Але українське бароко не таке універсальне з’явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо велику перевагу елементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелою, і- хоч і лише випадкові-світські елементи в драмі, нарешті маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а

19

пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці  знайшли для себе ґрунт лише в  чужій (російській) науковій літературі [25,с.251].

Під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна система української освіти, яка вплинула на формування та розвиток і низових жанрів бароко. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду [5,с.205].

Поезія, що культивувалася і  практикувалася в стінах Київської  академії, широко вкорінювалася на українському ґрунті. Через випускників  академії, а також через так званих "мандрованих дяків" вона впливала на широкі верстви народу, адже вони, як люди освічені, поєднували поезію книжну і народну. М.Петров відзначав, що знамениті українські думи складалися не без впливу і безпосередньої участі школярів, та й багато пісень писано силабічним складом, тобто вони несуть в собі яскравий відбиток книжної поезії [17,с.33].

Своє й чуже сполучені  в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів до літератури, зокрема знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був бароко дуже близький та радше сприяв його

 

20

успіхові,саме стилем своїх  творів. Вишенський лише не прийняв  би сполучення християнства з античністю, синкретизму.  

      Дійсний початок бароко-це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р.та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи і професори Академії були головними репрезентантами бароко.Бароко, що почалося якось непомітно, помалу, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто. Майже ввесь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики, та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях)

останній великий український письменник епохи бароко, Григорій Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна [25,с.248].

       Українське бароко не знає всієї великої різноманітності жанрів (ґатунків) барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, а зокрема неможливість друкувати ці твори: так не було великого роману,-для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів і він міг би

з’явитися, якби була змога  друкуватися. Отже, ми можемо говорити про такі жанри  в епоху бароко :

1) лірику,

2) епос,

3) повість,

4) драму, 

5) проповідь, 

21

6) хроніку, 

7) трактат [ 25,с.249].

      Дуже цікава проблема барокової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов’янською, як і в попередній період. Але, на жаль, вона увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то — лише в 18 ст. і то рідко — до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характеристичне для творів з шляхетських кіл (напр., «гербовні вірші»).  Може був певний елемент національної самоохорони в тому, що Котляревський цілком відмовився від старої (барокової) української

мовної традиції, до якої так наблизилася російська мова, та почав утворення нової літературної мови на цілком новій основі: на основі народної мови. Це був кінець української  барокової літератури, що вже віджила  свій час, і початок нової української  літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

22

РОЗДІЛ 2.

Творчість мандрівних дяків в контексті української  барокової літератури

Феноменальним явищем в історії давньої культури України були ваганти - українські мандрівні студенти та мандрівні дяки.

Як їх тільки не іменували: «школярі», «бурсаки», «спудеї», «нищі студенти», «бакаляри», «пани бакаляри», «миркачі», «канцеляристи», «недоуки», «вандровані пахолки», «пиворізи»», «мандрівні дяки», «горілкопивці».  
В дослідженнях та художніх творах їх здебільшого виводили як потішників,  
голодранців, бешкетників, затятих випивок, любителів пива і браги, авторів  
гумористичних бурлескно-травестійних творів, норовливих громил-дяків, в'юн- ких канцеляристів. Однак це явище значно глибше і серйозніше, аніж може здатися на перший погляд. Українські ваганти і «мандрівні дяки» стали зачинателями демократичної літератури народною мовою, пропагандистами передових ідей світової культури, живими розповсюджувачами важливих політичних і громадських новин [14,с.99].

2.1.Передумови розвитку творчості мандрівних дяків

Мандрівні студенти відіграли  помітну роль у розвитку багатьох літературних жанрів (зокрема різдвяно-великодніх орацій і травестій), у творенні оригінального  народного театру – вертепу, в  поширенні книжної освіти серед  широких кіл тогочасного населення  України.

 Незважаючи на всі життєві труднощі і негаразди, українські школярі і студенти не втрачали життєвого оптимізму, молодечого запалу, пристрасті до земних радощів і розваг. Немає сумніву, що в цьому плані вони особливо нагадують своїх середньовічних попередників, адже західні ваганти теж мали у народі славу балагурів і бешкетників, любителів жінок і вина. Тож у віршах і тих, і других прославляються земні радощі,кохання, розваги.

М. С Возняк якось зауважував: «Своїм тривожним життям нагадують  наші мандрівні студенти й дячки західноєвропейських вагантів і мандрівних кліриків, таких мандрівних співаків і віршарів, якими були й українські

23

мандрівні школяри. Подібне  життя давало привід і до подібної літературної творчості, тим більше, що крім подібності життя була й подібність освіти. І саме ця подібність освіти, знайомість із західними школами, їх наукою і поезією не могли лишитися без впливу на літературну творчість наших віршарів. Таким робом можна шукати в творчості наших мандрівних школярів і дячків двоякої подібності з творчістю західних вагантів: впливу однакових умовин життя та впливу літературних взаємин. Одначе була й різниця між літературною творчістю західних вагантів і наших мандрівних школярів і дяків, а саме та, що західні шкільні віршарі писали свої пісні переважно латинською мовою (сагтіпа burana), а у віршах і піснях наших віршотворців має перевагу рідна мова»[ 21,с.17, 81].

Одвічний потяг до знань  спонукав до організації в Україні  культурно-освітньої справи. Так  виникли братства, що започаткували активний культурний рух, завдяки якому з'явилися школи європейського зразка, що задовольнили освітній попит молоді у Луцьку,Києві, Переяславі, Харкові, Чернігові. Так постало українське студентство.

Шкільна програма складалася із чотирьох класів: фари (початкових), де навчання тривало 3 роки, і трьох «граматичних»-інфими, граматики і синтаксими (З роки). Потім спудеї навчались риторики і поетики (2 роки), у старших класах, які відповідали типу вищої школи і були запроваджені в Києво-Могилянській академії, студіювали філософію і богослів'я (2-3 роки). У братську школу приймали тільки чоловіків за умови, що абітурієнт мав початкові знання, здобуті в домашніх умовах (умів читати, писати, рахувати). У колегіумах викладали мови, арифметику, геометрію, історію, музику, співи. Особливу увагу звертали на вивчення церковнослов'янської, давньоукраїнської, грецької та латинської мов.

Студентів, як і вчителів (професорів, префектів, дидаскалів), навчальний заклад утримував на кошти від  шкільних володінь та пожертвувань, частково- від внесених студентами із багатих родин грошей. Найбідніших іногородніх

24

студентів розміщували у  бурсах (лат.-торба, гаманець)-своєрідних гуртожитках при школі. Таких студентів називали бурсаками. Оскільки коштів на утримування студентів бракувало, то більшість із них становила «нищенську

братію», яка була змушена  вдаватися до всіх засобів «прошенія  хліба». Найпоширеніший вид «прошенія»-«миркування» (жебракування). Майже щодня молодші школярі в обідню пору ходили попід дворами заможних міщан і співали духовні пісні (канти, псалми), сподіваючись на винагороду. Студенти старших класів виходили на «миркування» увечері. Вони також співали псалми на майданах-перед торговцями та перехожими, заробляючи на прожиття. Деякі дозволяли собі «предосудительные средства к приобретению себе пропитания», тобто крали.

«Наступала голодна хвилина, - писав дослідник XIX ст. Д. Вишневський,-і вони, компанією або поодинці, вирушали по київських вулицях збирати доброхотні подаянія міських обивателів. Чи бажаючи хоч трохи приспати свою юнацьку соромливість , чи бажаючи викликати у благодійників більше співчуття до себе, бурсаки під час таких ходінь "співали" для потіхи слуху своїх годувальників духовні канти, а іноді й світські пісні. Вигляд голодних бурсаків, які співали, був сповнений найсумнішого комізму. В одних він викликав глибоке співчуття до «співателів», а в інших - їдке насміхання і навіть жорстокі знущання над ними, так що іноді «співателі» нагороджувалися не хлібом, а щедрими побоями».

Традиція «миркувати»  у певної частини спудейської  братії переростала у звичай мандрувати у пошуках кращого місця. По всій Україні у XVII-XVIII ст. подорожували студенти (мандрівні дяки), які не цуралися базарів,

пивниць та шинків, не пропускали поминальних трапез, весіль. Не випадково  мандрівних дяків прозивали пиворізами, горілкопивцями. І. Франко вважав їх носіями всіляких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, здатними на вигадки і жарти, захланними на їжу, а особливо на випивку. Проте саме їм, як

 

25

зазначав він, слід завдячувати  значною частиною гумористичних  віршів на великі християнські свята[2,с.342-343].

Промовистою пам'яткою XVIII ст., що відображає життя і творчу діяльність мандрівних дяків, є автобіографія Іллі Турчиновського (1695-?), який описав «житіє і страданіє своє в пам'ять дітям своїм, і внукам, всьому потомству». Автор народився в родині сотника з містечка Березань, «воспитан в благом наказанії», а коли настав час, батьки віддали його на «книжне учення», де він засвоїв «граматику, часословець і псалтирі». Батько часто бував у військових походах, тому Ілля займався ще й господарством, але хотілося вчитися далі, тому він у 15-річному віці вирушив із Березані «по школам волочитися». Відтоді і розпочинаються його мандри, сповнені пригод та різноманітних подій[ 2,с.346].