Вивчення життєпису письменника у школі

Після закінчення Київської  духовної семінарії викладав географію, ари-фметику, старослов'янську мову в Богуславському духовному училищі, а в 1861 році повертається до Києва навчатись у духовній академії. У двадцяти-річного юнака з'являється потяг до писання літературних творів.

Закінчивши у 1865 році академію, Левицький відмовляється  від духов-ної кар'єри й іде учителювати, не залишаючи водночас думки про літератур-ну працю. Він переконаний, що освіта народу, наука і література - "...це єдине джерело, звідкіль поллється світ на Україну...". Левицький викладає словесність у Полтавській духовній семінарії, в Каліші (Польща), в Кишиневі (Бессарабія). У своєму "Життєписі" письменник розкриває ті обставини, які змушували його тривалий час приховувати свою літературну діяльність: "Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська лі-тература, я ніколи не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зі мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в "Правді" перші мої повісті".

У 47 років магістр  богослов'я І. С. Левицький, достроково залишивши службу і вийшовши на пенсію, переїздить до Києва, де цілком віддається лі-тературній діяльності...

Далі учням дев'ятого  класу рекомендуємо самостійно опрацювати ма-теріал підручника і скласти хронологічну таблицю життя і літературної дія-льності письменника.

Вивчаючи життєвий і творчий шлях Лесі Українки у X класі, можна ви-користати документальні матеріали та ілюстрації про життєпис письменника - фотоальбом "Леся Українка" (Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. - К.: Рад. школа, автори-упорядники М. В. Гудь, Н. Россошинська. Вступна стаття Олеся Гончара). Фотоальбом багатий на ілюстрації, а тому вчитель використовує апарат "ЛЕТІ" для проектування ілюстрацій на екран, щоб увесь клас міг із ними ознайомитись. Тут доречно використати окремі фрагменти спогадів про Лесю Українку із книги "Спога-ди про Лесю Українку". - К.: "Радянський письменник", 1963; збірник "Ле-ся Українка. Документи і матеріали 1871-1970". - К.: "Наукова думка", 1971, художньо-дотсументальні твори: Анатоль Костенко. "Леся Українка". - К.: "Дніпро", 1985; Микола Олійник. "Дочка Прометея". - К.: "Дніпро", 1966; Касян Гранат. "Велетом покликана". - К.: "Радянський письменник", 1965; Касян Гранат. "Велет розпалює ватру". - К.: "Радянський письменник", 1967; Олександр Дейч. "Ломикамень". - М.: "Детская ли-тература", 1971 тощо.

У розпорядженні  вчителя є чимало літературно-критичного і художньо ілюстрованого матеріалу  до висвітлення особи Лесі Українки як непересічно-го митця художнього слова кінця XIX і початку XX ст. А тому вибираємо найбільш значущі і документально підтверджені факти та події з життя і тво-рчості Лесі Українки. Поетеса повинна постати перед десятикласниками як жива людина і натхненний митець.

А ось приклад  інтригуючого фактора у розповіді вчителя про життєпис письменника.

Учитель подає цікавий  матеріал із життя і творчості  певного письмен-ника. Так, вивчаючи у 9 класі біографію Т. Г. Шевченка, можна розповісти про одну з маловідомих сторінок його життя перед викупом (стаття Володи-мира Сиротенка "Портрет" у газеті "Урядовий кур'єр" від 10 березня 1998 p.).

...Усе почалося 24 травня 1828 року, коли помер могутній  магнат Ва-силь Енгельгардт. На його численні маєтки накинулись такі ж численні спад-коємці. Вільшанський кущ, куди входила Тарасова Кирилівка, дістається панському позашлюбному синові Павлові. Після інвентаризації всього "жи-вого і неживого" майна Тарас від дячка-маляра повернутий до маєтку під управителя Кирилівки - поляка Яна Димовського, який виявився доброю і чуйною людиною.

Спочатку управитель призначає Тараса на пекарню, а потім, коли Павла Енгельгардта призначили ад'ютантом Віденського генерал-губернатора Римського-Корсакова, хлопець виконує обов'язки козачка і домашнього художника. Пан посилає Тараса на навчання до професора малювання Віденського університету Йонаса Рустамеса (вірменина). Тут він пізнав і перше справжнє кохання: Рустамесу позувала варшавська красуня-модистка Ядвіга Гусиковська. Будучи закоханою в поезію Адама Міцкевича, вона прищепила любов до поезії п'ятнадцятирічному юнакові Тарасу, який теж почав писати перші вірші польською мовою. Усім відомий випадок, коли 6 грудня 1929 р. пан Енгельгардт поїхав на бал і швидко повернувся назад (розгніваний пан повернувся, бо на балу хтось із гостей назвав його байстрюком). У цей час Тарас при запалених свічках перемальовував портрет козака Платова. Могла статись пожежа. За це пан наказав конюхові побити батогами Тараса - "показати йому Сидорову козу". Тарас утікає до Ядвіги у Варшаву, але там спалахнуло національно-визвольне повстання, яке було придушене царським військом.

Пан Павло Васильович Енгельгардт у зв'язку з відставкою Римського-Корсакова влаштовується тепер уже в Петербурзі ад'ютантом до управителя шляхів сполучення герцога Вюртемберзького. Туди варшавські власті етапували й утікача Тараса.

У столиці пан  Енгельгардт живе неподалік від Літнього саду. Тут Тараса в літню

ніч застає за змалюванням  статуй художник, який брав уроки в  Академії мистецтв, автор "Вечорів  на хуторі біля Диканьки" Микола Гоголь. Він відродив у Тараса впевненість, що малювання портретів у майбутньому  дасть йому добрий заробіток. Як не дивно, але чуйний і щедрий Гоголь (по-дарував Тарасові акварельні фарби, олівці, папір, клопотався перед Енгельгардтом віддати хлопця на навчання до майстра Ширяева) соромився афішувати свою дружбу з обідраним хлопцем-кріпаком, хоч яким талановитим він не був. А ще Гоголь привів Шевченка до свого вчителя в Академії - славетного Венеціанова, познайомив з демократичним Євгеном Гребінкою. А потім було знайомство з Карлом Брюлловим, Аполлоном Мокрицьким, А. Боровиковським, Л. Толстим та ін.

Та стався випадок, який був трагічним і переломним у житті Тараса. Коли до Брюллова приїхав улюбленець царя, висуванець Аракчеева граф Й. Кпейнміхель, щоб замовити свій портрет, вони не зійшлися в ціні. Тоді Брюллов порадив талановитого учня Шевченка, який виконає портрет за значно нижчу ціну. Коли портрет був готовий (випромінював пиху, жадобу, хтивість), то генералу Клейнміхелю він не сподобався (як дві краплі води був схожий на оригінал!). Він обурився і грюкнув дверима, ні картину не взявши, ні грошей не заплативши.

Якось до Тараса завітав  перукар з голярні і, дізнавшись про історію з портретом,охоче погодився купити його для вивіски на голярні, але з окре-мими переробками: замалювати генеральські регалії, почепити рушник на шию та дати в руки голярське причандалля. І коли відвідувачі голярні впізнали дійсну особу на вивісці, то граф змушений був викупити свій портрет у перукаря за 500 крб., замість раніше 50 крб. у Шевченка.

Злоба і помста Клейнміхеля зросла. Потім із графом Енгельгардтом він домовився викупити самого кріпака Шевченка за 2500 крб. Можна уявити, що чекало Тараса після цього - смерть у муках. А тому, завдяки клопотан-ню Брюллова перед царицею Олександрою Федорівною і розіграному в лотерею портрету поета Василя Жуковського (вихователя царських дітей) і взятому кредиту друзями, вдалося викупити Шевченка в Енгельгардта 22-квітня 1838 р. Шевченко став вільний і був урятований від розправи...

Ось кілька цікавих  прикладів із життя М. М. Коцюбинського, В. Стефаника, Лесі Українки, які вміщені  в літературних бувальщинах у  збірці "Навколо Парнасу" (упор. І. Артемчук. - К.: Дніпро, 1989).

Про чесність поліції

У газеті "Волынь", у якій певний час працював секретарем редакції М.Коцюбинський, була надрукована стаття, що викривала хабарництво та нечесність поліцейських.

Волинський губернатор, обурений публікацією, викликав Коцюбинського  і заявив, що він рішуче забороняє "порушувати питання чесності поліції".

- Так, так, пане  губернаторе, - спокійно відповів  Михайло Михайло-вич. - Запевняю вас, що ми ніколи не будемо писати про чесність поліції.

- Гаразд! - не зрозумівши, але вже трохи м'якше додав  губернатор.

Твори песимістів

- Чому ви не  шануєте свого здоров'я і не  хочете слухати лікарів? - питають  у Стефаника.

Письменник не має  сміливості зізнатись, що це правда. І  жартує:

- Лікарі пишуть  такі рецепти, що читати їх  ще тяжче, ніж: твори песимістів.

Математика переконань

Про брата Лесі Українки Михайла казали, що він звик підходити  до оці-нки різних людей з точки зору математики. Коли часом хотів назвати когось недалекою людиною, то казав: "Він зовсім не знає математики".

- І я маю свою "математику", - казала Лариса  Петрівна, - все Си-біром міряю: отак придивлюсь до людини і думаю, чи годна вона за свої переконання Сибіру понюхати, якщо годна - ото людина!

Спогади сучасників про особу письменника - ще одна форма  викладу життєпису. У різні роки літературно-мистецькі видавництва  друкували низку цікавих і  захопливих спогадів про майстрів слова, твори яких вивчаються у шкільному  курсі літератури ("Спогади про  Івана Карпенка-Карого" (1987), "Про  Ольгу Кобилянську" (1983), "Спогади  про Михайла Коцюбинського" (1962), "Живий Остап Вишня" (1966), "Незабутній Максим Рильський" (1968) тощо).

Зішлемось на кілька прикладів проведення уроків, на яких прозвучали спогади сучасників. Так, вивчаючи в X класі життєпис Панаса Мирного, були наведені спогади письменника Євгена Кротевича у книзі "Київські зустрічі" (К.: Молодь, 1963).

"...Мені пощастило  двічі бачити Панаса Яковича  в Полтаві, де він постійно  і майже безвиїзно жив. Принаймні  ніколи не був у Києві, як  це точно встановлено.

А бачив я Мирного  в день відкриття в Полтаві  пам'ятника Іванові Кот-ляревському - 12 вересня (н. ст.) 1903 року...

Я й тепер начебто  відчуваю те зрушення, що стрепенуло весь величез-ний натовп народу, коли спала пелена з монумента Котляревському; я не-мовби й тепер чую ті захватні вигуки "Слава!" й "Ура!", які довгими хвиля-ми перекочувалися скрізь на площі та вздовж бульвару, спереду якого стояв пам'ятник.

...Надто ж ненавиділи  тодішні царські сатрапи автора  роману "Хіба ревуть воли, як  ясла повні?" і всіма способами  намагалися твердо дізнатись,  хто саме пише під таким  ненависним для них псевдонімом  Панаса Мирного, не сподіваючись, звичайно, що написав такі небезпечні  для них твори дійсний штатський  радник, цебто штатський генерал,  управитель Полтавської казенної  палати...". Це був Панас Рудченко (Мирний).

А ось одинадцятикласники прослухали спогад дружини письменника Григорія Косинки про О. Довженка. Вона, випускниця операторського факультету Київського державного інституту кінематографії, разом із чоловіком зазнали сталінських репресій (Тамара Мороз - Стрілець. Голос пам'яті. - К.: Радянський письменник, 1989).

"...Пригадується  оголошення, в якому повідомлялося  про творчу зустріч із режисером  Олександром Довженком і перегляд  його фільму. Ми хотіли якнайкраще  зустріти Олександра Петровича.  Самі прибирали і прикрашали  приміщеннями знали режисера  Довженка за його фільмами "Сумка  дипкур'єра", "Звенигора", які  викликали в нас глибоку повагу  до їхнього автора...

Інститутський зал  був переповнений як ніколи. Чекаючи  на зустріч з Олександром Довженком, студенти переказували одні одним усе, що знали про нього як художника  і режисера...

На мене тоді неабияке враження справили слова Олександра Петровича:

- Відображаючи події  фільму, я не зупинявся на подробицях, я шукав найвагоміші факти,  щоб яскравіше змалювати велич  події...

Того вечора Олександр  Довженко розповів про свою роботу над сцена-рієм, про те, як добиралися автори, як знімались масові сцени, говорив про труднощі у роботі над фільмом. Ми слухали його,

затамувавши подих... .

Хто мало знав Олександра Петровича, міг подумати, що він суворий. Його вольове, напружено-серйозне обличчя  давало привід для цього. 1 було так  зворушливо почути його привітання. Він  ґречно ставився до всіх... Нас, студентів, вражала чіткість організації зйомок кожного епізоду. Працюючи з актором, Олександр Петрович ставив перед  ним конкретні завдання і вимоги, які сприяли найточнішому втіленню режисерського задуму... Переглядаючи потім ці кадри на екрані, ми ще глибше могли збагнути могутню силу таланту  Олександра Петровича Довженка, про  якого Григорій Косинка казав:

- Я певен, що  Довженко виведе українське кіно  на світовий екран! На-стане час, і ми скажемо: "Олександр Довженко - гордість нашого народу".

Цікавою і вагомою  формою викладу життєпису письменника  є викорис-тання художніх творів про майстрів слова. В учителя часто не вистачає часу на детальну розповідь про особу письменника. Якоюсь мірою цю роботу можна доручити окремим учням, що виступлять з невеличкими доповідями і рефератами про окремі найважливіші моменти з життя письменника, ознайо-млять однокласників із цікавими художніми творами про нього, адже з'явилося чимало історико-мемуарної та художньої літератури про відомих митців слова. На відвіданому уроці в 9 класі учні розповідали про життєпис І. П. Котляревського, використовуючи книги Бориса Левіна "Веселий муд-рець" (К.: Радянський письменник, 1978). Студенти відвідували уроки, де про Л. І. Глібова учні розповідали, спираючись на матеріали документальної повісті Олександра Деко "Журливий заспів" (К.: Радянський письменник, 1979), а про життя Івана Франка - на роман Петра Колесника "Поет під час облоги" (К.: Радянський письменник, 1980) і роману-есе Романа Горака "Тричі мені являлась любов" (К.: Дніпро,1987).