Внесок Володимира Миколайовича Топорова у розвиток семіотики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Внесок  Володимира Миколайовича Топорова у розвиток семіотики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ  – 2010

 

 

 

План

 

Вступ (ст.2)                                                                                                                      

Розділ I. Семіотика як наука про знакові системи

1. Основоположні поняття семіотики (ст. 4)                                             
2. Наукові здобутки В. М. Топорова у галузі семіотики (ст. 5)      

Розділ II. Володимир Миколайович Топоров – видатний славіст та мовознавець

1. Біографічні відомості (ст. 7)
2. Напрямки досліджень (ст. 8)

Розділ III. Відкриття В. М. Топорова у галузі семіотики (за монографією «Славянские языковые моделирующие семиотические системы»)

1. Східнослов'янська система RS (рівень I-RS) (ст. 10)
1. Елементи рівня I-RS (ст. 10)
2. Відношення між елементами рівня I-RS (ст. 11)
2. Система RS (рівень I-RS) у балтійських слов'ян (елементи рівня

I-RS) (ст. 13)

3. Реконструкція плану змісту давньої слов'янської системи RS (ст. 16)
1. Система протиставлень (ст. 16)
2. Структура давньої слов'янської системи RS за рівнями (ст. 17)

Висновки (ст. 21)

Список використаної літератури (ст. 22)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Тема моєї курсової роботи: «Внесок Володимира Миколайовича Топорова у розвиток семіотики» є вкрай актуальною та важливою для подальшого поглибленого вивчення давньослов’янської релігійної системи та моделі світу та реконструкції міфологічних текстів.

В даній роботі ставлю перед собою мету дослідити  новаторства В. М. Топорова у галузі семіотики та спроби реконструкції вищих мовних рівнів праслов’янських текстів на матеріалі його монографії.

Монографія  В’ячеслава Всеволодовича Іванова  та Володимира Миколайовича Топорова « Славянские языковые моделирующие семиотические системы» була видана у Москві у 1965 році. Вона є продовженням опублікованої раніше праці авторів «К реконструкции праславянского текста» («Славянское языкознание. Доклады советской делегации. V Международный съезд славистов». Москва, 1963). Обидві праці пов’язані із розв’язанням задачі реконструкції на різних рівнях праслов'янських або давніх слов'янських текстів та систем, які лежать в їх основі.

У другій праці увага в  основному була зосереджена на реконструкції  вищих рівнів. Це можна пояснити тим, що в силу особливостей еволюції від праслов’янської до окремих слов'янських мов реконструкція тексту на нижчих рівнях (наприклад, фонологічному та морфологічному) не викликає великих складнощів. Разом з тим різкий розрив в культурній історії всіх слов'янських народів на відрізку від пізнього праслов’янського до ранніх слов'янських культур, зафіксованих у писемних джерелах після прийняття християнства, робить особливо складною проблему реконструкції змісту тексту. Звідси для Топорова та Іванова постала необхідність дослідження і реконструкції семантики текстів у широкому значенні, яке передбачає відновлення давньої моделі світу. Тим самим ця книга одночасно пов’язана зі звертанням до традиції класичних славістичних праць другої половини ХІХ ст., де був зібраний величезний матеріал для реконструкції давньослов’янських уявлень про світ, й до сучасного функціонального тлумачення структурних схем  в культурній антропології та семіотиці. Відповідні теоретичні проблеми були викладені у спільній праці авторів згадуваної вище монографії та А. А. Залізняка «О возможности структурно-типологического изучения некоторых моделирующих семиотических систем» («Структурно- типологические исследования». Москва, 1962), і тому тут автори обмежилися лише коротким викладом семіотичних принципів опису моделі світу, які будуть використовуватися далі при аналізі давніх міфологічних систем. [1; 6]

Монографія «Славянские языковые моделирующие семиотические системы»

Складається з  трьох частин. Дослідженню реконструйованої моделі світу присвячена перша частина, в якій описуються найпростіші і  пов'язані із власне мовними рівнями фрагменти давніх систем RS в окремих слов'янських традиціях, зокрема пантеон східних слов'ян та боги балтійських слов'ян. На цих простих прикладах встановилися ті основні відношення, які повніше та докладніше перевіряються у другій частині книги, де використані матеріали інших рівнів системи. [1; 9] Основна увага у другій частині приділяється аналізу протиставлень найбільш загального та універсального характеру, які не пов’язані із конкретними предметами і в цьому значенні є абстрактними. Однак у ході аналізу цих протиставлень був в основному виявлений репертуар «конкретних класифікаторів» типу зооморфних, окремих рослинних та інших предметних символів. Частина таких конкретних класифікаторів також в тій чи іншій мірі є універсальною, однак вся мережа співвідношень абстрактних і конкретних класифікаторів специфічна саме для праслов'янського (не кажучи вже про конкретне мовне втілення цієї мережі, якому присвячена третя частина книги).

Отже, метою монографії В. В. Іванова та В. М. Топорова було намітити шляхи реконструкції набору абстрактних та частково конкретних класифікаторів на матеріалі слов'янських традицій, причому особлива увага була звернена на мовні тексти та на лінгвістичні (в тому числі етимологічні) дані. [1; 10]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I. Семіотика як наука про знакові системи

 

1. Основоположні поняття семіотики

 

Ми живемо у  світі знаків. Зелене світло світлофора – знак дозволу переходити вулицю, на вході в університет ми пред’являємо студентський квиток на знак того, що ми вчимось в даному університеті. Це свідчить на користь того, яку важливу роль відіграють різні знакові системи у нашому житті. [2; 168]

Однією із знакових систем є мова. Про її знаковий характер говорили ще вчені давніх Індії та Греції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо – знак перших».

Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з  часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра  «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті суспільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожними методами мислиться в складі семіології – єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виражають ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості тощо. Можна таким чином мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства».

Така наука  виникла і отримала назву «семіотика».

Семіотика – це наука про різні знакові системи, використовувані в людському суспільстві для передачі інформації, і про закономірності їх функціонування.

Зародження  семіотики пов'язують із працями Чарльза Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником  лінгвосеміотики.

Основним поняттям семіотики є знак.

Знак – матеріально, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації. [2; 169]

Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто  чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об’єкт, позначений знаком, називається денотатом, або референтом); 3) непов'язаність із позначуваним природним (причиновим) зв'язком; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. [2; 170]

Інше ключове  поняття семіотики – знаковий процес, або семіозис.

Семіозис – деяка ситуація, яка включає певний набір компонентів. В основу семіозис покладено намір особи А передати особі Б повідомлення В. Особа А називається відправником повідомлення, особа Б – його одержувачем, або адресатом. Відправник обирає оточення Г (або канал зв’язку), по якому буде передаватися повідомлення, та код Д. Код Д задає відповідність означуваних та означаючих, тобто задає набір знаків. Код повинен бути обраний таким чином, щоб за допомоги відповідних означаючих можна було скласти потрібне повідомлення. Повинні також підходити одне одному оточення та означаючі коди. Код повинен бути відомим одержувачу, а оточення та означаючі повинні бути доступними його сприйняттю. Таким чином, сприймаючи означаючі, надіслані відправником, одержувач за допомогою коду переводить їх в означувані і тим самим приймає повідомлення.

Окремим випадком семіозису є мовленнєве спілкування (або мовленнєвий акт), а окремим  випадком коду – природна мова.

Семіотика виділяє  три основних аспекти вивчення знака  і знакової системи:

1. син тактика вивчає внутрішні властивості системи знаків невідносно до інтерпретації;
2. семантика розглядає відношення знаків до позначуваного;
3. прагматика досліджує зв'язок знаків з «адресатом», тобто проблеми інтерпретації знаків тими, хто їх використовує, їх корисність та цінність для інтерпретатора.[5]

 

2. Наукові здобутки В. М. Топорова у галузі семіотики

 

Семіотика як окрема галузь науки формувалася на початку другої половини XX ст., але лише у 1969 році у Парижі при активній участі Р. Якобсона, Е. Бенвеніста та К. Леві-Строса було вирішено створити Міжнародну організацію семіотичних досліджень (IASS). Офіціальним періодичним виданням цієї асоціації став журнал «Semiotica», а його головним редактором був Т. Себеок.

До початку 1960-х  років у Москві вже сформувалася група дослідників, які прийшли до семіотики різними шляхами: від структурної лінгвістики та автоматичного перекладу, від компаративістики та загального мовознавства. Частина з них стала співробітниками сектора структурної типології Інституту слов’янознавства Академії наук СРСР, яким з 1960 по 1963 рік керував Володимир Миколайович Топоров, а з 1963 по 1989 рік – В’ячеслав Всеволодович Іванов. Саме вони стали ідеологами того семіотичного відгалуження, яке пізніше отримало назву Московської семіотичної школи.

У 1962 році групою вчених цієї школи був проведений Симпозіум по структурному вивченню знакових систем, на якому розглядалася не лише природна мова, але також  семіотичні аспекти мистецтва та літератури, семіотика невербальних засобів комунікації, математичні аспекти віршового аналізу тощо.

Хоча спочатку  група московських дослідників  займалася різними галузями прикладки  семіотичної теорії, надалі її інтереси переключились в основному на семіотичний аналіз художнього тексту та міфології, що було названо «вторинними моделюючими системами» (мається на увазі, що і ті й інші вибудовуються на базі мови, яка розглядається як «первинна моделююча система»).

Дві основні  теоретичні позиції – направлення на білатеральність знаку в художньому тексті, де переклички плану змісту корелюють з перекличками у плані вираження, і розуміння тексту як особливим чином структурованого простору – дали можливість провести ряд нових досліджень тексту.

Наприклад, було реконструйовано особливий ментальний простір давньої людини, який характеризувався нерозрізненням художнього, історичного  та інтелектуального. Такий спосіб бачення світу був названий В. М. Топоровим

та В. В. Івановим «міфопоетичним».

Одним із основних результатів, які були досягнуті  цією школою, слід вважати роботи з  реконструкції так званого «основного міфу» індоєвропейців, тобто тексту про боротьбу антропоморфного героя  із зооморфним супротивником, про зраду  дружини «громовержця», про втрату нею дітей, перетворених на хтонічних чудовиськ або на рослини, про випробування молодшого сина тощо. Розроблений на слов'янському та балканському матеріалі, текст міфу прояснив деякі незрозумілі місця індоєвропейської та слов'яно-балканської міфології і дав можливість інтерпретувати деякі фразеологізми та звороти.

Особливе місце  займають роботи Володимира Миколайовича про побудову так званого «гіпертексту», надбудованого над сукупністю окремих  творів (такий «Петербурзький текст», «Лізин текст» та ін.). [5]

 

 

 

 

Розділ II. Володимир Миколайович Топоров – видатний славіст та мовознавець

 

1. Біографічні відомості

 

Володимир Миколайович  Топоров – російський філолог, академік РАН, Латвійської АН, Academia Europaea, спеціаліст із мовознавства, доктор філологічних наук. [7]

Топоров народився 5 липня 1928 року у Москві. Його батько походив  із селянської родини, яка жила у  Коврові. Мати Володимира Миколайовича була москвичкою.

У 1951 році Топоров закінчив філологічний факультет Московського університету, де його вчителями були такі видатні філологи, як І. Н. Розанов, М. К. Гудзій, М. І. Лібан, М. П. Петерсон, П. С. Кузнєцов. У якості своєї спеціальності Володимир Миколайович обрав лінгвістику, а не літературознавство, хоча ще з дитинства він захоплювався російською та світовою літературою, філософією та історією.