Жанровые особенности драмы "Бондаривну" Карпенко-Карого

Міністерство  освіти та науки, молоді та спорту

Херсонський державний університет

Факультет філології та журналістики

• Кафедра українського літературознавства

 

 

 

 

ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ ДРАМИ “БОНДАРІВНА”

І.КАРПЕНКА-КАРОГО

 

Курсова робота

 

 

 

 

 

Виконавець:	студентка 312 групи спеціальності “ Філологія:          українська мова та література” денної форми  навчання Демченко В.В.
Науковий керівник:	кандидат філологічних наук, доцент Немченко Г.В.

 

 

 

Херсон  — 2012

ЗМІСТ

ВСТУП.................................................................................................................... 3

РОЗДІЛ  1    ЖАНР   ІСТОРИЧНОЇ   ДРАМИ   В   УКРАЇНСЬКІЙ 

                      ЛІТЕРАТУРІ   XIX ст.

1. М. Костомаров — зачинатель історичної драми в українській     літературі XIX ст..................................................................................... 6
2. Традиції М. Костомарова в драматургії  XIX ст.............................. 8

РОЗДІЛ  2    ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА ДРАМИ  “БОНДАРІВНА”                 І.КАРПЕНКА-КАРОГО

1. Фольклорна основа твору................................................................ 12
2. Сюжетно-композиційні особливості, характер конфлікту та образна система драми......................................................................... 16

ВИСНОВКИ......................................................................................................... 26

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................ 28

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Іван  Тобілевич (театральний і літературний псевдонім  Іван Карпенко-Карий) —  громадський та культурний діяч, визначний  організатор українського професійного театру, режисер та актор, один із кращих драматургів XIX ст. Розглядаючи доробок І.Карпенка-Карого, І.Франко називає його “одним із батьків новочасного ураїнського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівних не має наша література та якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов'нських народів” [36, с.156].

Про творчість  І.Карпенка-Карого написано чимало літературознавчих досліджень: Л.Дем'янівська “І.Тобілевич (Карпенко-Карий)”, Ю.Іваненко “Жанри драматургії Тобілевича”, І.Михайлин ”Коли новаторство стає традицією”, Н.Падалка ”Вивчення творчості Івана Карпенка-Карого в школі”, І. Франко “Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)”, О.Бабишкіна “Драматургія І.Карпенка-Карого у критиці 20-30 років”, І.Скрипник “Іван Карпенко-Карий (Іван тобілевич)”, Н.Малютіна “Явище жанрової інтерактивності у драматургії І.Карпенка-Карого”, В.Потєха “Характери і обставини в драмах Карпенка-Карого” та інші.

  Автор постійно розширював ідейно-тематичні можливості драматургії в художньому освоєнні народної моралі та етики, в творенні типових характерів та обставин. Це, власне,  засвідчують твори на історичну тематику, що мають своєю тематичною основою або нардну пісню, або народні перекази, оповідання.

Але, що стосується історичної драматургії, то перша історична п'єса в українській літературі написана М.Костомаровим (“Сава Чалий”). Вона   сприймаласа по-різному: дехто позитивно оцінював її, наприклад, І.Срезневський, інші вказували на прогалини автора. Втім, на думку О.Грушевського, попри недоліки, “Сава Чалий” став однією з перших історичних п'єс в українській літературі  XIX ст.  [29, с.115].

Драма “Сава Чалий” з'явилася незабаром після  досить відомої в свій час статті М.Полєвого, надрукованій в журналі “Библиотека для чтения”; в цій статті автор заперечував право української мови на існування, висміював навіть думку, що Малоросія може бути предметом драми і, між іншим, закликав українських письменників не вдаватись до історії та  географії [10, с.67]. З такої ситуації драма “Сава Чалий” відігравала позитивну роль при всій своїй недосконалості.

Актуальність. Змальовуючи історію нашого народу М.Костомаров та І.Карпенко-Карий дають можливість краще зрозуміти деякі події, проаналізувати тогочасний суспільний стан народу та держави в цілому. Історична драматургія авторів допомагає з різних сторін оцінити ситуацію, прослідкувати етапи становлення нашої країни та процеси її державотворення.

Мета нашого дослідження: проаналізувати жанр історичної драми у доробку М.Костомарова як зачинателя історичної драми в українській літературі та першу історичну драму в доробку І.Карпенка-Карого “Бондарівна”.

Завдання:

• схарактеризувати особливості  першої історичної драми “Сава Чалий” в українській літературі;
• простежити вплив М.Костомарова на подальший розвиток історичної драматургії;
• визначити специфічні риси жанру драми “Бондарівна” І.Карпенка-Карого;
• праналізувати сюжетно-композиційні особливості драми;
• розкрити характер конфлікту твору;
• охарактеризувати головних персонажів драми.

Об'єкт дослідження: творчий доробок М.Костомарова та І.Карпенка-Карого.

Предмет дослідження: жанрова природа історичної драми І.Карпенка-Карого “Бондарівна”.

Методи  дослідження: системний, історично-генетичний, історико-функціональний, порівняльний.

Практична цінність:  матеріали дослідження можна використати у шкільних курсах (уроки української літератури та позакласного читання) та вузівських ( лекційних та практичних) заняттях.

Структура роботи:  робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ   1

   ЖАНР   ІСТОРИЧНОЇ   ДРАМИ   В   УКРАЇНСЬКІЙ  ЛІТЕРАТУРІ   XIX ст.

 

1. М. Костомаров — зачинатель історичної драми в українській літературі XIX ст.

Перші десятиліття XIX ст. характеризуються пробудженням національної свідомості українського народу. Але в цей час українська література ще не мала зразків історичного жанру. Новатором у галузі історичної драми став М.Костомаров. Його перу належить перша історична п'єса “Сава Чалий”. Вперше надрукована окремим виданням під заголовком “Драматические сцены на южнорусском языке” у Харкові навесні 1939 року  (вихідною датою на титулі був 1838 рік). Опублікована під псевдонімом Ієремія Галка. Потім п'єса неодноразово перевидавалася, увійшла до “Збірника творів І. Галки”, до книжки “Твори  Амврозия Метлинського і Миколи Костомарова”, до видання “Твори в двох томах”. Костомаров стисло висвітлив  у своїй “Автобиографии” історію написання цього твору: “В феврале 1838 года я принялся писать драматическое произведение и в течение трех недель сотворил “Савву Чалого”, взявши содержание из известной народной песни, но сделал большую историческую ошибку, произвольно отнесши событие, воспеваемое в этой песне, к первой половине  XVII века, тогда как оно относилось к первой половине  XVIII” [1, с.164].

В центрі драми Костомарова — зрада  Сави Чалого своєму народові, але, як відомо, М.Костомаров, всупереч народному тлумаченню вчинка Сави, виправдав його, надав образу привабливих рис, а з народного месника Гната Голого, який, виконуючи волю громади, зробив типового романтичного лиходія. Виправдання   автором Сави, зумовлене тим, що герой шукав  шляхи припинення кривавих чвар між двома народами і встановлення між ними миру і згоди: “ Я, пане, —  говорить він до  Конецпольського, — ніколи з  вами  не ворогував, а хоч коли, так усе бажав, щоб між нами згода була... Мені б самому, —  попереджує він, ніщо так не приязно — якби  ми помирилися й один другого, ляхи й козаки, за братів почитали” [15, с.147]. Цього ж бажав і автор, тому й наділив Саву позитивними рисами.

Драма М. Костомарова  належить до романтизму не тільки характером свого ідейного змісту, а й притаманною цоьму напряму в українському романтизмі ідеалізацією минулого. Вся перша дія драми “Сава Чалий” — це уболівання за героїчним минулим, яке вже не вернеться, за колишньою козацькою славою: “Ох, братці! —  зітхає Петро Чалий. —  Не те бувало у старину: і на світі жили і хліб святий їли. А тепер... Ех, братища, — проддовжує він, — не те колись у давні роки було... Тепер уже і таких молодців нема. А тоді...” [15, с.155]. В жодному жанрі — ні в прозі, ні в поезії — романтична ідеалізація минулого не затримувалась так надовго, як в історичній драмі [11, с.19].

Вагоме  значення  також мала сама ідея використання історичної пісні для драми, хоч  сам задум М.Костомарова був  не всім зрозумілий і автора звинувачували  у перекручуванні пісні, та вся нова українська драматургія  характеризується посиленим інтересом до життя, духовної культури народу, що активізувало процес творчого освоєння етнографічних та фольклорних джерел. Загальна тенденція п'єс — урізноманітнення, удосконалення, збагачення способів художнього осягнення поетики усної народної творчості. Драматургам вдалося глибоко осмислити ідейно-естетичну функцію народних пісень, приказок, прислів'їв. Адже яскраво виражені етнографізм, фольклоризм п'єс XIX ст. відіграли позитивну роль, бо привернули увагу громадськості до української сцени як самобутнього художньо-емоційного видовища.

 

2. Традиції М. Костомарова в драматургії  XIX соліття

Українська класична драматургія пройшла довгий і складний шлях розвитку,  її виникнення і становлення припадає на першу половину XIX ст.  Новатором у жанрі історичної драматургії є драма ”Сава Чалий” М.Костомарова, яка мала вагомий вплив на українську  драматургію.

Крім  “Сави Чалого” з’являються ще  історичні драми М.Костомарова  — “Переяславська ніч” і “Украинские  сцены из 1649 года”, що також були спробами історичного жанру в  новій українській драматургії. Костомаров належав до тих діячів, які відстоювали право української літературної мови на самостійний розвиток, його п’єси присвячені проблемі українсько-польських відносин, їх сюжет будується на матеріалах значних історичних подій. Так, в основу драми “Сава Чалий” покладена народна пісня, сюжети трагедії “Переяславська ніч” і “Украинских сцен из 1649 года” взято з періоду визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Основоположником  демократичного спрямування в українській  історичній драматургії був Т.Шевченко. Його історичні погляди формувалися під впливом визвольної боротьби українського народу, революційно-патріотичної ідеології декабристів, передової суспільної думки і народної творчості. В уривку, що зберігся від трагедії “Никита Гайдай”, відтворюється не якийсь конкретний історичний факт, а загальнонародне патріотичне піднесення періоду визвольної війни 1648 — 1654 рр.  Велику роль у розвитку української драматургії і театру відіграла драма Т.Шевченка “Назар Стодоля”. В прямому розумінні — це п’єса не історична, хоча зміст її безпомилково відсилає нашу уяву до другої половини XVII ст. Якщо не брати до уваги окремих згадок про історичних героїв, то якоїсь конкретної історичної події в ній немає, драматична колізія її не виходить за межі картин побуту і звичаїв. Але, оскільки в творі змальовуються все ж явища минулого, є підстави називати “Назара Стодолю” історично-побутовою драмою. Драма “Назар Стодоля” близько стоїть до повісті М.Гоголя “Тарас Бульба”. І там, і там подаються узагальнені картини життя українського народу XVII ст. Обидва письменники точно зображують героїчний дух епохи, прославляють козацькі вольності як символ свободи і незалежності. У п’єсі Т.Шевченка широко використовуються мотиви, стилістичні риси та художні прийоми народної творчості.

Помітний  внесок в українську драматургію зробив і М.Старицький. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, М.Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, особливе значення мають історичні: “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші”. Так, драма "Богдан Хмельницький" — одна з кращих п'єс української класичної драматургії, вона була написана на основі глибокого вивчення історичних та фольклорних матеріалів з використанням народних переказів, історичних пісень та дум про Хмельницького. До творів, побудованих на фольклорному матеріалі, належить і драма М.Старицького "Маруся Богуславка", в якій автор змалював низку правдивих картин з історії українського народу, пов'язаних з його боротьбою проти турецьких загарбників. Драма "Оборона Буші" змальовує один із трагічних моментів боротьби українського народу проти шляхетсько-польських загарбників після Переяславської ради. М.Старицький звертався до складних і драматичних періодів історії українського народу, показував героїв своїх історичних творів сповненими сили і душевної краси,  виявляв віру в краще майбутнє України.

Також певний внесок у розвиток української  історичної драматургії зробив М.Кропивницький. Більшість його п'єс відрізняються  демократичністю, злободенністю тематики, вірністю принципам життєвої правди. В 1904 році він пише історичну п'єсу “Чайковський, або Олексій Попович” (за мотивами роману Є. Гребінки “Чайковський”). 

Вагоме  значення для розвитку української  драматургії мала творчість Б.Грінченка. Особливу увагу автор приділяв двом тематичним пластам — історичному та сучасному. П'єси “Ясні зорі”, “Степовий гість” (“За батька”), “Серед бурі” звернені до подій минулого, але своєю проблематикою спроектовані на письменникову добу. У драмі “Ясні зорі” реалізовано відомий сюжет про Марусю Богуславку. Однією з центральних є проблема національного поневолення, що в кожному з персонажів твору по-своєму репрезентується. Драма Б.Грінченка “Ясні зорі” тематично споріднена з п'єсами М.Старицького (“Маруся Богуславка”) та І.Нечуя-Левицького (“Маруся Богуславка”), які відрізняються від неї сюжетними ходами, системами персонажів та їх трактуванням. У п'єсі Б.Грінченка “Степовий гість” (у першодруку — “За батька”) об'єктом змалювання є часи Хмельниччини. Важливу роль у композиції драми відіграють пісні (історичні, жартівливі, ліричні), що передбачають та ілюструють  події. Тему боротьби українського народу проти польської шляхти продовжено і в п'єсі "Серед бурі". Ремарки констатують, що події відбуваються в місті Кальнику 1671 року, тобто в період, коли Україну роздирали глибокі суперечності. Отже, в драмах письменник показав яскраві сторінки історії нашої країни, складний процес формування самосвідомості українців, боротьбу за становлення незалежної держави [22, с.15-16]. Вони здобули високу оцінку сучасників. І.Франко зазначав, що ці драми є “немаловажним здобутком для української сцени” [36, с.267].