Жанровые особенности драмы "Бондаривну" Карпенко-Карого

  Інтерес до минулого рідної  землі мав також І.Карпенко-Карий,  який йшов до розкриття минулого  рідної землі через художнє  переосмислення відповідних фольклорних сюжетів і образів. Це твори на історичну тематику “Бондарівна”, “Лиха іскра...”, “Сава Чалий”, “Паливода”, “Гандзя”. Так, в основу драми “Бондарівна”  покладено мотив і сюжетну канву народної пісні, де піднесено образ української патріотки, яка за відстоювання своєї честі поплатилася життям. І.Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі історичної трагедії, написавши в 1899 році п'єсу “Сава Чалий”, що стала одним з найдовершеніших зразків цього жанру в українській літературі. В трагедії ж І. Карпенка-Карого “Сава Чалий” притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків персонажів.           

Творчість І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала  майже столітній розвиток української  драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона у своїй цілісності, являє розмаїту картину життя України протягом століть.

РОЗДІЛ   2     

ЖАНРОВА СПЕЦИФІКА ДРАМИ “БОНДАРІВНА”

І.КАРПЕНКА-КАРОГО

1.   Фольклорна основа твору

  Інтерес до фольклору — одна  з провідних ознак літератури XIX ст. В цей час виробляється  та особливість української історичної  драматургії, що стане її довгим  і незмінним супутником і відіграє  значну роль у формуванні специфічного  обличчя української історичної драми [17, с.55]. Своєрідними були розуміння фольклору, ставлення до нього, характер його використання у письменників різних ідейних напрямів. Та так чи інакше захоплення народною творчістю позначається на переважній більшості літературних явищ.

Безумовно, історична  народна пісня, хоч  сама є твором художнім, проте, можливо, як ніяке інше історичне джерело, вона відображає суть  історичної події, її загальнонародне тлумачення, зрештою, тлумачення самих учасників події. Та історизм української думи або пісні, яка бралась в основу історичної драми, як її джерело, вносив в неї потужний струмінь реалізму тільки тоді, коли митець гідно ставився до чудового витвору.

Фольклорний матеріал  надовго й міцно входить  в українську історичну драму, а історична пісня, дума стає головною тематично-історичною, сюжетною основою майже всіє української драматургії і одним з головних джерел тлумачення зображуваних історичних подій.

Вміло використовував фольклорний матеріал (з почуттям художньої міри та без надмірного накопичення) — відомий громадський та культурний діяч, актор, режисер, один з найвизначніших драматургів  Іван Карпович Тобілевич (сценічний та літературний псевдонім  Іван Карпенко-Карий). Його творчість кваліфікують як високоталоновиту і відповідаючу всім вимогам. “Драми Карпенка-Карого — справді дії, з логічним розвитком, з умілою колізією дійових осіб і життєвою правдою тих мотивів, якими користувався автор при написанні своїх творів, вони актуальні, народні, бо темами для них є життя з усіма радощами і злиднями, що мають місце в житті нашого народу” [17, с.56].

І.Карпенко-Карий  постійно розширював ідейно-тематичні  можливості драматургії в художньому освоєнні народної моралі та етики, в  творенні типових характерів та обставин. Це засвідчують твори на історичну тематику, що мають своєю тематичною основою або нардну пісню (“Бондарівна”, “Лиха іскра...”, “Сава Чалий”), або народні перекази, оповідання (“Паливода”, “Гандзя”).

Драма “Бондарівна” І.Карпенка-Карого —  перша спроба в історичному жанрі. Побудована за фольклорними мотивами (пісня “Ой в містечку Богуславку”, героїня якої, хоробра Бондарівна, не прийняла настирливих залицянь польського старости Каньовського, який використовуючи своє шляхетне положення, оманом викрадає вродливу українську дівчину, доньку старого козака Бондаря, які проживали в його хуторі. Він хоче силою отримати її, але Бондарівна сміливо вступає з ним у нерівний бій та й тікає від , уся в ранах, знесилена, вона помирає на шляху додому:

  Де тікала Бондарівна – червонії стрічки,

  А де впала Бондарівна –  кривавії річки...) [ 12, с.423].                                     

  І.Карпенко-Карий знаходив розраду  в народній творчості перебуваючи   на  засланні. Пісенне середовище  створювала для нього спочатку  мати, а потім дружина, яка була не лише талановитою співачкою, а й не менш талановитим фольклористом [7, с.15]. Українські пісні, за словами драматурга, будили в ньому бажання працювати й творити. Саме так виник задум драми “Бондарівна” .

Розповідаючи  зокрема про роботу І.Карпенка-Карого над драмою, С.Тобілевич (дружина автора) стверджує, що “одного разу перебуваючи в Новочеркаську, Іван Карпович працював біля  свого верстата як палітурник, часто  наспівуючи  пісню про Бондарівну, сідаючи після того снідати ”він почав говорити про зміст тієї народної пісні, і раптом все його обличчя відразу змінилось, очі заблищали від якоїсь цікавої думки: “А знаєш, - сказав він мені, кидаючи ложку і відсуваючи від себе тарілку з юшкою, чудовий сюжет для цікавої п'єси” [7, с.15].

У народному характері письменник завжди наголошував на найвизначальнішому, типовому. Розмірковуючи над баладою  про Бондарівну в процесі роботи над драмою за її мотивами, він порівнював героїню з образами дівчат в інших  піснях, легендах, переказах, думах та типами, спостереженими в житті. За словами С.Тобілевич, він говорив, що “наші українські дівчата у своїй більшості мужні, сміливі й цнотливі, вірні, з голубиною вдачею, чистим і благородним серцем” [32, с.72].  Саме на таких засадах і творився образ Тетяни в “Бондарівні”. При цьому І.Карпенко-Карий  ніколи не втрачав почуття міри. Типові характери і обставини, на його думку тим і типові, що відображають найхарактерніше в житті людини і суспільства.

Порівнюючи  народну пісню про Бондарівну і драму І.Карпенка-Карого, “О.Борщаговський зауважив:  “Коротка балада драматичніша за п'єсу Тобілевича, бо вона побудована як безпосередня сутичка Бондарівни і пана Каньовського”. Це твердження в принципі видається переконливим, але слід узяти до уваги, що драма — не балада , розгортання дії у ній вимагало розширити основу балади, а це розширення не могло весь час супроводжуватися драматичною напругою балади. Важливо відзначити два моменти. По-перше, драматург не відступив від провідної ідеї народного твору, змалював образ Бондарівни у відповідності з народними уявленнями про неї. По-друге,  можна сперечатися наскільки правдиво відтворено в п'єсі колорит епохи, її соціальні боріння, але не можна заперечувати, що образ Бондарівни починає вимальовуватися вже з перших сцен і постає на весь зріст перед лицем ворога. По-третє, практично вся драма, за свідченням С.Тобілевич, була перенесенням усіх дій, що відбувалися у народній пісні на мову сценічного твору. Вона бачила, як І.Тобілевич кожний куплет пісні розписав стосовно до дій п`єси, розбив її на яви (акти). Крім головних персонажів, які мали місце у пісні, він додав ще деяких, щоб глядачам було зрозуміло логіку подій, що відбуваються на сцені. Але, в першу чергу, Софію Віталіївну схвилював не зміст п`єси – вона і так його чудово знала –  її здивувала мова твору. “То була мова, яка звучала протягом всієї п`єси так ритмічно і мелодійно, як музика”. Захоплення автора поетичними образами Тетяни, Тараса і старого Бондаря, а також приналежність сюжету п`єси до минулого України (дію твору зміщено на піввіку в минуле — в добу Хмельниччини), зробили те, що   Карпенко-Карий трактував свій сюжет із точки зору й відчування поета. Це підштовхнуло його до пошуку більш досконалих засобів відтворення, до поетизації твору. Подив автора перед душевною чистотою й красою Бондарівни виявився у нього словами, що звучали, як справжня пісня. Мова героїв п`єси є дуже колоритною й пасує до подій, що відбуваються на сцені. Ніжно й пристрасно звучить вона в устах закоханої Тетяни у розмові з Тарасом, і, навпаки, слова тієї ж самої Тетяни звучали як удари гострого кинджала, коли їй доводилось говорити з ворогами. Знов таки, за свідченням сучасників, І.Тобілевич дуже сердився, коли дехто з акторів (навіть, якщо це були М.Садовський або В.Кропивницький) міняли мову персонажів “Бондарівни”, вставляли туди свої слова. Це, на думку Тобілевича, значно спрощувало мову героїв, яка повинна була звучати як пісня. Мелодійність і ритмічність мови Тобілевича в “Бондарівні” свідчили про те, що автор був справжнім сином свого народу, котрий залишив своїм нащадкам пісенні скарби, повні глибокого змісту, почуттів та прекрасного мелодійного звучання” [2, с.24-25].

Очевидно, що І.Карпенко-Карий в художньому освєнні фольклору, народних звичаїв  та обрядів, побуту виходив із ідейного задуму того чи іншого твору. З цією метою він інтерпретував не лише ті чи інші фольклорні мотиви та образи, а насамперед трансформував світоглядний, художньо-естетичий потенціал народної творчості, загальнолюдський її зміст. А це у свою чергу стало джерелом поглибленого соціально-психологічного аналізу, відкрило перед ним широкі можливості художнього узагальнення в характерах і обставинах типових явищ українсько дійсності впродовж тривалого історичного часу. А, отже, і збагачення та розвитку традицій реалізму й народності української класичної драматургії.

2. Сюжетно-композиційні особливості, характер конфлікту та образна система драми

П`єса  “Бондарівна” була написана у 1884 році, на засланні в Новочеркаську. Це був  період бурхливого розвитку українського театру. В Україні існувало декілька професійних театральних труп, в яких грали українські актори, причому тематика їх постанов була також суто українською (“Наталка-полтавка”, “Москаль-чарівник”, “Кум-мірошник” і т.п.). Публіка в Україні дуже схвально оцінювала українські вистави: вони були яскравими, включали в себе багато народних пісень та танців. Іван Карпенко-Карий був одним із тих авторів, які значно збагатили репертуар української сцени, наповнили драматичні твори новим соціальним змістом.

За жанром “Бондарівна” є історичною драмою, сам І.Тобілевич визначив її як “драма” із поміткою: “Діється в XVII сторіччі”. Складається з 4-х дій і п`яти відмін. Дії з першої по третю включають у себе лише яви (акти), а четверта дія – включає дві одміни, які, у свою чергу, складаються з яв.

В першій дії події відбуваються на вулиці старовинного українського села, неподалік від хати старого Бондаря, колишнього запорозького козака, зараз  заможного селянина. Головою в  селі є вельможний польський пан. Скоріш за все, І.Карпенко-Карий, навмисно не надає тому панові ані імені, ані прізвища, називаючи його просто “Староста” (решта героїв, навіть найдрібніші, мають якесь ім`я). Цим самим, підкреслюється думка, що подібних панів в Україні було багато, і ставлення до простих українських людей в них було також подібне – позиція презирства, зверхності. Протягом цієї дії ми від розмов селян на вулиці дізнаємося, що в село прибув запорожський козак Тарас. Селяни і старий Бондар зрозуміли, для чого прибув Тарас, але намагаються все тримати у таємниці, щоб не дізналися польські пани: “Бондар..... Коли ж в нас так: розсердився козак на жида і ну його страхать, що вже недовго будуть панувать, що скоро прийде їм кінець!.. І так успіє похвальбою все жидові розтолкувати, що діється між козаками, що той все зна, неначе він на раді був” [13, с.135]. Тут же на вулиці ми зустрічаємось з Тетяною, донькою Бондаря, і зразу бачимо викоханий авторм образ красивої, сміливої, незалежної дівчини. Приходять подивитись на красу Тетяни і вельможний пан разом із своїм прибічником, паном Чеславом Герцелем: “Староста. (про Герлеця) Ти розумний і хитрий, як чорт! Не раз мені ти вже служив, і я тебе не забував за всі твої послуги!..” [13, с.142]. У Старости відразу виникає бажання мати для себе цю дівчину і він пропонує Герцелеві тисячу червонців за те, щоб той будь-яким чином привіз йому в далеку лісну садибу Тетяну. Герцель із радістю погоджується. При цьому найбільшу огиду від образу Герцеля викликає не те, що він погоджується на чорну справу, а те, що він за ці ж гроші розраховує також скористатися Тетяною: “Герцель (один). ... Вельможний староста потішиться нею недовго, я вже знаю, а впослі і я свою жагу удовольню...” [13, с.142].

На  вулиці вирує просте сільське життя. Молодь зібралася після робочого дня на  традиційні парубоцькі забави. Тетяна знаходиться завжди у вихорі подій, вона живе повноцінним життям. Вона водить разом із дівчатами танок. Там же їй освідчується у коханні Денис,  непоганий , але нещасливий у любові хлопець. Та   Тетяна сумна, з її монологу ми розуміємо, що до серця їй не Денис: “Тетяна.. Люблю тебе, як брата...” [13, с.140], а Тарас — удалий запорожський козак: “Тарас. Січ-мати!.. Люблю її я щиро!.. Життя свого для неї не жалію. За неї голову віддам...” [13, с.152]. В кінці дії на вулиці з`являється сам Тарас. Він також сумний і не знає, як сказати про своє кохання Тетяні. Крім того, він розуміє, що запорозькі обов`язки, тим більш напередодні війни з поляками, позбавлять його в будь-якому разі щастя в коханні з Тетяною: “Тарас (сам). Своє зробив я діло, тепер би й їхать вже пора; коли ж на гріх побачив тут чарівні очі Бондарівни і мов хто прикував до них!.. Поки не знав її, був вільний я, як вітер, як птиця, як вода у половоддя!...Найбільш бере мене досада, що я її побачив в таку пору, коли про себе думати не слід!..” [13, с.144].

Друга дія розгортається в хаті Бондаря. Видно, що це хата заможного козака. Діючими особами тут є Бондар, його донька, Тарас, який прийшов попрощатись,  та Марія, господарка у Бондаря. Усі  сцени цієї дії наповнені теплими  стосунками між цими людьми. Безмежна любов старого Бондаря до своєї доньки, Тетяни, турботливе та поважне ставлення Тетяни до батька, повні кохання діалоги між молодятами. Марія, господарка у Бондаря, не може без сліз дивитись на них, згадуючи свою трагічну жіночу долю: “Марія. Любила я колись, ще молодою, козака.  Звінчались  ми,  щаслива  я  була — не  треба  раю!..  Рік,   як   день   один, минув, і мій Іван пішов знов на війну,  та вже він не вертався!..  (Утирає   сльози).” [13, с.149]. Бондар ставиться до Тараса як до власного сина, він нагадує йому про славетну козацьку молодість. Вчинки Тараса також викликають повагу не тільки у Бондаря і Марії, а й у Тетяни. Затамувавши подих слухають вони про його мандри у Туреччині: “Тарас. Я рад тобі розказувать, коли так любиш слухать!.. І весело мені дивиться в очі твої молодії, що сяють зорями, як слухаєш козацькі справи!.. Ти батькова дочка.” [13, с.146]. Уся друга дія як би сповнена світлом домашнього вогнища. Сама атмосфера цього дому підштовхує закоханих освідчитись одне одному у коханні. Старий Бондар радіє, коли дізнається про їх рішення побратися. Одна лише Марія може із сумом передбачити, чим може закінчитися для дівчини одруження із запорожським козаком: “Марія. Такий наш край нещасний, що козаки всякчас повинні буть готові вмерти, щоб нас оборонить від ворогів; то й нам, жінкам, привикнуть треба вже до того, що милий нас на шаблю проміняє!..” [13, с.149-150].