Биография Винниченка

ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович (16.VІІ.1880, Єлисаветград – 6.Ш.1951, Мужен, Франція)  – видатний український письменник, політичний і державний діяч; заступник голови Центральної Ради, член Малої Ради, голова Генерального Секретаріату, голова Директорії УНР.

Народився в бідній селянській родині Кирила Васильовича та Явдохи Онуфріївни Винниченків у день святого рівноапостольного великого князя київського Володи­мира і був наречений на його честь. Певно, під час хрещення ніхто і не гадав, що новонародженому, як і його великому патронові, судилося стати одним із персоніфікованих символів української державності.

Рід Винниченків походив із Полтавщини, звідки пан Шишчанський виміняв сім'ю діда майбутнього письменника Василя Винниченка та ще дві сім'ї кріпаків за п'ять мисливських собак. Жили Винниченки в селі Григорівці (Веселий Кут) Бешбайрацької волості Єлисаветградського повіту. Кирило Винниченко був п'ятим сином у батьків, які мали сімох дітей. У метричному записі про народження Володимира батька названо селянином-власником, проте джерела не говорять, чим конкретно він володів. Відомо, що замолоду Кирило Винниченко був панським чабаном, згодом удвох з братом чумакував, але великих статків не нажив. Змушений був піти в прийми до вдови Явдохи Павленко, яка вже мала трьох дітей.

Дитинство Володимира Винниченка минуло в українській стихії, що увійшла в його єство як одне із найяскравіших вражень. У 1911 р., доволі намандрувавшись світами, вже цілком світоглядне сформований, В. Винниченко повернувся в Україну і захоплено записав у щоденникові: «Я в тому чудесному краї, повнім для мене загадок, страшно, болюче, солодко поетичнім, сповитім вінком пісень. Я з болем пригадую села над Дніпром, старовинні, затишні, де вулички, як коридор­чики, а в коридорчиках пахне гноєм, коровами, кропом з городів, квітками від хат. У тих вуличках, у тих селах живуть поетичні люди, які співають, носять старовинну одежу і, патріархально-чисті, добродушні, чесні, всі говорять чистою українською мовою. У цей вечір я згадую вечір давній-давній, ах, який давній, наче доісторичний, наче з казки. Так само була тоді свіжість, вогкість, пахло сіном, шпоришем. Потім стало темно, гавкали собаки, хрумкали десь коні, з одчинених дверей хати пахло свіжоспеченим житнім хлібом і галушками... Потім я спав поруч із батьком під возом, на сіні, яке кололо часом шпичками в бік крізь ряденце. Гарно, затишно, любо до того під теплим сильним боком тата, що хотілося тоненько-тоненько, з захватом і щастям запищати».

Водночас із поетичним захопленням красою української природи та культури в душі малого хлопчика надзвичайно рано зародилося почуття протесту проти соціальної несправедливості. У тому самому щоденнику він зізнається, що це трапилось «з дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, з того моменту вже прийнявши в душу собі зерно ненависті до соціального визиску, до бодісок усякого ґатунку: потім усе своє життя організуючи те зерно в свідому, безоглядну, жагучу ворожість до соціального, політичного і всякого панства; віддавши молоді роки тюрмам і вигнанням за це; мріючи про той час, коли можна буде схопити бодісок за горло і, нарешті, визволити з-під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених».

Любов до України та ненависть до соціальної нерівності стають провідними почуттями, на яких формується характер і світогляд В. Винниченка. На них ґрунтуватиметься його літературна творчість і політична діяльність. Як непросто в Російській імперії жити синові українського селянина, він відчув, ще навчаю­чись у єлисаветградській гімназії, куди вступив 1890 р. завдяки своєму старшому братові Андрію Павленку, робітникові друкарні, який зміг оплатити навчання Володимира. У гімназії йому постійно доводилося давати відсіч кпинам та глузуванню гімназистів і вчителів над його мужичим походженням. «Він навмисне підкреслював те, що походить із селянського роду і свідомо говорив своєю українською МОВОЮ як Із товаришами-гімназистами, так і з учителями, – писав один із його добре поінформованих біографів. – Уже тоді в його думках зародилося питання: чому се так, що мова, якою говорять його батьки і більшість людей, забороняється та висміюється? Уже тоді склалася і та думка, що се несправедливо, що забороняють говорити йому безправно, що глумляться над мужицькою мовою вороги народу. Сю думку більше стверджували гімназіальні учителі, що просто-таки переслідували його за мужицтво».

Гімназійні роки позначені першим серйозним протистоянням В. Винниченка ворожому йому національне і соціальне середовищу. Як часто буває за юнацького віку, з окремого епізоду виросла майбутня доля. Юний гімназист збагнув, що поки ще не має сил подолати вороже оточення, але й поступатися йому не міг.

Конфлікт із гімназійним керівництвом то спалахував, то тлів, то знову набував нової гостроти. У 1899 р., закінчивши сім класів, В. Винниченко змушений був залишити єлисаветградську гімназію.

У пошуках заробітків він рік мандрував півднем України, працював у поміщицьких маєтках, багатих селян, мов губка вбираючи в себе розмаїте життя, його соціальні контрасти та конфлікти. Біографи зазначають, що та подорож дала йому великий і вдячний матеріал для майбутньої письменницької праці. Напевно, водночас із враженнями вона стимулювала в юнакові бажання вибратися із соціального дна.

У 1900 р. В. Винниченко екстерном склав іспити на атестат зрілості в гімназії міста Златополя, а вже наступного року вступив на юридичний факультет Київського університету. Але стати правником йому не судилось. Вивчення римського права було принесено в жертву соціалістичним ідеям, надзвичайно модним і популярним тоді серед студентської молоді. В. Винниченко став членом Революційної української партії, за що його й було виключено 1902 р. із першого курсу університету та заборонено жити в Києві.

Після нетривалого знайомства із Лук'янівською в'язницею В. Винниченко влітку 1902 р. переїхав на Полтавщину, де знайшов роботу домашнього вчителя в одному із поміщицьких маєтків. Водночас із учителюванням він провадив революційну агітацію серед селянства. У грудні 1902 р. В. Винниченко був учасником І з'їзду РУП у Києві, на якому його обрали до керівних структур партії.

Того самого 1902 р. В. Винниченка призвано до російської армії, декілька місяців він служив у 5-му саперному батальйоні в Києві, але 1 лютого 1903 р., через загрозу чергового арешту, вирішив самочинно залишити службу й нелегаль­но перебрався за кордон. У Львові активно займався політичною діяльністю, увійшов до складу Закордонного комітету РУП, разом із Д. Антоновичем редагував партійний орган — газету «Гасло». Закордонний комітет був важливою зв'язковою ланкою РУП із європейською соціал-демократією. В. Винниченко перекладав українською мовою праці Ф. Лассаля, К. Каутського, П. Лафарга, друкував власноруч підготовлені матеріали й таємно переправляв їх в підросійську Україну. У липні 1903 р. із вантажем такої літератури Д. Антонович та В. Вин­ниченко були заарештовані під час спроби нелегально перейти російський кордон. В. Винниченко тривалий час перебував під слідством. Йому загрожував військовий суд за дезертирство. Щоб його уникнути, В. Винниченко намагався вчинити самогубство через повішання, але вчасно був звільнений із зашморгу. Взимку 1904 р. його відправили до дисциплінарного батальйону, де він перебував до серпня 1904 р. Зрештою В. Винниченко отримав амністію за царським маніфестом 11.VIII. 1904 р. з нагоди народження спадкоємця престолу — царевича Олексія.

Від 1905 р. в житті В. Винниченка почався тривалий дванадцятирічний період, коли він не мав постійного місця проживання, на Батьківщині перебував напівлегально чи нелегально, часто змушений був виїжджати за кордон, жити в Росії, Австрії, Франції, Італії, Швейцарії. Незважаючи на невлаштованість побу­ту, то був час злету його літературного таланту. У 1906 р. вийшла друком перша збірка його оповідань «Краса і сила», того самого року він дебютував п'єсою «Дизгармонія» як драматург, за нею з'явилися п'єси «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Мементо» й «Чужі люди» (1909), «Базар» (1910). їх ставили не лише на українській, але й російській сцені. Не менш відомими стають і романи В. Винниченка «Чесність з собою», «Заповіти батьків» та «Записки Кирпатого Мефістофеля» (1913).

Творчість В. Винниченка по-різному сприймалася в тогочасному суспільстві, від беззастережного схвалення до рішучого заперечення. Стрімкий злет В. Винни­ченка як письменника свідчив про прихід до українського національно-визвольно­го руху нового покоління діячів, яких цікавила не стільки поверхня національного життя (фольклор, етнографія), скільки його соціальні та морально-психологічні глибини. Один із тогочасних українських літературних критиків І. Кончів писав, що творчість В. Винниченка — свідчення невпинного розвитку національної душі. «В творах його сконцентрувалась вся сучасна Україна, — говорив критик, — але думка письменника виходить далеко за обрій офіціяльного українства, він найбільше від усіх письменників ввів українську ідею в русло загальнолюдських стремлінь, на довгі роки поповнивши ідеали нашого суспільства; від нього першого серед українських письменників ми почули річи, які звикли чути від чужих, — цим він одразу поставив нашу літературу на один щабель із іншими і показав, що одіж, в яку одягають з милості українство (література та життя) різні псевдопри-ятелі, не годиться також і для українців, правда, маючи на увазі меншу їх частину, а не тих, що й досі вважають розмальовані горшки та гопак за найгострішу національну зброю».

Показовим у згаданому сенсі було те, що В. Винниченко, піднявшись до рівня європейського письменника, продовжував політичну діяльність. Із 1905 р. він входив до керівного ядра УСДРП, яка постала замість реформованої РУП. 1908 р. приєднався до щойно створеного ТУП. Саме революційна політична діяльність змушувала В. Винниченка до нелегального чи напівлегального життя. Пізніше він згадував: «Будучи головою Центрального Комітету Соц.-Демократичної партії, я мав честь і радість тим голосом (голосом УСДРП. — Авт.) диригувати. Царський уряд це знав і його жандармерія ганялася за мною по всій Україні, і я мусив майже щотижня міняти фальшиві паспорти й місце проживання».

У травні 1914 р. В. Винниченко під чужим ім'ям в черговий раз повернувся із-за кордону в Україну. Він передбачав взяти участь у черговому з'їзді УСДРП, що планувався на осінь 1914 р. та полагодити справи із виданням українською мовою власних творів. Цим планам не судилося здійснитися, їх обірвала Перша світова війна. Вона застала В. Винниченка у Катеринославі. Епізодично він мешкав у маєтку Є. Чикаленка, але здебільшого воєнне лихоліття переживав у Москві. Там активно співпрацював у журналі «Украинская жизнь» (всі ук­раїномовні видання на початку війни було заборонено), надрукував у ньому низку публіцистичних статей: «Открнтое письмо к русским писателям», «В чем наша сила», «Непотухший огонь», «Лупайте сю скалу», «Птеродактили», «Несколько слов о нашей молодежи». Належав також до співзасновників тижневика «Про­мінь», дозвіл на видання якого був отриманий 1916 р.

Ось що В. Винниченко занотував до свого записника 28.11.1917 р.: «З 24-го із Петербургу доходять найфантастичніші чутки. Фантастичність їх в тому, що це діється в Росії... Як завсіди, почалося із елементарного, приступного найширшому колові: із хліба, звичайного, чорного чи білого, хліба. Вийшли на вулицю жінки й почали вимагати засобів не померти з голоду».

Як свідчать щоденникові записи, падіння самодержавства і Лютнева рево­люція були для В. Винниченка приємними несподіванками. Як тільки рево­люційна ситуація з'ясувалася в загальних рисах, він поспішив в Україну. В. Винниченко залишив Москву 16 березня в переповненому вагоні київського потягу. 21 березня він був уже в Києві і одразу ж поринув у політичну діяльність: наступного дня виступив на зборах міської організації УСДРП, а далі заходився навколо проекту видання щоденного друкованого органу партії — «Робітничої газети». Перше її число за редакцією В. Винниченка вийшло ЗО.Ш.1917 р. На початку квітня він організував відновлювальну конференцію УСДРП, яка обрала його керівником ЦК партії.

Натомість 20 березня його кандидатура із причин, які не вдалося з'ясувати, була провалена на кооптації до Центральної Ради. Проте вже на Всеукраїнському національному конгресі В. Винниченко — одна із ключових фігур, його обирають заступником голови УЦР, він входить до складу Комітету Центральної Ради. У другій половині травня В. Винниченко на чолі української делегації провадив переговори в Петрограді із представниками Тимчасового уряду та російської революційної громадськості про попередні умови надання Україні автономії.

Повернувшись до Києва, В. Винниченко інформував Четверті Загальні збори УЦР та Всеукраїнський селянський з'їзд про негативне ставлення Петрограда до автономії. З огляду на те Центральна Рада вирішила звернутись до українського народу із закликом «приступити до негайного заложення фундаменту автономного ладу на Україні» і видати з такого приводу спеціальний універсал. Його автором став В. Винниченко. Як відбувалась підготовка тексту І Універсалу, згадував М. Грушевський: «Винниченко взявся зробити перший начерк, звичайно, дуже поміркований в національних домаганнях, сим разом унісся настроями хвилі і написав свій начерк в таких різких тонах, що присутній Єфремов рішуче запротестував, вважаючи такий напрям чистим авантюризмом... Винниченко заявив повну готовність «вигладити»... Дійсно, деяка загальність і невиразність в стилізації з'явилася як наслідок сеї операції, але, як показало все дальше, — загальний енергійний тон при деякій невиразності, неконкретності формулювання програми акції саме пригодився і зробив таке враження, як треба».

Улітку 1917 р. В. Винниченко належав до найпопулярніших лідерів Ук­раїнської революції. Свідченням того стали чотири мандати до Центральної Ради, які він отримав від різних політичних та соціальних сил, громадських організацій, а також обрання його 15 червня 1917 р. головою Генерального Секретаріату, ключова позиція на переговорах із делегацією Тимчасового уряду в Києві (29—ЗО.VI.1917) та із представниками уряду у Петрограді (16.VII—4.^111.1917).

Що ж становив собою В. Винниченко як політик і державець? Написавши «Відродження нації», він створив про себе враження крайнього радикала, націо-нал-комуністичного діяча. Якщо така характеристика й відповідала дійсності, то стосувалася пізнішого часу, коли Винниченко під впливом революційних подій, поразок українського державотворення пережив певну світоглядну еволюцію. У 1917 р. він був поміркованим демократичним діячем, далеким від комуністичних ідеалів, з позитивною конструктивною програмою, за яку йому правила ідея автономії України.

Вибух українського визвольного руху навесні 1917 р. справив на В. Винни-ченка сильне враження, здався йому магістральною лінією розвитку революції в Україні. Він активно підтримував проголошений УЦР курс на здобуття автономії України, але тривожився можливістю його радикалізації. Обстоюючи думку про спільні дії із російською революційною демократією та створення єдиного рево­люційного фронту, він різко негативно ставився до українських самостійників і не виказував симпатій українським есерам, на його думку, — занадто лівим. Улітку 1917 р., після компромісу із Тимчасовим урядом, в досягненні якого В. Винничен­ко відіграв провідну роль, а також виступу полуботківців, що стався майже одночасно зі спробою більшовиків збройне захопити владу в Петрограді, голова Генерального Секретаріату пише Є. Чикаленку: «Справи у нас, як Вам відомо із газет, стоять добре. І добре, й погано. Добре, що вистачило сил, уміння, такту й іншого досягти того, що досягнено. Але погано, що, здається, не вдержимо. А не вдержимо через те, що наша чорна сотня, міхновщина, вибиває нам із рук досягнене. Ви, мабуть, уже читали про виступ юрби, що зве себе «полком ім. гет. Полуботка». Це твір Міхновського і К°. Виступ не удався. Але вони забрали з арсеналу зброю, обкопались у лагері й наводять терор на город. Але терор той іде під прапором «справедливих, національних» вимог, в ім'я рятування України, Центральної Ради і тому подібного. Та не так, розуміється, ця юрба (з нею справитись легко було б), як ота зрада, інтриганство, підкопування. Не знаєш, на кого можна опертись, хто той, кому можна довіритись, не знаєш, в ім'я чого вони йдуть. Усі поголовно вживають такі вирази, як «революційна демократія», не виключаючи М. Грушевського, який прийняв слово «товариш» в свій лексикон без всяких лапок і нітрішки не конфузиться, коли його зачисляють до «революційної демократії». А тим часом у більшості надзвичайна політична невихованість, неосвіченість, дикість... і страшна націоналістичність».