Биография Винниченка

У другій половині липня В. Винниченко очолив другу українську делегацію до Петрограда, яка мала конкретизувати умови досягнутого з Тимчасовим урядом компромісу, везла на урядове затвердження список розширеного складу Генераль­ного Секретаріату та його статут. Реорганізований на той час Тимчасовий уряд, в якому знову перед вели кадети, відмовився від узятих на себе щодо України зобов'язань, обмежив повноваження Генерального Секретаріату й територію, на яку поширювалася його дія. Незважаючи на те що Винниченко під час цієї місії зазнав нечуваних принижень, він і на засіданні Малої Ради, і на Шостих Загальних зборах стояв на тому, щоб не розривати відносин із Тимчасовим урядом, погодитись на його умови. 29 вересня 1917 р. він виступив на засіданні Малої Ради із декларацією Генерального Секретаріату. У тому документі було зафіксовано думку про те, що Генеральний Секретаріат, утворений волею демократії України, водночас є найвищим органом виконавчої влади в Україні, затвердженим Тимчасовим урядом, а відтак він «стає в тісні державно-правові відносини до найвищих органів влади Всеросійської республіки». Наступного дня, відкриваючи IV з'їзд УСДРП промовою про поточний момент, В. Винниченко зазначав, що українська соціал-демократія мусить стояти на реальному ґрунті та вказувати пролетаріату, що і із його боку мають бути жертви, бо «темнота, анархія, невміння користуватися свободою – все це робить неможливим закріп­лення здобутків революції». На думку В. Винниченка, створення на той момент у Росії соціалістичного урядування було б згубним, воно лише б дискредитувало соціалізм. Щоправда, голова Генерального Секретаріату не захищав уряду Керенського, вважаючи, що для України найголовніше завдання – організація місцевої влади.

Лише в жовтні 1917 р., коли Тимчасовий уряд цілком вичерпав себе, В. Винниченко зрозумів усю безперспективність подальшої орієнтації на Петрог­рад. У його щоденнику 16 жовтня з'явився запис: «А із Півночі цупко вп'ялися за ту власть і ні на сантиметр не хочуть упустити. Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими централістичними пальцями за «єдиную, неделимую» власть і із тупою злістю не пускає».

Важко спрогнозувати, як би розвивалися стосунки В. Винниченка з Тимчасо­вим урядом, якби не більшовицьке повстання у Петрограді. На якийсь час падіння Тимчасового уряду розв'язало руки Генеральному Секретаріатові, і він під керівництвом В. Винниченка здійснив низку енергійних заходів щодо підпо­рядкування органів влади в Україні. Генеральний Секретаріат 3 листопада звернувся до всіх громадян, установ, політичних і громадських організацій України із відозвою, в якій повідомив, що поширив свою компетенцію на всі губернії, де більшість складають українці, а також розширив свій склад, закликав громадян «стати на допомогу всім інституціям в важкій і спільній справі утворення порядку на Україні і охорони всіх великих здобутків Всеросійської революції». А вже 6 листопада Генеральний Секретаріат обговорив проект III Універсалу, одним із авторів якого був В. Винниченко.

Проголошення Української Народної Республіки зробило Генеральний Секре­таріат повноправним урядом України. Протоколи його засідань за листопад 1917-початок січня 1918 р. свідчать, що на них розглядались десятки найрізно­манітніших проблем внутрішньої і зовнішньої політики України, серед яких найважливішими були створення органів влади, проблеми війни і миру, розв'язан­ня аграрної проблеми та конфлікт із більшовиками. Більшість засідань Генераль­ного Секретаріату за того часу відбувалась за головування В. Винниченка. Його підписами скріплено найважливіші постанови і відозви Генерального Секре­таріату. Документи УЦР свідчать, що В. Винниченко прагнув зберегти вірність демократичним принципам, надати розвиткові революційних подій конструктив­ного характеру. Це підтверджує і його виступ 5 грудня на Всеукраїнському з'їзді представників робітництва, вояцтва і селянства України, на якому він гостро критикував ленінський ультиматум Центральній Раді та більшовицьку політику: «Ми твердо взялися до будування відродженої Української держави. А це й не подобається більшовикам, от вони й розводяться про «буржуазність» Ради, бо не можуть одверто і чесно признатися, що борються, як великороси... Більшовики, захоплені ідеєю завести соціалізм, хоч Росія ще не дозріла до сього, хоч усі соціалісти добре знають, що соціалізм мусить прийти внаслідок розвитку капіта­лізму як плід розвитку продуктивних сил... Ми, українські соціал-демократи, гадаємо, що заводити в себе такий лад — то значить тільки руйнувати край. Логічний і нормальний хід громадського розвитку мусить бути забезпечений надалі, а умови того — свободи!»

Забезпечення Україні вільного розвитку за конкретних умов кінця 1917 — початку 1918 р. В. Винниченко вбачав у проголошенні цілковитої суверенності УНР, що б порятувало Україну від велетенської хвилі руйнації й анархізму, яку в Росії після захоплення влади більшовиками вже більше ніщо не стримувало. В. Винниченко був одним із авторів IV Універсалу, 11 січня 1918 р. він голосував у Малій Раді за його схвалення. Того самого дня фракція українських есерів висловила недовіру урядові В. Винниченка. За декілька днів він склав повнова­ження голови Ради Народних Міністрів, передавши справи В. Голубовичу, а сам із дружиною виїхав з Києва.

Під час окупації України більшовиками В. Винниченко під чужим прізвищем перебував у Бердянську. І як митець, і як політик він пильно стежив за життям, намагався зрозуміти, що ховається за зовнішніми проявами революційної вакха­налії, що творилася після окупації більшовиками України.

Ось що занотував В. Винниченко 10.11.1918 р.: «Що величезна більшість большевиків «не відають, що творять», про це ніякого сумніву не може бути... Але керівники цих мас знають же, до чого вони прямують, вони свідомі своєї мети. Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичайної машин, — це все серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які роблять свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити... Невже вони так глибоко і твердо переконані, що в Росії цілком можлива соціальна революція й соціалістичний лад?» Не маючи твердої відповіді на поставлене запитання, В. Винниченко намагався спростити ситуацію до боротьби бідних і багатих: «Основний факт той, що маси бідноти цілком вірять народним комісарам, що вони охоче йдуть за ними, що вся біднота є большевики, що народні комісари з ними, з біднотою, проти багатих, проти буржуазії. Чи вийде що, чи ні, чи виграє сама біднота від своєї влади й панування — це питання інше».

Водночас із прагненням збагнути глобальну суть подій, які відбувалися, В. Винниченко почав дошукуватися відповіді на питання: а що, власне, за такої ситуації мусить робити він, людина, яка «ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірила, що більшовицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватися». Пошуки остаточної відповіді розтяглися на довгі роки, десятиліття. Ми й сьогодні не можемо з упевненістю сказати, чи знайшов її В. Винниченко, але правдоподібно, що із тих щоденникових сумнівів починається його полівіння і наступне навер­нення до націонал-комунізму.

Він повернувся до Києва у квітні, на засіданні Центральної Ради побував лише один раз (28 квітня виголосив велику промову). До гетьманського перево­роту поставився негативно, у складі делегації представників українських партій 2—3 травня провадив переговори із німецьким генералом В. Тренером про умови, за яких була б можливою участь представників цих партій у роботі українського уряду. Переговори не мали успіху. В. Винниченко залишив Київ і поселився на хуторі Княжа Гора, неподалік Канева. На якийсь час основним його заняттям стала праця над п'єсою «Між двох сил», в якій він прагнув по-мистецькому осмислити зовсім недавнє протистояння в Україні національно-визвольних і більшовицьких сил.

Минуло лише два-три місяці і ситуація докорінно змінилася. Цього не міг не розуміти В. Винниченко. У щоденнику 18 травня він записав: «Купка недобитків кацапських офіцерів, професійних убивць, паразитів і грабіжників зібралася й інсценізувала державний переворот. За ними стояла важка, озброєна до маківки, постать прусського солдата, і купці кацапської офіцерні вдалося скинути Раду, встановити монархію, вернути царських приставів, цензорів, шпиків. За який-не-будь місяць ми маємо перед очима стару картину до 1917 року».

Для В. Винниченка гетьманський режим ворожий і соціальне, й національне. Тож невипадково влітку 1918 р. він вдався до контакту з X. Раковським, більшовицьким керівником російської делегації на мирних переговорах з Ук­раїнською Державою. Вони обговорювали можливості підривної діяльності проти гетьманського режиму. Із 18.IX.1918 р. В. Винниченко очолив опозиційний до влади Український національний союз, до якого увійшли всі українські соціа­лістичні партії. Офіційно УНС восени вів переговори із гетьманом про входження своїх представників до уряду. 18 жовтня такий уряд було сформовано. Проте В. Винниченко разом із М. Шаповалом таємно готували повстання. Спочатку вузьке коло втаємничених у цю справу поступово розросталося. «Ще значно раніше перед повстанням Винниченко і я вели переговори із різними групами про їх участь у повстанні, — згадував М. Шаповал. — Розуміється, соціалісти-рево-люціонери були за повстання... Соціал-демократи, на пропозицію Винниченка, за першим разом були відхилили свою участь у повстанні, але за другим наворотом Винниченкові вдалось їх переконати». Окрім політичних сил до участі в повстанні вдалося залучити ряд військових, зокрема генерала Осецького, полковників Коновальця, Болбочана, Пелещука.

В. Винниченко і М. Шаповал розробили головні гасла, під якими мало здійснюватися повстання: повалення гетьманського режиму, відновлення УНР, видалення із її території німецьких військ, проведення Українських Установчих зборів.

На таємному засіданні президії УНС 13 листопада для керівництва повстан­ням було створено Директорію на чолі із В. Винниченком. 15 листопада Директорія виїхала до Білої Церкви, у розташування Січових Стрільців, очолю­ваних Є. Коновальцем. Звідси почався наступ на Київ, який закінчився падінням гетьманського режиму.

Як голова Директорії В. Винниченко стає першою посадовою особою віднов­леної УНР. Та його перебування на чолі держави тривало недовго. Україна опинилася у надзвичайно складній ситуації. Із усіх боків її оточували ворожі сили. Більшовики, білогвардійці, поляки і Антанта вели наступ на українську тери­торію, намагались взяти її під свій контроль. УНР не могла протистояти їм. За таких обставин Директорія, провідні політичні сили мусили зробити вибір, принаймні між більшовиками і Антантою. Це завдання виявилося непосильним для української політичної демократії. Намагаючись його реалізувати, вона розкололася на два табори: правих і лівих. Непослідовну позицію зайняв сам В. Винниченко. У грудні 1918 р. на державній нараді у Вінниці він виступав прихильником совєтської системи влади, а в січні 1919 р. в Києві на VI з'їзді УСДРП відхилив її. На державній нараді 16.1.1919 р., — згадував її учасник І. Мазепа — «Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу».

За тих умов В. Винниченкові забракло політичного досвіду, та й психологічно він виявився не готовим зіграти роль провідника нації, бо був зовсім позбавлений харизматичних рис, сильної державної волі, а політичні амбіції, якими він, безумовно, переймався, породжували лише тотальну підозрілість до оточення. Йому здавалося, що всі, хто стоїть у державній і політичній пірамідах нижче, заздрять йому лише через те, що він опинився зверху. У щоденнику він постійно закидає інтриганство то С. Петлюрі, то М. Грушевському. Час від часу з'являють­ся претензії до народу: «Нема у нас нації. Є темний, осоловілий від усяких історичних дурманів народ. Ми хочемо зробити його нацією, а він скоса дивиться на наші маніпуляції й сердито бурчить». Водночас його постійно роз'їдає ре­флексія, безкінечні копання у власному «Я». Ситуація ускладнилася ще й тим, що в очах представників Антанти, із якими уряд УНР намагався вступити у переговори, В. Винниченко виглядав надто лівим, майже більшовиком. Антанта вимагала його усунення від державної діяльності.

ЦК УСДРП 9.II.1919 р. ухвалив відкликати з Директорії та уряду УНР своїх представників. Скориставшись цим рішенням, В. Винниченко вдався до відставки.

У березні 1919 р. він виїхав за кордон з мандатом ЦК УСДРП для участі в конференції Соцінтерну в Берні. Наприкінці того самого місяця до Винниченка звернувся уряд совєтської Угорщини із пропозицією посприяти становленню совєтської влади в Україні з тим, щоб утворити єдиний фронт трьох совєтських республік – Росії, України, Угорщини. Зі свого боку угорські комуністи обіцяли допомогу у залагодженні конфлікту із Росією.

І знову В. Винниченко перебуває в обіймах політичних амбіцій і рефлексій. 28.111.1919 р. він занотовує до щоденника: «Що рішити? Що боронити? Як віддати себе на те, в успіх чого не віриш? Провадити справу більшовизму? Одягти його в українську одежу? Згармонізувати, нарешті, ці дві великі сили в одну? О, коли б це вдалося і коли б я хоч вірив у те, що вдасться, що нас не роздушать, не знищать і за цю гармонізацію не віддадуть націю на розтерзання, на глум, на визиск милих сусідів». Запитання, запитання. Очевидне не переконувало, хробак сумнівів точив душу: що буде, коли більшовизм переможе, а він, Винниченко лишиться осторонь і доведеться йти на готове? Зрештою, він самого себе умовив: не так важливо, яка за формою влада, «хай усяка форма влади, аби наша, національна».

В. Винниченко їде до Будапешта, де веде переговори із Белою Куном, згоджується на його пропозиції, висунувши низку власних вимог. Головною серед них було визнання незалежної Української «Радянської» Республіки.

Унаслідок різних причин план не було реалізовано, та поїздка до совєтської Угорщини стала для В. Винниченка важливим кроком у напрямі націонал-комунізму. У червні 1919 р. він розпочав роботу над «Відродженням нації», що тривала безперервно протягом семи місяців. Вона планувалася невеликою книж­кою в 10 авторських аркушів, а вилилася в три томи загальним обсягом 70 аркушів. Одначе історією Української революції, як автор визначив у підзаголовку тему своєї праці, «Відродження нації» не стало. Надто мало часу минуло від описуваних подій, надто помітну роль відігравав у них автор, надто відвертим, неприхованим було його бажання в одних випадках ретушувати події, в інших – завдати їм нищівної критики, щоб «Відродження нації» мало об'єктивний харак­тер. Чим далі просувався В. Винниченко в розробленні обраної теми, тим беззастережнішою ставала його критика, в її потоках Українська революція виглядає відверто тенденційно зредагованою.

Праця над «Відродженням нації» зробила В. Винниченка націонал-кому­ністом. Він пориває з УСДРП, а на пропозицію І. Мазепи увійти до складу уряду УНР не без пафосу відповідає, «що може взяти участь тільки в тім уряді, який стоїть на грунті чистої совєтської влади й рішучої соціалістичної революції».