Биография Винниченка

n:justify">На початку 1920 р. у Відні В. Винниченко створив Закордонну групу українських комуністів, в лютому почав видавати її друкований орган – газету «Нова доба». У своїх політичних листах, які друкувалися на сторінках газети, а згодом вийшли окремою брошурою, В. Винниченко обґрунтував свій перехід на національно-комуністичні позиції, заявив про бажання взяти участь у соціаліс­тичному будівництві.

За умов зміни більшовицької політики щодо України, визначеної рішеннями VIII конференції РКП(б), поява В. Винниченка в більшовицькому таборі видава­лася для комуністичної Москви дуже привабливою. Особливо гостро її потреба відчувалася на першому, невдалому для більшовиків, етапі війни із Польщею.

Винниченко, як завжди, переймався сумнівами, але логіка його загальної поведінки спонукала до повернення. Наприкінці травня він з'явився в Москві. На той час IV Всеукраїнський з'їзд совєтів обрав його членом ВУЦВК. Після тривалих розмов з представниками вищого більшовицького керівництва В. Винни­ченко пише «Доповідну записку ЦК РКП(б)», в якій обґрунтовує умови своєї праці в Україні. Він вдається до певних поступок, не ставить неодмінною умовою визнання самостійності України, погоджується на федеративний варіант стосунків Росії та України, але вимагає їх рівноправності та демократизму.

Протягом літа 1920 р. обидві сторони провадили переговори, під час яких з'ясовували стосунки й наміри. В. Винниченко двічі (у липні й серпні) їздив до Харкова та повертався знову до Москви. Зрештою стало зрозумілим, що прагма­тичні більшовики не мають нічого проти того, аби постать В. Винниченка з'явилася в їхніх лавах, навіть на першому плані (йому пропонувалися посади заступника голови РНК УСРР та наркома закордонних справ, місце в ЦК КП(б)У), але при тому вони не бажали робити жодних змін у своїй державно-партійній системі. Отож повноваження В. Винниченка не могли спричи­нитися до трансформування системи. Йому відмовили в кооптуванні до складу Політбюро ЦК КП(б)У. Такі умови не влаштували В. Винниченка. Він зрозумів, що не отримавши реальних важелів влади, швидко перетвориться на маріонетку або на один із гвинтиків системи. До того ж, вивчаючи протягом кількох місяців більшовицькі реалії, він доходить висновку, що переоцінив можливості системи, яка, прикриваючись комуністичними й соціалістичними гаслами, є всього-на-всьо­го різновидом російського централістичного бюрократичного імперіалізму. І вже 20.11.1920 р. В. Винниченко зазначає в щоденнику: «Совєтської влади, влади совєтів по суті нема. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів... Партією керує невеличка група – Політбюро ЦК РКП і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім економічним,   політичним,   міжнародним,  державним  і  всяким  іншим  життям величезної Росії».

У вересні 1920 р. В. Винниченко остаточно відмовився від співпраці з більшовиками і виїхав до Австрії, не здогадуючись, що вже ніколи не побачить рідної землі.

Хоча він і думав, що їде на Захід, геть обтрушуючи з себе порох політики, із єдиною метою — взятись за свою справжню єдину справу — літературу, політика ніяк не відпускала його та, очевидно, і він ще не вичерпав власних можливостей політика.

У «Новій добі», яку й далі редагував, В. Винниченко розгорнув кампанію боротьби із більшовизмом. У статтях «Лист до українських робітників і селян», «Не в усьому чесні із собою», «Справоздання з подорожі на Україну», «Революція в небезпеці» він нещадно розвінчував диктаторську сутність «робітничо-селянсь­кого» ладу. Публіцистичні виступи В. Винниченка мали гучний розголос серед української еміграції і європейської громадськості та боляче дошкуляли більшови­кам. А відтак V Всеукраїнський з'їзд совєтів (25.11.-3.ІІІ.1921) спеціальною резолюцією визнав В. Винниченка «ворогом народу» та поставив його «поза законом».

Здавалося, що повернення В. Винниченка мало б консолідувати українську еміграцію у її боротьбі з більшовизмом, проте дуже швидко з'ясувалося, що навколо В. Винниченка утворюється політичний вакуум. Ясна річ, що він не міг співпрацювати із прихильниками С. Петлюри та П. Скоропадського, але не вдалося досягти порозуміння і із М. Грушевським та очолюваною ним Закордон­ною делегацією УПСР.

На початку 1921 р. В. Винниченко самочинно оголосив про приєднання Закордонної групи українських комуністів до УКП, спричинивши невдоволення і членів групи, і укапістів. ЦК УКП відмовився визнати Закордонну групу частиною своєї партії. Ізоляція, якої зазнав В. Винниченко, у жовтні 1921 р. зумовила саморозпуск Закордонної групи українських комуністів та ліквідацію газети «Нова доба».

На якийсь час В. Винниченко усунувся від політичного життя й віддався літературній праці, пишучи драми «Гріх», «Закон», «Пісня Ізраїля». Його п'єси, особливо «Брехня», із великим успіхом ставилися в європейських театрах.

Спробами В. Винниченка повернутися до громадського життя стали видання разом із М. Шаповалом 1923-1925 рр. журналу «Нова Україна», та утворення 1925 р. Українського революційно-демократичного національного союзу. В основу цієї організації була покладена ідея об'єднання сил української демократичної еміграції. Одначе В. Винниченко дуже швидко розчарувався в можливості ефек­тивної діяльності УРДНС. 11.III.1925 р. він занотував: «Все більше й більше бере сумнів, чи можлива якась робота РДС?.. Нездатність стати вище понад свої амбіції, невиправдана, роздута і хороблива честолюбність; дріб'язковість і егоїс­тичність; відірваність від мас і черпання із свого болота мотивів для діяльності – все це не дасть можливості розвинути роботу».

Знову В. Винниченко переймається апатією і відразою до політичної діяль­ності, за тим настає розрив стосунків із М. Шаповалом, причиною якого був швидше особистий, ніж ідеологічний конфлікт.

У лютому 1925 р. подружжя Винниченків переїхало до Франції. Спочатку вони мешкали в Парижі, а із 1933 р. – на півдні Франції, де неподалік від Мужена в окрузі Канн придбали скромну садибу. Ці обставини ще більше розвели В. Винниченка із українською політичною еміграцією, яка отаборилася у Празі.

У другій половині 20-х років державно-партійне керівництво УССР за умов непу та політики українізації шукало можливостей до замирення із В. Винничен-ком. 1926 р. видавництво «Рух» розпочало видання його зібрання творів у 28 томах, тривали переговори про видання нового роману «Соняшна машина». В. Винниченко за того часу листувався із послом УССР у Чехословаччині А. Приходьком. На нетривалий час його знову охопили сумніви, чи не сталося суттєвих змін у природі більшовизму. Одначе доволі швидко доходить висновку, що вже вкотре хочуть послуговуватися з корисливою метою, не думаючи ні про які поступки. Очевидно, швидше як митець, ніж політик, він наділений був даром передбачення. Отож 17.IV. 1926 р. записав до щоденника: «З більшовицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм». Протестуючи проти голодомору, вчиненого більшовиками, В. Винниченко 1933 р. звернувся з гострополемічним відкритим листом до Політбюро ЦК КП(б)У, в якому відверто назвав призвідцями голоду Й. Сталіна і П. Постишева.

Публічної відповіді В. Винниченко не дістав, але відтоді його художні твори в СССР було заборонено, .їх перестали друкувати та вилучили з масових бібліотек. Це дошкульно позначилося на матеріальному становищі Винниченка, змусило, за його власним визнанням, «звернутися до праці фізичної», проте, як не дивно, не спричинилося до цілковитого розриву з комунізмом. У 1934 р. він написав працю «За яку Україну», де, відзначивши тривожні факти самогубства М. Скрипника та М. Хвильового, говорив про свою відданість комуністичній ідеї, доводив, що для українського народу УССР корисніша, ніж могла бути буржуазна самостійна Україна. У другій половині 30-х років В. Винниченко відійшов від націонал-комунізму, хоча ніколи не зізнався у тому публічно.

Протягом останніх 15 років майже безвиїзного життя в Закутку (так В. Винниченко назвав свій хутір біля Мужена) він займався здебільшого творчою працею, малював, писав.

І. Лисяк-Рудницький відзначив, що В. Винниченко належав до людей, які не могли жити без утопій. Під час завершального періоду життя Винниченко створив власну утопійну теорію, яку виклав у великому філософсько-соціологічному трактаті «Конкордизм». За його задумом то мав бути побудований новий, безконфліктний гармонійний суспільний лад, сонцеїзм. Шляхом до конкордизму, як вважав автор, мали стати, із одного боку, запровадження системи виробничих кооперативів, в якій всі робітники водночас були б і співвласниками кооперативу, а із іншого, – моральне вдосконалення людини, відмова від тютюну, алкоголю, м'яса, повернення до природи.

Друга світова війна дуже ускладнила і без того доволі скромні умови життя українського письменника і політика. Протягом останніх років він хворів, але до останнього дня намагався працювати. У 1949 р. написав «Заповіт борцям за визволення». Останній щоденниковий запис зробив 1 березня 1951 р., за п'ять днів до смерті.

 

*   *   *