Українська національна книга за часів радянської влади

Розділ 1 Умови існування української національної книги у радянську епоху

1. Історична зумовленість радянської політики щодо українського друку

Про долю українського друкованого  слова в умовах існування України  у складі Російської імперії йдеться  в одному з листів Тараса Шевченка із оренбурзьких степів до своїх побратимів: «До вас слово, о братія моя  українська возлюбленная! Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді читаю: ляхи, серби, болгаре, чорногори, москалі – всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило». [11;18]

Катерина II стала першою російською царицею, що теоретично обґрунтувала, офіційно оголосила і реально  почала проводити в життя політику русифікації та асиміляції українців. Подібна настанова в корені суперечила раніше прийнятій моделі відносин між  українським і російським етносами, яка у всіх документах, що фіксували  і розмежовували повноваження української  автономії і російської метрополії, визнавала існування двох різних народів, двох різних державних утворень і навіть віддавала ведення українських  справ Посольському приказові (Колегії  іноземних справ), тобто аналогові  нинішнього МЗС21.

За Катерини ІІ починається  системний наступ на українське слово, як усне, так і друковане. Коли в 1769 р. Лавра за заведеною Петром І  традицією попросила, щоб їй дозволили  надрукувати українські букварі (тому що московських люди не розуміли і  не хотіли купувати), російський Синод  не тільки не дозволив друкувати українські букварі, але і наказав відібрати  назад ті, що вже були в людей  на руках. Потім було наказано зібрати  по церквах всі старі українські книги і замінити їх на московські. [39;165]

З кінця 50-х рр. XIX ст. організаційною формою відроджуваного українського національного руху стали напівлегальні непартійні об’єднання, що одержали назву громад. Перша громада в 1859 р. виникла в Петербурзі, де жило чимало українців, на яких дуже впливали патріотично налаштовані українські письменники і громадські діячі.

Громади організувалися в Києві, Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві й Єкатеринодарі на Кубані. Одним з головних напрямків їхньої діяльності була організація недільних шкіл на рідній мові для дорослого населення. Громадівці збирали кошти для друкування навчальної літератури, писали українські підручники, відкривали і щоденні школи, організовували публічні лекції і бібліотеки, ініціювали створення гімназій для підготовки народних вчителів і т.п. Вони поширювали серед населення твори українських письменників, організовували підготовку і видання популярних книжок. Чернігівська громада навіть почала випуск щотижневика «Чернігівський листок» з літературною частиною українською мовою.

Репресії з боку російських імперських сил були негайними і широкими. Їхні форми потім повторювалися з десятиліття в десятиліття, з покоління в покоління. Вони стали «доброю російською традицією» і копіювалися в наступному столітті аж до останніх років існування СРСР. Місцева вірнопіддана публіка, вихована на офіційній ідеології неприйняття українства і ненависті до української мови, сипала свої доноси цареві й урядові, як потім це робили її спадкоємці в часи Радянського Союзу.

Після горезвісного Валуєвського циркуляру й відповідних репресій у розвитку національного відродження утворилася серйозна перерва і російський уряд став вважати, що українському національному руху нанесено нищівного удару. Контроль за внутрішнім життям українського суспільства трохи ослабнув. Але дух української інтелігенції, нової еліти нашого народу, усе ж таки не був зломлений, і з кінця 60-х рр. багато громад поступово відновилися. Громадівці, як правило, займалися науковою і видавничою діяльністю: збирали, обробляли і друкували матеріали з історії, етнографії України, її фольклору.

Але й ця діяльність викликала обурення російських шовіністів, вони знову засипали Петербург доносами про зростання «українського сепаратизму». Тоді російський цар Олександр II створив у серпні 1875 р. спеціальну комісію «для создания средств борьбы с украинофильской деятельностью». На підставі пропозицій цієї комісії цар, що тоді відпочивав в німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон одержав назву «Емський указ» 1876 р., він супроводжувався подальшими, більш масштабними діями російської влади по офіційному удушенню української мови.

Емським указом заборонялося друкувати українською мовою не тільки книги, але і навіть тексти до музичних нот, також заборонялося ставити українські театральні вистави, влаштовувати концерти з українськими піснями. Для повної ефективності указ найсуворішим образом забороняв ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги й брошури, видані українською мовою за кордоном.

Таке положення протривало аж до революції 1905-1907 рр., що дала українцям надію на зміну національного життя на краще. Вимоги українського руху в ті роки насамперед полягали в скасуванні всіх заборон і культурно-мовних обмежень. Під тиском національно-визвольного руху Російська імперія змушена була йти на поступки. Наприкінці листопаду 1905 року був прийнятий закон, що дозволяв видання літератури на національних мовах, створення культурно-освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

З цього моменту почався швидкий, вибухоподібний розвиток українського національного життя. Зокрема, великим досягненням українства стала поява в Наддніпрянщині українського друку.

Після поразки революції російський уряд, очолюваний Столипіним, відновив відверто антиукраїнську внутрішню національну політику. Однієї з визначальних рис епохи Столипіна стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. Під загрозою опинилися всі без винятку прояви українського національного життя, але одним з найбільш важливих об’єктів переслідувань знову стало усне і друковане українське слово. [27;98]

Те, що більшість радянських істориків називали громадянською війною 1918-1920 рр. завершилося в Україні створенням повністю підлеглої Москві, але формально незалежної Радянської Республіки, що потім увійшла т.зв. Союз Радянських Соціалістичних Республік. Національну політику і відношення до українського питання в СРСР визначало керівництво правлячої Комуністичної партії більшовиків.

У порівнянні з часами Російської імперії українці отримали (а вірніше сказати, вибороли у збройній боротьбі) право називатися українцями, а також формальне право на використання української мови в спілкуванні, освіті, культурі і т.д.

2. Національна книга в УРСР: тотальний контроль, обмеження, цензура.

Після поразки Визвольних Змагань і запровадження у  Східній Україні радянської системи  видавничу справу майже повністю централізовано і удержавлено, одночасно  встановлено небувалу за суворістю  політичну цензуру. Приватних кооперативних видавництв діяло небагато; найзаслуженіше між ними "Світло" змогло проіснувати до 1926 р. Державні видавництва об’єднано у Всеукраїнське державне видавництво (Держвидав). У тодішній столиці УСРР Харкові засновано видавництва "Пролетарий", "Молодий робітник". У перші роки радянської влади переважало російськомовне книговидання, наприклад, за 1922 р. Вседержукрвидав випустив 301 видання, але з них лише 130 українськомовних. [28;181]

 Ситуація змінилася  в роки так званої українізації (1925-1932). Хоч і надалі у книжковому репертуарі переважали агітаційно-пропагандистські друки, зросли наклади української художньої літератури, наукової і літературної періодики, українськомовної щоденної преси. [73;317-346] Найбільшими видавництвами стали "Рух" і "Книгоспілка" в Харкові. Наукові монографії і періодику видавала заснована у 1918 р. Всеукраїнська Академія наук, до якої в кінці 1922 р. перейшла і колишня друкарня Києво-Печерської лаври. [10;145-146]

З 1930-х років, одночасно  з розгромом "українізації" і  новим спалахом ще жорстокішого, ніж  раніше, терору щодо українських кадрів, посилилася політика централізації  видавничої справи, надзвичайно суворим  став цензурний контроль. Видавців і авторів за найменші, справжні або уявні, відхилення від настанов чекали звільнення з праці, ув’язнення або заслання, а пізніше, зокрема  в 1934 і 1937-1939 рр., також і розстріли. Жертвами терору стали заслужені для українського книговидання діячі: Гнат Хоткевич, Іван Лизанівський, Сергій Пилипенко, Антін та Іван Крушельницькі і багато інших. Багато видань, готових до друку, було знищено, знищено й цілі тиражі численних книг: далеко неповний список таких видань, зладжений Наталею Полонською-Василенко, включає 35 назв. [47;23-25]

Для зручності контролю доведено до крайніх, майже абсурдних меж  централізацію книговидання. Держвидав  перетворено в ДВОУ (Державне видавниче  об’єднання України), якому підпорядковано всі головні видавництва: "Радянська  школа", "Література і мистецтво", "Держмедвидав" та інші. Після ліквідації ДВОУ в 1934 р. ще більше посилився контроль ідеологічних партійних органів, зведено до мінімуму видавничу діяльність на місцях. Книжкова продукція сконцентровувалася у спеціалізованих видавництвах, яких на 1940 р. залишалося чотирнадцять. Характерним для цього періоду є чітке розмежування видавничих і друкарських підприємств. Репресії не лише за реальну опозицію, але й за нескоєні злочини мали на меті залякати працівників культури, унеможливити творчі ініціативи, непередбачені партійною верхівкою. Одночасно різко зменшилася кількість українськомовних видань — з 6394 (79 відсотків загальної кількості видань усіма мовами) у 1930 р. до 1895 (43 відсотки) у 1939р. Як констатує Ю.Шевельов, причиною відносного зменшення українських видань була, в першу чергу, урядова політика, але щодо зниження абсолютних чисел "відігравала роль і відраза читача до творів, перейнятих офіційною пропагандою, та ще й низького художнього рівня, і помітне зменшення самих читачів внаслідок розгрому інтелігенції та освіченіших кіл селянства". [73;356-357]

У Галичині в міжвоєнний час існувало близько 50 українських  видавництв. Другим після Львова видавничим осередком залишалася Коломия. [57;103-104] Книжкова продукція на українських землях під польською займанщиною кількісно не була значною (наприклад, у 1934 р. 346 назв, в 1938 р. — 476, тобто 22% кількості українськомовних книг в УРСР  [32;268], але тематика книг і періодики була різноманітною і, всупереч цензурному наглядові, в основному, відображала весь спектр тодішніх політичних напрямів. Хоч фінансові можливості українських товариств і організацій залишалися обмеженими, багато з них уміли залучати на видавничі потреби кошти громадськості. Допомагала видавництвам українська кооперація, нерідко для інвестування у книговидання використовувалася передплата. Так, перший в Україні універсальний енциклопедичний словник тритомна УЗЕ ("Українська загальна енциклопедія", Львів-Станиславів-Коломия, 1930-1935) друкувався порівняно дешевими зшитками, до яких передплатникам пізніше надсилались обкладинки томів у різних варіантах простому, в тканині або в шкірі з тисненням. Так само місячними випусками, по одному золотому кожний, концерн Івана Тиктора "Українська преса" видрукував науково-популярні ілюстровані оглядові праці за редакцією Івана Крип’якевича — "Велику історію України", "Історію української культури", "Історію українського війська". Розпочато "Всесвітню історію" І.Крип’якевича. На високому поліграфічному рівні Український видавничий інститут опублікував "Географію України і сумежних земель" В. Кубійовича й "Атлас України і сумежних земель" В. Кубійовича та М. Кулицького.

Після включення до СРСР західноукраїнських земель всі наявні там видавничі центри ліквідовано. Під час німецько-фашистської  окупації в Україні була дозволена  тільки одна українська видавнича установа — львівська філія краківського Українського Видавництва. В інших  містах окупованої України виходили нечисленні брошури й ряд газет  — і цілком колаборантських, і таких, видавці яких, наскільки було можливо, відстоювали українську культурну спадщину. Видавнича діяльність у ці роки велася й далі в еміграції — у США і Канаді, в деяких європейських країнах і навіть в Манчжурії.

Після війни в Українській  РСР відновили діяльність республіканські  видавництва, засновано газетні  видавництва в центрах областей. Випускалися головно агітаційні пропагандистські публікації, шкільні  підручники, масові брошури з питань колгоспного виробництва тощо. Видавничі  підприємства і друкарні з 1949 р. підпорядковано Управлінню поліграфічної промисловості  і видавництв при Раді Міністрів  УРСР, пізніше реорганізованому у "Державний  комітет Ради міністрів УРСР по пресі" (1978 р. перейменований в Державний комітет УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, скорочено — Держкомвидав). Однією з перших акцій новозаснованого комітету було присвоєння привабливіших назв видавництвам. Так, "Держлітвидав України" став "Дніпром", "Дитвидав ЦК ЛКСМУ" — "Веселкою", обласні книжково-журнальні видавництва отримали статус республіканських регіональних видавництв і назви з локальним колоритом: "Маяк" в Одесі", "Таврія" в Сімферополі, "Каменяр" у Львові, "Карпати" в Ужгороді. Втім, реформа проводилася чисто бюрократичними методами і тільки тому, що відповідну постанову прийняв "Держкомпрес" СРСР (зрозуміло, за розпорядженням ЦК КПРС) щодо видавництв усього СРСР. Усе це здійснювалося відповідно до постанови московського ЦК "про чергові завдання ідеологічної роботи партії", де передбачалося "реорганізувати мережу центральних і місцевих видавництв і створення замість них великих спеціалізованих видавництв". [30;542]

Отже — в ім’я дальшої  централізації та регламентації, при  цьому, для України й інших "соціалістичних" республік встановлювалися далеко гірші умови, ніж для "центральних" московських видавництв. Наприклад, для "республіканських" наукових видавництв визначено вдвічі менший максимальний обсяг монографій, ніж  для "центральних". Видавати енциклопедії, засновувати нові журнали можна  було лише з дозволу Політбюро  ЦК КПРС. У зв’язку з відсутністю  такої санкції закрито (під тим  приводом, що це періодичні видання) кілька серійних видань галузевих інститутів Академії наук. І в столиці України, і в обласних містах вирішальний  голос у питаннях контролю за змістом  і навіть оформленням видань належав  органам партії та КДБ, виконавцем їхніх  вказівок був так званий Держліт — превентивна цензура, яку для замаскування її справжньої суті назвали "Управлінням по охороні державних і військових таємниць у пресі". Система контролю починалася з авторської самоцензури і вишукування видавничими редакторами недозволених чи просто небажаних думок, поглядів, форм вислову. Книжка доходила до читача після дальшої багаторазової перевірки: на машинописі цензор виставляв штамп "до набору", на коректурі — "в друк", на сигнальному примірнику — печатку "в світ", тобто дозвіл на розповсюдження. А після отримання обов’язкового сигнального примірника партійними органами або держбезпекою інколи давалося розпорядження знищити весь тираж.