Українська національна книга за часів радянської влади

Поширенню літератури намагалися надати планомірного характеру. Для  наочного зведення результатів постачання і поширення літератури у структурі  Укрцентрагу в лютому 1919 р. був створений інформаційно-статистичний відділ [25;36]. Відомство 20 лютого провело нараду з губернськими агентами, представниками культурно-освітніх організацій України. Учасники наради затвердили проект інструкції губернським та повітовим агентствам, визначили порядок їх роботи по постачанню населення міст і сіл книгами, газетами, журналами, наочними посібниками, плакатами, летючками [37;10]. Укрцентраг наголошував, що потрібно «широко поставити весь апарат розповсюдження, інакше уся наша робота ні до чого не приведе: завдання радянської пропаганди виконанні не будуть» [37;21].

Зважаючи на значення агітаційно-пропагандистської  роботи, уряд України перевів справу радянської пропаганди в ранг державної  політики. Цілком зрозуміло, що для  виконання цієї програми потрібно було, зокрема, максимально централізувати розповсюдження друкованих видань відповідного ґатунку. На наркомат покладалося завдання «підбирати і редагувати книжки, брошури, листівки і плакати політичного, економічного і подібного цьому  змісту з метою друкування і передруковування їх на території УСРР, або з метою  виписки їх із дружніх соціалістичних республік»[19;56]. Безсумнівно, в Україні сподівалися на «дружність» радянської Росії, в якій продукувалися теоретичні ідеї комуністичних перетворень, визначалися форми та шляхи їх втілення в життя. Мільйонні тиражі російської прокомуністичної друкованої продукції розповсюджувалися поза межами РРСФР[19;68].

Декретом РНК УСРР Українське центральне агентство визначалося  установою, яка «обслуговує справу радянської пропаганди» і передавалося у відання і розпорядження Наркомату радянської пропаганди [26;36]. Таким чином, було замкнуто коло організаційного забезпечення проведення засобами друку партійно-радянської агітаційно-пропагандистської роботи серед населення України.

З весни 1919 р. робота Укрцентрагу значно активізувалася. Поширення літератури забезпечувала мережа губернських і повітових агентств. У волостях організовувалися волосні агентства, які охоплювали діяльністю села, хутори. З просуванням Червоної Армії і взяття під контроль більшовиками нових місцевостей число повітових і волосних представництв агентств збільшувалося [26;40].

Діяльність агентства, його відділень постійно знаходилася  в полі зору більшовицьких партійних  органів. Партійно-радянські органи акцентували увагу, що для успіху справи в радянському книгорозповсюдженні потрібні ідейні і досвідчені люди. У зв’язку з цим, Укрцентраг повинен був використати кадри місцевих спеціалістів, сільських учителів і культурно-освітніх працівників колишніх земств [26;56].

Українське центральне агентство  активно займалося розповсюдженням  друкованої продукції через роздрібну  торгівлю. Воно відало всіма залізничними кіосками, відкривало книгарні та міські кіоски [26;47]. Наприкінці лютого, окрім представництв, Укрцентраг реалізовував літературу майже в 1000 поштових відділеннях. Кіоски з продажу літератури були відкриті навіть на невеличких залізничних станціях. За зразком радянської Росії для оперативного продажу матеріалів друку організовувалися і облаштовувалися вагони-крамниці і вагони-кіоски, які мали курсувати залізницями[26;36].

Народний комісар з  військових справ України М. Подвойський видав спеціальний наказ «Про літературні вантажі і кур’єрів Українського Центрального Агентства». Відповідно наказу вантажі Українського центрального агентства вважалися військовими вантажами, а кур’єри Укрцентрагу визнавалися такими, які слідують у військових справах. Друкована продукція мала безперешкодно прийматися і перевозитися по всіх дорогах України[23;138].

Одначе, в Укрцентрагу виникали серйозні проблеми щодо розповсюдження центральних урядових видань у роздрібній торгівлі. Це стосувалося навіть столиць. Так, Наркомат внутрішніх справ повідомляв у РНК УСРР (травень 1919 р.), що, не дивлячись на надсилання «Вестника НКВД УССР» для роздрібного продажу, він так і не появився в міських кіосках Харкова і Києва[34;102].

У зв’язку з переїздом  радянського уряду з Харкова  до Києва у нову столицю наприкінці березня 1919 р. було переведено і Українське центральне агентство[34;105-107]. На новому місці центральним урядовим установам особливо дошкуляла відсутність стабільного зв’язку з місцевими органами влади.

Особливу увагу Укрцентраг приділяв постачанню літератури у діючу армію та прифронтову смугу шляхом створення пересувних військових баз при губернських та повітових військкоматах та ревкомах. Виданням і розповсюдженням літератури також займалося Політуправління Наркомату військових справ України. Його редакційно-видавничий відділ видав у березні 2 млн. примірників книг, брошур, листівок, а на травень 1919 р. сумарний тираж вже складав 6759000 примірників різної літератури (із 90 назв брошур 19 друкувались українською мовою, а з 72 назв листівок — 13). [34;110].

Важлива роль пропагандистській  літературі відводилась у проведенні політичної та культурно-освітньої  роботи серед сільського населення. У резолюції VIII з’їзду РКП(б) «Про політичну  пропаганду і культурно-освітню  роботу на селі» (березень 1919 р.) вказувалося  на необхідність «поширення загальної  політичної і спеціальної для  селян видаваної популярної літератури і газет у витриманому комуністичному дусі»[30;248].

З цією метою була створена розгалужена мережа хат-читалень, які централізовано постачалися листівками, газетами, журналами, брошурами. Хати-читальні стали центрами ідеологічної роботи серед місцевого населення.

Мета роботи хат-читалень визначалася, зокрема, «необхідністю  зміни порядку розповсюдження друкованого  матеріалу із хаотичного і стихійного і неорганізованого процесу —  в процес систематичний і організований»[38;50].

Звичайно, що мова про централізацію  розповсюдження творів друку і те ідеологічне навантаження, яке вони несли, не можлива без ремарок  про характер розповсюджуваних видань.

Серед російської книжкової  продукції, що надходила з РСФСР, переважала агітаційно-політична література, яка пропагувала політику комуністичної  партії та радянської влади. Вже на початку березня 1919 р. з Москви було одержано три вагони літератури, яка, в основному, носила пропагандистський характер[41;252].

Проте, насичення України  ідеологічно спрямованою друкованою продукцією гальмувалася ускладненнями  одержання прокомуністичної літератури з радянської Росії. Укрцентраг організував власне видавництво для перевидання московських і петроградських видань та друкування нових книг. Окрім Харкова, Укрцентраг видавництва організовував Києві, Катеринославі, Полтаві та інших великих центрах України, де це можливо було зробити, зважаючи на технічні умови[41;253].

Цікава інформація про  видавничі справи Центрального видавничого  бюро при Наркомосі УСРР. За два місяці (січень-березень 1919 р.) воно підготувало і випустило 50 брошур. Серед 13 видань, які побачили світ тиражем 10-30 тисяч примірників, значилися біографія В. Леніна, збірник Дем’яна Бедного, брошура Лукіна «Церква і Держава». Мабуть, без цих видань, або ж брошур Зінов’єва, Каутського, Мерінга, Ейснера, які передавалися до друку, «вижити» українській спільноті було б доволі важко. Натомість зустрічаємося з промовистим фактом — розроблені і сплановані дві серії систематичної біологічної бібліотеки (більше 30 назв) припинили видавати оскільки проект «не зустрів співчуття в урядових колах».

У квітні 1919 р. підхід радянсько-партійних  органів до характеру видань став ще більш жорсткішим. Партійним рішенням було проголошено створення редакційно-видавничої колегії — верховного закладу, «який  спостерігає за усією видавничою справою УСРР... і маючого право  вирішувати питання про необхідність випуску в світ того чи іншого друкованого  твору». На наш погляд, поява цього документу засвідчувала про формування системи видавничої цензури. Політична ж цензура у сфері розповсюдження видань вже існувала у формі Укрцентрагу.

Держава намагалася максимально  сконцентрувати у свої руках видавничі  справи. Декретом ВЦВК (опублікований 9 травня 1919 р.), окремі радянські видавництва  були об’єднані у Всеукраїнське  видавництво (Всевидав). Всеукраїнському видавництву було підпорядковане і Українське центральне агентство[43;161]. У цьому ж місяці ВУЦВК прийняв постанову «Про Централізацію радянської пропаганди» за якою «вся справа пропаганди і популяризації ідей Радянської влади і радянського будівництва зосереджувалася у віданні найвищого органу влади в УСРР». 22 травня відбулась нарада представників установ і організацій, зацікавлених у розповсюдженні видань. На нараді було визнано недоцільним існування проміжного органу, що стоїть між видавництвом і читачем, і вирішено Укрцентраг реорганізувати, доручивши розповсюдження літератури і преси Всеукраїнському видавництву, яке на базі свого відділу постачання мало утворити єдину Всеукраїнську експедицію[43;163]. Розпочався новий етап централізації книговидавничої справи в радянській Україні, зокрема й у напрямку розповсюдження творів друку.

Таким чином, в умовах відновлення  радянського ладу в Україні з 1919 р. централізація розповсюдження творів друку стала невід’ємною у сфері діяльності радянсько-партійних органів. З цього часу вона стала ще одним інструментом радянської влади у справі контролю за розповсюдженням «потрібних видань», серед яких звісно українській національній книзі місця не було.

Таким чином, з історичних досліджень стану книговидавництва, книгорозповсюдження за радянських часів випливає наступний висновок. Радянська влада на усіх рівнях, за допомогою усіх структур, що мали хоч якесь відношення до друку, обмежувала можливості існування української національної книги.

Такий стан справи було історично  зумовлено. Боротьба з українським  націоналізмом, з самоусвідомленням  українського народу себе як самостійної  і великої нації мала декілька віковий характер, і у різні часи виявлялася у різноманітних формах і ступенях, але майже не припинялася.

Радянська влада, так само, як і царські режими, усвідомлювала, що саме національне слово, і тим  паче друковане, найбільше загрожуватиме  непохитності авторитету московської влади. І саме національна книга могла сприяти розвитку української мови, що була першим ворогом русифікації населення України. Формалізований дозвіл на використання української мови і розвиток національної культури тим більше не мав ніякого значення, чим міцніше радянська влада за допомогою держструктур тримала у свої руках видавничу справу у країні.

Безперечно, що радянський тоталітарний режим не залишав жодних шансів українській  національній книзі, незважаючи на те, що населення не мало недостатку у виданнях загалом. З дослідження стає очевидним, що серед доступних кожному українцеві видань не могло бути антикомуністичних, антирадянських – тобто власне українських. Під цензурою були не просто книги, а національне слово і думки, одне без одного не існуючі.