Українська національна книга за часів радянської влади

Під контролем цензури  були й книгозбірні: у нечисленних  великих бібліотеках недозволені  книжки ув’язнювались у спецфондах, у малих — вилучалися й знищувалися. Характерно, що "Записки НТШ" та "Історія України-Руси" Грушевського запроторили до спецфондів уже за правління Брежнєва.

Звичайно, в цензурній  політиці, як і в попередні часи, були коливання. З часу "відлиги" кінця 50-х — початку 60-х рр. трохи  розширився випуск спеціалізованої  технічної, економічної, наукової літератури, з художньої друкувалася в  основному класика (часто з цензурними купюрами) і офіційно визнані твори  українських радянських письменників, переклади з російської літератури. Після реабілітації частини розстріляних письменників почали друкувати і  їхні твори (але далеко не всі). В 1960-1980-х  рр. з’явилися й енциклопедичні видання, досить нечисленні, як на потреби  України: "Українська радянська енциклопедія" за редакцією М.Бажана (т. 1-17, друге  видання українською і російською мовами в 12 томах, 1977-1981) 35, перша в  світі "Енциклопедія кібернетики" за редакцією В.Глушкова (спершу українською, потім російською мовою), "Шевченківський словник" (т. 1-2, головний редактор Є.П.Кирилюк), багатотомні інформаційно-наукові  видання "Історія міст і сіл  Української РСР" (26 томів, головний редактор П.Т.Тронько) та "Історія українського мистецтва" (т. 1-6, головний редактор М.Бажан).

Я. Ісаєвич у своєму дослідженні надає довідку, за яких умов вийшли у світ ті чи інші книги: «Від тодішнього заступника головного редактора УРЕ         А. В. Кудрицького я свого часу довідався, що санкція на друге видання енциклопедії була отримана керівництвом УРСР, яке до цього спонукав              М. Бажан, тільки під час відпустки Суслова, що був проти видання "республіканських" енциклопедій. Саме Бажан настояв, щоб хоча половина тиражу вийшла українською мовою: інші "відповідальні" працівники погоджувалися лише на 30-40 відсотків. Готовий однотомний "Український енциклопедичний словник" Москва не дозволяла видати, поки не вийшло аналогічне московське видання. "Шевченківський словник" не можна було назвати енциклопедією, бо на той час ще не було Пушкінської та Лермонтовської енциклопедій. У бібліографії при статтях російських енциклопедичних видань наводились і західні видання, в УРСР цього не допустили» (Ярослав Ісаєвич Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми Львів — 2002). Ці свідоцтва ілюструють не просто ускладнений, а доведений до абсурду, процес видання української національної книги.

Академічним інститутом мовознавства видано тлумачний словник української  мови в 11-ти томах, започатковано серію "Пам’ятки української мови", Інститут суспільних наук підготував і видав словник української  актової мови XIV-XV ст. Зберігають значення найповніші дотепер, хоч покалічені цензурою, зібрання творів Івана Франка (50 томів), Лесі Українки (12 томів). Почато повне академічне видання творів Шевченка і розраховану на 200 томів  серію "Бібліотека української літератури". 1972 р. у колишньому будинку Києво-Печерської друкарні відкрито — з санкції  П. Шелеста — Державний музей  книги і друкарства. [7;6-7] Проте питома вага україномовної літератури після короткочасного поліпшення ситуації в кінці 50-х рр. неухильно зменшувалася: в 1965 р. 2998 назв книг українською і 4023 російською мовою, 1975 р. уже відповідно 2651 і 5693, в 1980 р. — 2164 українські і 6572 російськомовні публікації.

Твори, які цензура не допускала до видання в Україні, публікували видавничі осередки діаспори в Німеччині, США, Канаді. Справжнім  подвигом стала підготовка і видання  на зібрані в діаспорі кошти систематичної  та алфавітної серій "Енциклопедії українознавства" за редакцією В. Кубійовича, а згодом і двох англомовних енциклопедій про Україну та українців. Українські видавництва засновано в Мюнхені ("Молоде життя" і "Дніпрова хвиля"), Нью-Йорку ("Пролог"), василіяни друкували в Римі, Торонто і Прудентополісі, ряд цінних видань випустили видавництва М. Денисюка в Буенос-Айресі, М. Коця в Філадельфії, Ю. Ткача ("Байда") в Австралії. [22;415]

Специфічна ситуація склалася у виданні книг з гуманітарних наук. З одного боку, такі вчені як О. Білецький, Л. Булаховський, М. Возняк, І. Крип’якевич, Ф. Шевченко, М. Брайчевський, їхні однодумці й учні подавали до друку солідні праці, виданню їх сприяли окремі щиро віддані своїй справі працівники видавництв. Доброго слова заслуговують журнал "Архіви України" тих років, коли його редагував І.Л. Бутич, деякі публікації Українського товариства пам’яток історії і культури, що його очолював П.Т. Тронько. Попри зрозумілу в тих умовах ідеологізацію, визначною подією в культурному житті стало видання "Історії міст і сіл в 26 томах" (головний редактор академік             П.Т. Тронько). З другого боку, були й такі співробітники наукових установ, критики й журналісти, які шукали всюди "націоналізму" і "об’єктивізму" ("об’єктивізм" вважався в комуністів лайливим словом). Вони, хто під примусом, а хто з власної ініціативи, подавали на своїх колег "сигнали", тобто доноси. В деяких випадках і в партійних органах знаходилися люди, які мали сміливість відкинути найбезглуздіші звинувачення, в інших вони не могли цього зробити, особливо в періоди продиктованих московським політбюро загострень "боротьби проти буржуазної ідеології". Політично шкідливими проголошено збірку нарисів І. Шаповала про Д. Яворницького "В пошуках скарбів", брошуру М. Киценка "Хортиця в героїці і легендах", монографію             О. Апанович "Збройні сили України" (тут дратував не так зміст цієї наукової праці, як її назва), перевидання творів А. Чайковського "На уходах" та "Олюнька" (здійснені, до речі, завдяки підтримці офіціозного публіциста, але в той же час щирого українського патріота Ю. Мельничука). [22;418]

1973 р. така доля спіткала  навіть книжку колишнього першого  секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста  "Україно наша радянська": націоналізмом  було визнано приписане йому "перебільшення  ваги України як складової  частини СРСР". Дійшло до того, що під контролем працівників  КДБ було вилучено з книгарень  друге видання збірки праць  Леніна, повністю або частково  присвячених Україні (В.І. Ленін про Україну, ч. 1-2, Київ 1979).

В умовах загального загострення  цензурного контролю львівському Інститутові  суспільних наук заборонено продовжувати видання збірників статей "З історії західноукраїнських земель" та "Дослідження з української мови". Після втручання Держкомвидаву і тенденційної рецензії одного з київських істориків було пущено під ніж весь тираж (22 тис.) підготованої львівським видавництвом "Каменяр" у 1982 р. ілюстрованої книжки І. Могитича "Ансамбль вулиці Руської", головно за те, — це не анекдот, а правда, — що на кількох фотографіях львівської Успенської церкви "було надто багато хрестів". [21;12]

Тих письменників, науковців, журналістів, які намагалися захищати українську культуру, хоча б навіть з позицій тодішньої конституції  і засад, декларованих свого часу Леніним, проголошували "антирадянщиками" і переслідували не менш жорстоко, ніж відвертих критиків тодішньої системи.

Суворість цензурного контролю, нерідко не лише ідеологічно запрограмованого, але й цілком безглуздого, власне й спричинила появу "самвидаву" машинописних копій публіцистичних і літературних творів. З’явилися  і самовидавні журнали — від "Українського вісника", який став відомим у світі (окремі числа перекладалися на Заході на англійську та французьку мови), до розмножуваної в гірському селі в криївці "Волі і Батьківщини". Самвидавні тексти, тираж яких був мінімальним, доходили до України головно завдяки пересиланням радіо "Свобода", "Голосу Америки", міжнародної служби Канадського радіо.

Отже, з цього огляду видно, в яких умовах розвивалося українське книговидання останніх десятиріч перед здобуттям Україною незалежності. Перед Першою світовою війною Російська монархія ставила своїм завданням не допускати розвитку української національної культури, але все ж рахувалася з певними юридичними нормами, особливо після революції 1905-1907 рр. В Радянському Союзі в роки так званої українізації україномовні видання мали служити меті "комуністичного виховання", допускалися, однак, певні форми національної мистецької і літературної творчості, видання дозволеної цензурою української наукової та освітньої літератури. Серед тодішніх керівників УРСР були й такі, які щиро прагнули розвитку національної культури, більшість їх згодом стали жертвами комуністичних репресій. У повоєнні роки політика обмеження українського слова, зведення його на провінційний рівень, перетворення в знаряддя офіційної пропаганди особливо наполегливо й цинічно проводилася в 1947-1953 рр. і в роки так званого застою, коли генеральним секретарем комуністичної партії був Л. Брежнєв, а головним її ідеологом — відомий своїми антиукраїнськими настроями М. Суслов. Треба віддати належне тим письменникам, митцям, науковцям, освітянам, окремим працівникам урядових установ, які в таких складних умовах рятували, що тільки було можна, з національної культурної спадщини, намагалися розвивати справжню культуру, а не її ідеологізований сурогат. Тодішні студенти, науковці, вчителі добре пам’ятають, з якою радістю зустрічали вони окремі видання, яким вдавалося прориватися через цензурні перепони, або які були видані в період тимчасових відлиг. Як справжні загальнонаціональні події сприймала українська інтелігенція вихід у світ "Собору" Олеся Гончара, збірки "Правда кличе" Дмитра Павличка, творів Бориса Антоненка-Давидовича, перекладів Григорія Кочура і Миколи Лукаша, книг віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

Є щось спільне для всіх, таких відмінних між собою, етапів історії українського книговидання. Завжди україномовних і присвячених  Україні книжок виходило надто мало, як на потреби великої європейської нації. Тим більше заслуговують доброго  слова ті видавці й громадські діячі, котрі робили все від них  залежне, щоб наперекір перешкодам і заборонам українське слово  служило освіті, науці, культурі, щоб  воно було чинником національного прогресу.

1.3. Започаткування централізаціі розповсюдження видань

Зважаючи на особливу роль української книжки як чинника національного  самоусвідомлення, питання історії  книгорозповсюдження, формування і функціонування україністичних книгозбірень заслуговують на окремі дослідження.

Централізація розповсюдження видань була ще одним дієвим інструментом контролю та обмеження функціонування української національної книги. Тому звернемо увагу і на цей аспект існування книг у радянські часи.

У боротьбі за політичні  впливи в суспільстві велику роль відіграють друковані засоби масової  пропаганди, видавнича справа загалом. Вміння і здатність держави використати  в своїх цілях друковане слово  приносить ідеологічні, політичні  дивіденди як миттєво, так і в  майбутньому. Це знайшло реальне  підтвердження в умовах відновлення  радянської влади в Україні у 1919 р. Централізація розповсюдження друкованої продукції, яку започаткували  партійно-радянські органи, дозволила  їм, за браку відповідних ресурсів, максимально впливати на суспільну свідомість, вирішувати цілу низку політичних, ідеологічних, військових і господарських завдань.

Відновлення радянської влади  в Україні у 1919 р. супроводжувалося активною ідеологічною діяльністю більшовицьких  партійних та радянських органів. Закономірно, що пріоритет надавався розповсюдженню в основному літератури суспільно-політичного  змісту: газет, листівок, журналів, брошур, книг.

Партійно-радянські урядові  кола турбувало те, що, в силу їх незначного впливу на життя українського суспільства, в Україні радянська книжка була лише вкрапленням в морі книжкової  продукції. Ця точка зору знайшла  відображення і в ярликових сентенціях радянської історіографії: «Серед книжкової  продукції часів громадянської  війни (мається на увазі 1918 - початок 1919 рр. — І. С.) тільки окремі книги  були радянськими. Всі інші видання  являли собою майже виключно буржуазно-націоналістичну  і антирадянську літературу. Переважали книги, в яких викладалася фальсифікована історія України, вихвалялися зрадники українського народу. Навіть навчальна література була пройнята отрутою націоналізму»[24;15].

Ліквідувати цю «прогалину»  планувалося виданням радянської книги, наповненої комуністичною ідеологією і спрямованої на прищеплення  населенню доцільності поглиблення  революційних перетворень. Потрібно було докорінно, у партійно-радянському  ключі, змінити тематичний характер книжкової продукції і, що не менш важливо, поширити її серед самих  широких верств населення України. Централізоване розповсюдження видань друку мало стати запорукою ідеологічного впливу нового режиму на українське суспільство. Саме в цей час, виходячи із ідеологічних і практичних завдань радянського будівництва, друкована продукція поступово концентрується в руках держави.

Нагального вирішення  вимагала справа розподілу друкованої продукції, створення апарату, що відповідав би за її розповсюдження в містах і  селах республіки.

Декретом Тимчасового  робітничо-селянського уряду України 13 січня 1919 р. було створено «Українське  Центральне агентство по розповсюдженню творів друку» (Укрцентраг)[24;18].

В основу організації Укрцентрагу були покладені принципи організації центрального агентства при Всеросійському Центральному Виконавчому Комітету[24;19]. Українське Центральне агентство створювалося «з метою регулярного і систематичного постачання людності міста й села газет, журналів, підручників та інших творів друку» [24;21].

Українське центральне агентство  функціонувало як державний орган  «в справі розповсюдження та експедиції всіх видань, що виходять на Україні  та в Російській СФРР». На нього покладалося  завдання постачати твори друку  всім фронтам, культурно-освітнім та поштово-телеграфним  установам. Отже, новостворене відомство  сконцентрувало у своїх руках  все постачання і розповсюдження друкованої продукції на територіях, де було встановлено радянську владу[28;36].

Організаційні заходи радянської держави по монополізації розповсюдження творів друку були підкріплені практичними  діями. Спостерігалася, хоч і замаскована  до певної міри боротьбою проти спекуляції, ідеологічна мотивація обмеження  недержавного розповсюдження видань. Радянський уряд 18 січня видав постанову, якою в Україні заборонявся приватний  продаж літератури [38;35]. У свою чергу, агентство вимагало активізації дій проти спекулянтів шляхом повної централізації розповсюдження друкованої продукції [38;36].

Для найширшого охоплення  діяльністю регіонів центральний апарат агентства створював розгалужену  мережу представництв. Губерніальні та повітові агентства, підзвітні та підпорядковані Українському центральному агентству, відкривалися при губернських та повітових виконавчих комітетах  або революційних комітетах [27;57]. Наголосимо, що функціонування агентств, зокрема при ревкомах, апріорі робило їх ідеологічно заангажованими [27;58].