Виражальні засоби радіожурналістики

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….3-4

 

Розділ 1. Природні або формотворчі виражальні засоби…………………...5-14

1. Слово (людська мова)
2. Музика і шуми

 

Розділ 2. Технічні або стильові виражальні засоби………………………..15-20

2.1. Реверберація

2.2. Прийом «буратіно»

2.3. Звукова мізансцена

2.4. Голосовий грим

2.5. Монтаж

2.6. Акустичний колаж

 

Розділ 3. Документ та узагальнення у структурі радіопередач……….......21-23

 

Список використаної літератури………………………………………………24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Специфіка кожного із засобів  масової інформації визначається у  першу чергу за такими критеріями: за способом передачі інформації, характером виражальних засобів, особливістю  і якістю каналу інформування, своєрідністю сприймання інформації. Для преси  специфічною особливістю інформування є друковане слово, фотографія та інші зображальні засоби, для телебачення  – зображення та звук, для радіо  ж – тільки звук.

Як акустичний засіб, радіо  розраховане на аудіювання, що означає одночасне слухання і розуміння. Головна особливість радіо в тому, що воно виконує свої функції лише звуком.

Палітра радіо – це голоси людей, жива мова, музика, пісні, усе  багатство барв навколишнього світу. Слово, що звучить, - головний інструмент радіо. Воно викликає емоції, створює образи.

Звуковий образ – це сукупність звукових елементів (мова, музика, шуми), які за допомогою асоціативних уявлень створюють у слухача  враження про матеріальний об’єкт, життєву ситуації чи характер людини. Пошук оптимального поєднання таких елементів у кожному конкретному випадку складає сутність творчості радіожурналіста, який прагне досягти найбільшої впливовості та виражальної форми для передачі своїх думок на життєвих споглядань. У будь-якому матеріалі автор намагається знайти оригінальний сюжетний хід, побудувати вигідну композицію матеріалу, визначити ефектний момент для кульмінації.

Однак існують природні обмежувальні риси впливу радіо на аудиторію. Насамперед, це одномоментність передач, їх незворотність у часі. Звичайно, передачі можна записати, зберегти у архіві, але це все ж таки спеціальні дії, які не характерні для масового споживання продукції радіомовлення. Порядок передач, їх чергування суворо регламентовано, слухач не може його змінити. Ця особливість радіо вимагає відповідного режиму спілкування: більш фіксованої уваги під час слухання передач, інтенсивного осмислення, запам’ятовування, адже до переданого в ефірі тексту не можна повернутися.

Всебічне, фахову використання природних особливостей, специфічних  виражальних засобів радіо є  запорукою ефективного впливу на слухачів. Специфічні виражальні засоби радіожурналістики складаються з двох груп.

Перша – це природні або формотворчі виражальні засоби. Така назва справедлива, бо сукупність елементів цієї групи створює форму та жанр радіопередачі, диктує найбільш вигідні композиційні акценти. Формотворчі засоби незмінні, стабільні, їх природа не залежить від суб’єктивного впливу радіожурналіста. За класифікацією В.В. Лизанчука, до цієї групи відносяться усне слово, шуми (акустична характеристика подій) та музика. А.А. Шереля виділяє ще один різновид природних виражальних засобів – документальні записи, зроблені поза студією. Ці записи в свою чергу включають у себе мову, музику та різноманітні звуки (шуми), але в окрему передачу вони найчастіше можуть перетворитися або у комплексі, або у сукупності із записаними студійними мовними коментарями.

До другої групи належать технічні або стильові виражальні засоби. Вони знаходяться у повній залежності від бажання та творчих автора радіопередачі. До них відносяться монтаж, голосовий грим, звукова мізансцена, ряд технічних способів роботи над звуком тощо.

Залежно від розвитку радіотехніки, змін у технології створення радіоповідомлень, а також фантазії журналістів  число технічних виражальних  засобів буде змінюватися: збільшуватися завдяки технічному прогресу або зменшуватися відповідно до реальних функціональних потреб радіостанцій та смаків авторів.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Природні або  формотворчі виражальні засоби

Слово (людська  мова)

А.А. Шерель виділяє 3 завдання для радіожурналіста у роботі над мовою.

По-перше, слова мають точно описувати події, які становлять об’єкт журналістської уваги, достовірно передавати атмосферу. Вибір слова – це найважливіший стилістичний засіб. Від правильності використання слів залежить ясність, точність, простота та наочність повідомлення.

Вибір лексичних засобів  тісно зв’язаний з синонімікою. Синоніми, як відомо, - це слова, які  розрізняються відтінками значень. Саме ця відмінність у відтінках  дозволяє у кожному конкретному  випадку вибирати таке слово, яке найбільш точно буде характеризувати конкретну реалію. У радіомові синоніми також використовуються для уникнення повторів слів та словосполучень.

Важливими синонімічними  засобами є фразеологічні словосполучення (бути на сьомому небі ‒ почуватися щасливим, права рука ‒ найближчий помічник ) та стилістичні (контекстуальні) синоніми (комбайн – машина, лялька ‒ іграшка).

 У радіоматеріалах ще зустрічаються помилки, що випливають з невірного вибору слова.

На маслозаводах із насіння бавовнику виробляють бавовняну олію. Очищена та рафінована, вона йде у їжу та для виготовлення різноманітних овочевих консервів.

 Логічною помилкою  є те, що овочеві консерви неправомірно  виключили з поняття про їжу.

У гірських хребтах  лежать різноманітні руди.

Слово лежать неточно виражає  положення руди. Краще було б використати  слово знаходиться або залягає.

 Слово в радіомовленні ефективне тоді, коли воно зрозуміле, не вимагає розшифрування, звернення до довідників тощо. Відомо, що чим більшим запасом слів ми володіємо, тим простіше і точніше можемо сформулювати своє висловлення. Але практика радіомовлення диктує свої критерії використання лексичного багатства мови. Надто багатий словниковий склад ще не є гарантією впливовості матеріалу. Чим рідше використовується слово, тим важче його засвоїти і запам’ятати. Для радіомовлення це особливо потрібно, бо величезний обсяг інформації, яку передають, примушує щоденно шукати нові способи її подачі, у тому числі й засобами мови. Слід пам’ятати, що в основі текстів передач, насамперед, інформаційних, які розраховані на масову аудиторію, повинна бути загальновживана лексика. Запозичена лексика, історизми, архаїзми, терміни треба обережно вживати у радіомовленні.

У молозиві багато білкових речовин – альбуміну, глобуліну, казеїну, а також мінеральних  елементів та особливих речовин, які мають захисні властивості  простив збудників інфекційних  хвороб.

У цьому реченні надмірно деталізується термін білок. У науково-популярній передачі достатньо було б просто використати загальний родовий  термін білок.

Що стосується розмовної  лексики, то її використання на радіо  є виправданим, це однин із основних мовних засобів пожвавлення радіопередачі.

По-друге, надзвичайно важливим чинником у мові радіожурналіста є інтонація. Нерідко вона здатна суттєво змінити смислове значення написаного слова або навіть надати йому протилежного значення. Слово, що звучить на радіо, має величезну емоційну силу, викликає ефект співпереживання. Воно повинне донести до слухача найрізноманітнішу інформацію, емоційно вплинути, зробити невидиме видимим. Ідеться про наочність передачі.

С.І. Бернштейн висунув  декілька порад радіоведучим щодо інтонації:

1. Необхідно суворо розмежовувати  фрази за допомогою достатньо довгих пауз, а у розповідних реченнях, крім того, обов’язково знижувати голос у кінці фрази. Паузи між фразами мають бути довшими, ніж паузи усередині речення. Корисно робити ще більш довгі паузи між окремими частинами передачі.

Чіткість мовлення однак  не має бути перебільшеною, щоб не викликати враження штучності. З  більшою ретельністю слід вимовляти  слова, які не можуть бути встановлені  слухачем із загального змісту (цифри, імена, специфічні терміни тощо). У  цьому випадку не слід боятися  штучної вимови.

2. Необхідно за допомогою  тих чи інших інтонаційних  засобів підкреслювати всі слова  та словосполучення, які за  змістом потребують виділення  (спеціальні терміни, тези, висновки  тощо).

При цьому важливо: 1. щоб  підкреслені відрізки не були назад то великими; 2. щоб підкреслені слова та словосполучення були ретельно підібрані: невдалі виділення ускладнять розуміння передачі; до числа невдалих виділень слід віднести виділення слів, що виражає кількісну оцінку (багато, дуже, величезний, значущий тощо).

3. Рекомендується наводити  чужу мову у формі усних  реплік у всіх випадках, коли  це можливо.

4. Слід використовувати  мову, багату на наголоси. Інтонаційна  манера, яка тяжіє до відомої  темпоральної рівноваги ненаголошених  складів з наголошеними, робить  передачу більш зручною для  розуміння. Крім цього рекомендується:

1. у складних словах великого обсягу робити по 2 наголоси (елéктромотóр, áнтирелігíйний);
2. робити наголоси у таких словах, які можуть вимовлятися як із наголосом, так і без нього (наприклад, двоскладові прийменники через, перед, після і т.д., у деяких випадках – особові займенники з дієсловами; форми допоміжного дієслова бути тощо).

Зрозуміло, що мова йде не про посилення фразового або логічного наголосу, а лише про те, що окремі категорії слів (пункт b) або окремі частини слів (пункт а) не мають вимовлятися зовсім без наголосу.

5. Слід членувати фрази  на невеликі частини в 2-3 слова.  При цьому не враховуються  ненаголошені слова, до яких  відносяться односкладові прийменники  (на, до, при) та прийменники, що  складаються з 1 звуку (в, у,  з), сполучники (і, та, але), частки (не, би).

6. Темп мови не має  перебільшувати 80 слів (точніше - наголосів)  за хвилину. У складнішому за  змістом тексті – 65 слів за хвилину. При вільному усному викладі допускається більш швидкий темп.

7. При виборі темпу  мови та при розрахунку тривалості  передачі слід також враховувати,  що підвищення голосу завжди  супроводжується зниженням темпу.

По-третє, радіожурналіст повинен розставляти логічні та експресивні акценти та своїх повідомлення, тобто користуватися невербальними мовними засобами. До них належать темп мови, сила звуку, висота тону, тембр голосу, ритм, наголоси, паузи. Поняття інтонації, яке розглядалося у попередньому пункті, невід’ємне від невербальних мовних засобів, тому друге та трете завдання у роботі над мовою доречніше було б об’єднати. 

Окрім всього вищеперерахованого на сприйняття радіоінформації впливають сила звуку, висота тону, тембр голосу, музикальність, плавність або уривчастість вимови, ритмічність, характер розміщення наголосів – це ті важливі елементи звукового мовлення, що значно впливають на враження, яке мовець справляє на оточення.

Сила звуку в радіомовленні  повинна бути оптимальною. Дуже голосна  розповідь дратує слухачів, а надто  тиха – змушує прислуховуватись. Небажано говорити високим менторським тоном. Довіру викликає спокійний врівноважений  тон. Добре, якщо тембр голосу милозвучний, не ріже слух високими тонами і не глушить  басом.

На думку засновника Художнього театру К.С. Станіславського, для досягнення виразності та переконливості важливішим є не сила голосу, а вміння користуватися чергуванням інтонацій (підвищенням, зниженням), наголосів (фонетичний акцент) та пауз. Що ж стосується гучності звучання, то силою звуку можна оглушити, але визвати потрібні емоції важко. Практика радіо підтвердила точність цього висновки не лише для спілкування актора з публікою, але і для роботи у мікрофона.

К.С. Станіславський велике значення надавав наголосу як елементу змістової точності мови. На його думку, важливим є не лише вміння ставити  наголос на певному слові, але  й здатність убрати його з тих слів, на яких йому не треба бути.

В.В. Лизанчук виділяє 3 групи невербальних мовних засобів: тонові, динамічні та кількісні. Під тоновими дослідник розуміє зміну висоти тону, що проявляється у мелодії мови. Динамічні засоби – це, насамперед, розстановка і взаємна відповідність наголосів у висловлюванні та загальний динамічний суцільний хід виступу. Кількісні ж засоби – це темп мови і паузи. Отже, голос – це один із своєрідних засобів зовнішньої і внутрішньої характеристики людини, яка говорить перед мікрофоном.

Оскільки мовець, виступаючи по радіо, спонукає слухача прийняти висловлену ним точку зору, то мова його повинна бути, перш за все, переконливою, з природною і живою інтонацією. В.В. Лизанчук дає такі рекомендації щодо радіомовлення.

1. Темп мовлення, який  найвиразніше характеризує мовця,  повинен бути чітким, середнім  за швидкістю, із семантично  умотивованими змінами, завдяки  яким важлива думка виділяється  більш повільним або більш  швидким темпом.

2. У мовленні слід використовувати  різноманітні тональні контури  з широким, але природним для  даного жанру, частотним діапазоном.

3. Інтенсивність мовлення  повинна бути досить значною,  соковитою, насиченою. Відсутність  належної інтенсивності робить  його млявим, невиразним, нецікавим.