Запозичена лексика української мови

     Отже, на сучасному етапі розвитку лексичної системи української мови навколо запозиченої лексики точиться дискусія, коріння якої сягає ще початку ХІХ століття, коли почалося активне запозичення з німецької, французької, італійської та англійської мов.

     Ми  згодні з тим, що вилучати вже наявні іншомовні слова процес зайвий, оскільки, як зазначалося, є запозичення-інтернаціоналізми, до яких часто немає еквівалентного відповідника або запозичення-екзотизми, що заповнюють семантичні лакуни, які виникають під час викладання думки в письмовій формі чи використовуються в усному мовленні. До того ж вважаємо доцільним використання іншомовних слів у художньому стилі, адже нерідко, реалізовуючись у контексті, іномовне слово відкриває перед письменниками широкі зображально-виражальні можливості, служить засобом створення образності та допомагає виконати призначення художнього стилю, а саме впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

     Не  може бути сумніву, що будь-який безоглядний  пуризм, крім збіднення лексичного складу мови, обмеження її виражальних засобів, нічого іншого не дає; отже, він завжди шкідливий, як і прагнення будь-що вживати іншомовне слово замість власного, національного [35, с. 149].

     Більшість слів іншомовного походження, проникаючи в українську мову, передусім обслуговують науковий стиль, але згодом поширюються в інших, зокрема публіцистичному, художньому, розмовно-побутовому, оскільки останні перебувають у тісних зв’язках. А відтак, чимало чужих слів від вузького офіційно-термінологічного значення прямують до широкого загальновживаного. Але, незалежно від активності вживання, запозичені лексеми в кожному зі стилів використовуються з певною стилістичною метою. Звідси, відповідно, пуризм мови не завжди виправданий. 

2.   Класифікації іншомовних слів у науковій літературі

     Оскільки  будь-який народ, як і його мова, не існує ізольовано, взаємопроникнення чужомовних елементів – нормальний і цілком закономірний процес, що засвідчує відкритість і динамічність словникового складу української мови. Запозичена лексика в українській мові становить приблизно 10 – 12% усього її словникового складу.

     Аналіз  української лексики з погляду  походження передбачає насамперед з’ясування тих основних шляхів формування, які зумовлюють її генетичний склад від першоджерел до сучасності функціонування [32, с.158].

     Будь-яке  іншомовне слово, перш ніж використовуватися мовою, якою воно запозичене, проходить кілька етапів засвоєння слова, подані Д. Шмельовим, а саме:

1. передача його фонетичними і графічними засобами мови-сприймача;
2. залучення до категорій певних частин мови;
3. пристосування до фонетичної системи;
4. словотвірна активність;
5. семантичне засвоєння, тобто перерозподіл певної сфери змісту між суміжними з ним і близькими до нього за значенням словами, що вже наявні в мові, і певним неологізмом;
6. регулярність уживання в мові [38, с. 37].

     У науковій літературі, відповідно до того, якою мірою іншомовне слово пройшло кожен з етапів, виокремлюють:

• засвоєння – слова вже повністю фонетично й граматично пристосувалися до української мови;
• іншомовні слова – слова, у яких процес фонетичного й граматичного пристосування ще не завершився;
• кальки – поморфемні переклади слів;
• запозичення значень – українське слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник;
• словотвірні запозичення – використання іншомовних морфем;
• варваризми – слова, які мають особливо виразні ознаки іншомовності;
• екзотизми – слова для позначення екзотичних, незвичайних реалій, для яких у мові немає назв;
• інтернаціоналізми –  слова, що засвоєні більшістю мов світу з мови народу, що створив або ввів у загальний ужиток позначені ними предмети [39, с.197].

     Автор статті про запозичення О. Ткаченко в енциклопедії «Українська мова»  спробував класифікувати їх таким  чином: «за характером розрізняють  варваризми, вкраплення, екзотизми, запозичені слова, інтернаціоналізми, іншомовні слова, кальку» [33, с. 195]. Названа класифікація дублює попередню, розроблену І. Ющуком. Різниця між ними полягає, головним чином, у термінах на позначення одного і того ж поняття.

     І. Колєснікова  лексичну систему української мови представляє як сукупність універсальних (інтернаціональних), питомих (національних), чужорідних (іншомовних), унікальних (безеквівалентних), та екзотичних лінгвістичних одиниць [16, с. 24].

     Такий підхід до класифікації української лексики з погляду її походження вважаємо не дуже вдалим, бо він не дає змоги чітко усвідомити її впорядкованість: не доцільно подавати як рівнозначні і незалежні клас інтернаціоналізмів та екзотизмів, адже вони правомірно належать до чужорідних (іншомовних) лінгвістичних одиниць.

     Згідно  з позицією А. Грищенка, словниковий склад української мови поділяють у дві генетично різнопланові групи лексичних одиниць:

1. споконвічно українські слова;
2. слова, запозичені з інших мов [32, с.159], які у свою чергу, залежно від того, якими шляхами запозичаються, бувають: прямі (з мови в мову) та опосередковані (через інші мови), а залежно від способу запозичення – усні та книжні [39, с.197].

     Із  запропонованої класифікації для нас буде цікавим другий пласт української лексики з погляду її походження, тобто запозичення з інших мов, який можна поділити на дві підгрупи:

1. запозичення зі слов’янських мов;
2. запозичення з неслов’янських мов.

     Такий підхід до впорядкування іншомовних слів вважається традиційним, загальноприйнятим і зручним з погляду використання.

     У межах генеалогічної класифікації, якою послуговується більшість мовознавців, розміщено класифікацію за тематичними  полями, в основу якої покладено  характер семантичних відношень. Згідно з цією класифікацією усі слова запозичені з інших мов можна диференціювати відповідно до сфери використання:

1. фінансово-економічної (назви грошових одиниць, економічних процесів, явищ, фінансових установ та органів, тощо);
2. архітектурно-будівничої (назви будівельних матеріалів, інструментів, самих будівель тощо);
3. суспільно-побутової (назви предметів ужитку, назви рослин і дерев, тварин і птахів, людських імен та ін.);
4. політичної (назви розпорядчих документів, органів влади, політичних професій і т. ін.);
5. виробничо-технічної (номени продуктів виробничої діяльності, інвентар, назви техніки тощо);
6. військової (номени на позначення військової техніки, військових подій, військових звань та об’єктів тощо);
7. мистецько-культурологічної (назви культурних та мистецьких процесів і явищ, предметів, людських професій у цій галузі і т. ін);
8. наукової (назви наукових текстів, наукових ступенів, професій, специфічних предметів із наукової сфери тощо).

     Важливо зазначити, що дехто з мовознавців оминає увагою морфологічний аспект при систематизації іншомовних лексем. Оскільки переважна частина слів запозичувалася задля називання певного поняття, часто нового, то більшість їх використовувалася скоріше як терміни, тобто виконували номінативну функцію, відповідно були іменниками, хоч досить часто зустрічалися і прикметники, і дієслова. Запозичувалися також окремі афікси, які стали продуктивними для творення нових слів, поєднуючись із питомою українською лексемою. Від запозиченої лексеми, яка належала до тієї чи тієї частини мови, часто утворювалися похідні, що переходили до іншого лексико-граматичного розряду. Таке явище будемо спостерігати в мові досліджуваного роману Ліни Костенко.

     Розглянувши кілька класифікацій, варто зазначити, що проблема створення зручної, довершеної класифікації залишається актуальною, і під час характеристики іншомовного слова та визначення його місця у лексичній системі не слід обмежуватися лише традиційною, тобто генетичною класифікацією, а намагатися розглядати іншомовне слово в синтезі з його належністю до певної країни, ступенем адаптації, семантикою, місцем у системі частин мови. Тому в подальшій роботі ми застосовуватимемо кілька із наведених класифікацій у їх взаємодоповненні одна одною.

     Як ми мали змогу переконатися, запозичення, які представлені на цей час в українській лексиці прийшли в різний час із різних мов і продовжують проникати в лексику української мови. У загальній лексичній системі мови лише невелика їхня частина виступає як міжстильова загальновживана лексика; більшість їх має стилістично закріплене вживання в книжковій мові й характеризується, у зв’язку із цим вузькою сферою застосування (виступаючи як терміни, професіоналізми, варваризми, специфічно книжні слова й т. ін.).

     У романі Ліни Костенко «Записки українського самошедшого» на тлі міжстильових емоційно-нейтральних засобів української мови дуже виразними є іншомовні слова, які характеризуються незвичайністю та чужорідністю.

     Мова  твору привертає увагу читача численними запозиченнями передусім із неслов’янських мов, які належать до недавнього періоду запозичення, тому в них ще яскраво вирізняються фонетичні, граматичні, стилістичні особливості чужої мови. Тому, більшу увагу звернемо на запозичення з неслов’янських мов, зокрема на латинізми, грецизми, англізми, германізми, французькі запозичення.

     Припускаємо, що своєрідне зловживання вказаними лексемами пояснюється стилістичними особливостями, які наближають твір до публіцистичного і допомагають відтворити сучасну дійсність, як вона є. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2

ЗАПОЗИЧЕНА  ЛЕКСИКА У ТВОРІ  ЛІНИ КОСТЕНКО «ЗАПИСКИ

УКРАЇНСЬКОГО САМОШЕДШОГО» 

     Мова  художніх творів Ліни Костенко не перестає бути об’єктом уваги лінгвістів і досліджується як акумулятор колективного досвіду, контекстуальний простір для семантичних перетворень лексики різних змістових полів, джерело й результат метафоричних трансформацій. Одним із нових здобутків Ліни Костенко є роман «Записки українського самошедшого». Це перша спроба прозаїчного зображення дійсності, яка характеризується специфічним мовленням. Здається, що письменниця зібрала у цьому творі весь колорит мовностилістичних засобів, серед яких найбільшу кількість складають запозичення з різних мов, але більшою мірою з неслов’янських. Важливо сказати, що використання іншомовних слів у такій кількості наскільки зближує читача з подіями сучасного світу, що під час прочитання твору складається враження незрозумілості відмінностей між реальним світом і світом художнім. Ми звернемося до з неслов’янських мов, оскільки вони переважають кількісно. До них належать такі: латинські, грецькі, французькі, англійські та німецькі. 

          2.1. Лексико-семантична група латинських запозичень 

     Латинські запозичення дуже яскраво представлені у творі. Вони об’єднують різноманітні тематичні групи. Найчисельнішою є група на позначення суспільно-політичної діяльності. Це підтверджують такі контексти: Україна – це резервація для українців (с. 23), де резервація – «місце відокремленого поселення корінного населення» [26]; Це ж тільки прокуратура не знає, де та голова (с.14), де прокуратура – «державний орган, що здійснює нагляд за виконанням законів» [26]; 1 грудня, дев’ята річниця референдуму, коли на руїнах імперії постала наша Незалежність (с. 10), де референдум – «всенародне голосування для виявлення суспільної думки» [27]; Потім виявляється, що у нас не президент, а директор заводу, що він не може матюкатися, бо не звик (с. 8), де президент – «вибраний голова держави» [27]; або Одні (люди) хочуть «Боже, царя храни», інші ностальгують за гімном Радянського Союзу (с. 17), де гімн – «урочиста пісня, прийнята як символ державної єдності» [26]. Наведені приклади демонструють вживання іменникових латинізмів. Однак письменниця використовувала і прикметникові. Наприклад: Та ще й (наговорено) якоюсь мовою нелюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленгом… (с. 6), де плебейський походить від плебей – «широкі маси людської бідноти» [26], утворено за допомогою додавання власне українського суфіксу -ськ.

     Мова  письменниці наскільки перенасичена латинізмами, що трапляються вони кілька разів у межах одного речення. Звернімося до попереднього речення, де сурогат походить теж з латинської, але окреслює таку тематичну групу,  як хімічні та фізіологічні номени, оскільки сурогат – «1. це створений штучно замінник натурального продукту, що має лише деякі його властивості (напр, сурогат кави); 2. перен. Підробка, фальсифікація чого-небудь (напр., сурогат алмазу)» [26]. Більше того, з контексту розуміємо, що вжите воно в переносному значенні, означає «замінник» [26]. Звертаємо увагу на те, що значення названої лексеми вказує на матеріальність продукту, який можна відчути принаймні на дотик. Не важко простежити, що лексема сурогат співзвучна у фонетичному складі з лексемою субстрат, яка теж є  генетично латинізмом. Одним із значень останньої лексеми є «у лінгвістиці – сліди переможеної мови у складі мови-переможця при схрещуваності двох мов» [26]. Звідси, відповідно, можна допустити, що іншомовні слова вжито невідповідно до його значення зі стилістичною метою, а саме: щоб показати зверхність російської мови над українською.