Мета ознаки необхідної оборони

тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні  ушкодження), а необхідно і

достатньо завдати, наприклад, удару, побоїв, заподіяти легкі або

середньої тяжкості тілесні ушкодження. На це звертає увагу у своїй

постанові Пленум Верховного Суду України, пропонуючи з'ясовувати у

справі, чи мав той, хто захищався, реальну можливість ефективно

відвернути суспільне небезпечне посягання іншими засобами, заподіюючи

тому, хто посягає, меншу шкоду, і чому не скористався цією можливістю.

 

Несприятливою для особи, яка захищається, слід вважати таку обстановку

захисту, при якій реальні можливості по відверненню суспільне

небезпечного посягання були відносно рівними, а, тим більше, поступалися

можливостям того, хто посягає. У  такій обстановці особа, яка

захищається, щоб успішно відвернути посягання, змушена заподіювати

нападаючому тяжку шкоду. Така шкода  є виправданою, тому що тільки вона

виступає як необхідна і достатня для успішного відвернення посягання.

 

Таким чином, для співрозмірності оборони необхідно, щоб мала місце

відносна відповідність (не рівність і не пропорційність!) між заподіяною

тому, хто посягає, тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними

ушкодженнями) і небезпечністю  посягання, а також несприятливою  для того,

хто захищається, обстановкою захисту. При цьому слід обов'язково

враховувати суб'єктивний стан особи, яка захищається, в момент захисту.

Очевидно, що остання не завжди може точно співвіднести свої дії з

небезпекою посягання, що загрожує, внаслідок хвилювання, збудження,

страху, переляку тощо. У цьому випадку  при оцінці правомірності

заподіяної тому, хто посягає, шкоди  слід виходити із суб'єктивного

сприйняття посягання особою, яка  захищається, його небезпечності і

обстановки захисту. Частина 4 ст. 36 КК прямо вказує, що особа не

підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне

хвилювання, викликане суспільне  небезпечним посяганням, вона не могла

оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання  чи

обстановці захисту.

 

Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) свідчить про те, що

особа, яка захищається, перебуваючи  в стані необхідної оборони, порушила

вимогу про співрозмірність оборони.

 

Відповідно до ч. З ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони

визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно

не відповідає небезпечності посягання  або обстановці захисту.

Перевищення меж необхідної оборони  тягне кримінальну відповідальність

лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 і 124 КК.

 

За законом ексцес оборони можливий там, де заподіяна тому, хто посягає,

тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні  ушкодження) явно не відповідала

або небезпеці посягання, або обстановці захисту. Явність такої

невідповідності означає, що заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди

повинно знаходитися в очевидній, різкій невідповідності або з  небезпекою

повідності або з небезпекою

вчиненого посягання, або із обстановкою  захисту, що склалася для того,

хто захищається. У той же час  і особа, яка захищається, повинна

усвідомлювати явну невідповідність  тяжкої шкоди, що заподіюється нею

тому, хто посягає. Вирішальним  тут виступає суб'єктивне ставлення  особи,

яка захищається, до заподіяної шкоди. Звідси також випливає, що

перевищення меж необхідної оборони  може мати місце лише за наявності

умислу. Тому не є ексцесом оборони  заподіяння тяжкої шкоди з

необережності.

 

Таким чином, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння

тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень),

явно неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно невідповідної

обстановці захисту. Виходячи з  цього, можна вирізнити два види ексцесу

оборони. Перший вид такого ексцесу {перевищення меж: допустимої шкоди)

має місце там, де при захисті  від посягання відносно невеликої

суспільної небезпечності (наприклад, при припиненні порушень

громадського порядку, непокорі або  опорі представнику • влади й  інших

подібних посяганнях) особа, яка  захищалася, умисно заподіює тому, хто

посягає, смерть або завдає йому тяжких тілесних ушкоджень. У цьому

випадку заподіяна тому, хто посягає, тяжка шкода явно не відповідає

небезпечності посягання. Другий вид  ексцесу {перевищення меж: достатньої

шкоди) визначається тим, що особа, яка  захищається, усвідомлюючи свою

очевидну перевагу над особою, яка  посягає, умисно, без необхідності

позбавляє її життя або завдає тяжких тілесних ушкоджень, тобто заподіює

тяжку шкоду, явно більшу, ніж вона достатня у сприятливій обстановці

захисту, що склалася для того, хто  захищається. Верховний Суд України

вважає за необхідне з'ясовувати, чи мав той, хто захищався, реальну

можливість ефективно відвернути посягання іншими засобами, із

заподіянням меншої шкоди.

 

Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 КК (умисне вбивство

при перевищенні меж необхідної оборони) або за ст. 124 КК (умисне

заподіяння тяжких тілесних ушкоджень  у разі перевищення меж необхідної

оборони).

 

 

4.У явна оборона та спеціальні  види необхідної

 

оборони.

 

Спеціальні види необхідної оборони. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є

перевищенням меж необхідної оборони  і не має наслідком кримінальну

відповідальність застосування зброї  або будь-яких інших засобів чи

предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи  осіб,

а також для відвернення протиправного  насильницького вторгнення в житло

чи інше приміщення, незалежно від  тяжкості шкоди, яку заподіяно тому,

хто посягає.

 

Таким чином, закон передбачає три  винятки із загального правила про  те,

що при необхідній обороні особа, яка захищається, повинна додержуватися

визначеної межі, завдаючи шкоду  тому, хто посягає.

 

Підставою такої оборони є наявність  будь-якого з таких посягань: 1)

напад озброєної особи; 2) напад  групи осіб; 3) протиправне насильницьке

вторгнення в житло чи інше приміщення. Шкода, заподіяна особі, яка

посягає, у таких випадках не обмежена ніякими межами. Відповідно до ч. 5

ніякими межами. Відповідно до ч. 5

ст. 36 КК не *є ексцесом оборони і  не має наслідком кримінальну

відповідальність заподіяння тому, хто посягає, будь-якої шкоди у

зазначених ситуаціях, аж до позбавлення  його життя.

 

Уявна оборона. Іноді особа, яка  захищається, перебуває в такій  ситуації,

коли які-небудь вчинки інших людей  через обстановку, що склалася, вона

помилково сприймає за суспільне небезпечне посягання у зв'язку з чим

заподіює тому, хто посягає, шкоду (наприклад, мешканцю, який заблукав і

помилково намагався зайти в  чужу квартиру, або приятелю, який, вирішивши

пожартувати, намагався в масці  зв'язати свого товариша, тощо). Подібні

ситуації за звичай називають уявною обороною, що пов'язана з фактичною

помилкою того, хто «захищається». Відповідно до ч. 1 ст. 37 КК уявною

обороною визнаються дії, пов'язані  із заподіянням шкоди за таких

обставин, коли реального суспільне  небезпечного посягання не було, і

особа, неправильно   оцінюючи   дії   потерпілого,   лише   помилково 

припускала наявність такого посягання.

 

Вирішення питання про відповідальність при уявній обороні залежить від

того, могла або не могла особа  усвідомлювати хибність свого припущення

про наявність суспільне небезпечного посягання, інакше кажучи, — від

виду допущеної помилки: чи була вона вибачальною або невибачальною.

Вибачальною відповідно до ч. 2 ст. 37 КК визнається помилка, при якій

обстановка, що склалася, давала особі  достатні підстави вважати, що мало

місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла

усвідомлювати помилковості свого  припущення. Саме через таку

добросовісну, вибачальну помилковість особа впевнена, що вона діє

правильно, відповідно до вимог закону. При такій помилці рішення  про

відповідальність за заподіяну  шкоду залежить від того, чи була б визнана

правомірною заподіяна шкода в  умовах відповідного реального посягання,

тобто за відсутності помилки. Для  цього особа, яка приймає рішення  по

справі (слідчий, суд), повинна абстрагуватися від того, що в даному

випадку була помилка, і припустити, що мало місце реальне суспільне

небезпечне посягання, й за цією підставою вирішити, чи були перевищені

межі необхідної оборони. При негативній відповіді відповідальність особи

за заподіяну шкоду виключається (ч. 2 ст. 37 КК). Якщо ж особа не

усвідомлювала і не могла усвідомлювати  помилковості свого припущення,

але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах

відповідного реального посягання, вона підлягає відповідальності як за

перевищення меж необхідної оборони (ч. З ст. 37 КК).

 

Невибачальною відповідно до ч. 4 ст. 37 КК визнається така помилка, при

якій в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла

усвідомлювати відсутність реального  суспільне небезпечного посягання,

коли б проявила більшу пильність, обачність, дбайливість. Сутність

невибачальної помилки полягає у тому, що об'єктивні і суб'єктивні

обставини в даний момент не давали особі достатніх підстав для  того, щоб

«помилятися» щодо наявності суспільне  небезпечного посягання. Але,

незважаючи на це, особа все ж  таки припустилася такої помилки  і

заподіяла тому, хто посягає, шкоду. Очевидно, що в такому разі у неї

відсутня вина у формі умислу і тому вона може підлягати відповідальності

лише за необережне заподіяння шкоди, а саме: за заподіяння смерті,

тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки менш тяжка

шкода, заподіяна з необережності  і не є караною.

 

 

5.Умови правомірності необхідної  оборони, що характеризують суспільне

небезпечне посягання.

 

Найбільш принциповим щодо визначення умов правомірності необхідної

оборони є вирішення питання  про те, що закон розуміє під  суспільне

небезпечним посяганням, від якого  може здійснюватися захист. У різний

час це питання судовою практикою  вирішувалося по-різному. До прийняття

Пленумом Верховного Суду України  згаданої постанови 28 червня 1991 р.

судова практика керувалася роз'ясненнями, які містилися у постанові

..Пленуму Верховного Супу СРСР  кіп 16 серпня 1984 о. № 16 "Про

застосування судами законодавства, що забезпечує право на необхідну

оборону від суспільне небезпечних  посягань", згідно з якими під

суспільне небезпечним посяганням, захист від якого допускається,

розумілося діяння, передбачене  Особливою частиною кримінального  закону,

незалежно від того, чи притягнена особа, яка його вчинила, до

кримінальної відповідальності, чи звільнена від неї у зв'язку з

неосудністю, недосягненням віку притягнення  до кримінальної

відповідальності або з інших  підстав. При цьому у постанові  також

вказувалося, що не може визнаватись  як така, що знаходилася в стані

необхідної оборони, особа, яка  заподіяла шкоду іншій особі  у зв'язку з

вчиненням останньою дій, в яких, хоча формально і містяться ознаки

будь-якого діяння, передбаченого  кримінальним законом, але завідомо для

особи, яка заподіяла шкоду, не становлять у силу малозначності

суспільної небезпеки. У такому випадку особа, що заподіяла шкоду,

підлягає відповідальності на загальних  підставах.

 

Виходячи з наведених роз'яснень Пленуму Верховного Суду СРСР, формально

необхідна оборона допускалася  проти будь-якого діяння, яке в  Особливій

частині КК визнавалося злочином, незалежно від його характеру  і ступеня

суспільної небезпечності, форми  і виду вини в діях особи, що вчиняє таке

діяння тощо. Тим самим надзвичайно  широко і безпідставно суди

орієнтувалися на допустимість захисту  від будь-якого діяння,

відповідальність за яке передбачена  кримінальним законом. Очевидно, що

необхідна оборона допустима лише проти активних дій і недопустима  проти

злочинного діяння, яке вчиняється шляхом бездіяльності. Крім того, і  не

проти будь-якого умисного діяння можлива необхідна оборона.

 

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. щодо

зазначеного питання ніяких роз'яснень не міститься. Невизначеність

питання про те, що слід розуміти під  суспільне небезпечним посяганням,

призводить до неоднозначного підходу  судової практики до його вирішення,

різні рекомендації даються в науково-практичних коментарях та наукових

публікаціях, до КК. Так, у Науково-практичному  коментарі до

ціях, до КК. Так, у Науково-практичному коментарі до

Кримінального кодексу України  лише констатується, що за своїми

об'єктивними даними посягання  повинно досягти ступеня суспільної

небезпечності злочину. М. Коржанський, як і деякі інші вчені, вважає, що

посягання повинно мати характер нападу, який загрожував тяжкими

наслідками у сфері важливих суспільних цінностей — життя, здоров'я,

власності, державного управління тощо". Зведення суспільне небезпечного