Шпаргалка по "Криминалистике"

Частина 1 ст. 18 визначає, що "суб'єктом  злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з  якого може наставати кримінальна  відповідальність". Отже, суб'єкт  злочину як елемент складу злочину  характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку.

2. Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації і т. ін.). Якщо на якомусь підприємстві внаслідок порушення певних правил виробництва, правил охорони праці загинули люди, кримінальній відповідальності підлягає не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи. Це передбачено багатьма статтями КК, зокрема статтями 172, 223, 271 та ін. Пропозиції, які зустрічалися в юридичній літературі, стосовно передбачення в новому КК кримінальної відповідальності юридичних осіб, не дістали підтримки законодавця.

3. Як зазначено в ч. 1 ст. 18, обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст. 19 вказано, що "осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними".

Отже, осудність - це здатність особи  під час вчинення злочину усвідомлювати  свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавства виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності.

Злочин завжди є актом поведінки  свідомо діючої особи.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації. Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку з вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати, чи здатна особа правильно оцінювати суспільно небезпечний характер вчиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки і керувати своїми діями (бездіяльністю).

Стан осудності - це норма, типовий  стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Із станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання "має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами". Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, атому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.

Важливість встановлення осудності  особи обумовлена тим, що осудність  є передумовою вини, а без доведення  вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.

4. Згідно з ч. 1 ст. 18 суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається і кримінальна відповідальність. У частині 1 ст. 22 прямо зазначено, що "кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років". Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності - чотирнадцять років - за окремі, прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345,346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Аналіз цих злочинів дає підставу для висновку, що законодавець знизив вік кримінальної відповідальності за дві групи злочинів: а) насильницькі злочини; б) майнові злочини. В основу зниження віку кримінальної відповідальності за ці злочини покладені такі критерії:

1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомити суспільну небезпечність і протиправність злочинів, перерахованих у ч. 2 ст. 21 КК;

2) значну поширеність більшості з цих злочинів серед підлітків;

3) значну суспільну небезпечність (тяжкість) більшості з цих злочинів.

Особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років не відповідає за злочини, за які встановлюється відповідальність з шістнадцяти років, навіть якщо вона брала в них участь як співучасник. У цих випадках особа у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років може нести відповідальність тільки коли в його конкретних діях містяться ознаки іншого злочину, за яке законом встановлена відповідальність з чотирнадцяти років. Наприклад, якщо неповнолітній у віці до шістнадцяти років бере участь разом з іншими особами, що досягай шістнадцяти років, у такому злочині як примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань шляхом насильства, небезпечного для життя і здоров'я (ч. 3 ст. 355), то він може відповідати тільки за вчинення, наприклад, тяжкого тілесного ушкодження за ст. 121.

У ряді випадків кримінальна відповідальність можлива лише за злочини, вчинені  повнолітніми особами, тобто особами, які досягай вісімнадцятирічного  віку, бо за характером цих злочинів їх фактично не можуть вчинити неповнолітні. До таких злочинів слід віднести, наприклад, ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335), втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність (ст. 304). Суб'єкта злочину, в якого є такі загальні ознаки, як фізична осудна особа, яка досягла встановленого законом віку кримінальної відповідальності, називають загальним суб'єктом злочину. Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає суб'єкта як елемент складу, а отже, виключає склад злочину і кримінальну відповідальність.

5. Поряд з поняттям загального суб'єкта КК передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Таким чином, спеціальний суб'єкт - це особа, яка крім обов'язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші.

У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться  про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.

В інших же випадках спеціальний  суб'єкт у законі може бути прямо  і не названий, але скоєний злочин припускає його наявність. Так, у  ст. 371 КК прямо не сказано, хто є  суб'єктом завідомо незаконного  затримання, приводу або арешту. Однак очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками правоохоронних органів або суду, які наділені правом застосовувати затримання, привід або арешт.

Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. Так, у ч. 1 ст. 114 передбачено, що суб'єктом шпигунства може бути тільки іноземець чи особа без громадянства, а в ст. 117 прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини.

Однак нерідкісними є випадки, коли ознаки спеціального суб'єкта використовуються законодавцем і при описуванні кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів  злочинів. Так, у ч. 2 ст. 368 кваліфікуючою  ознакою одержання хабара є здійснення цього злочину службовою особою, яка обіймає відповідальну посаду.

Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальними, бо вони визначають, що той чи інший  злочин може вчинити не будь-яка  особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Тому особи, які не мають таких ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому зазначений спеціальний суб'єкт. Так, якщо у вбивстві дитини разом з матір'ю новонародженої дитини брали участь і інші особи, вони несуть відповідальність не за ст. 117, а за ст. 115 (за просте чи навіть кваліфіковане вбивство).

 

 

 

 

 

30. Факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину

Кожний злочин є наслідком відповідних  процесів, які відбуваються у психіці  особи. Він обумовлений системою ціннісних координатів, яка сформувалася в людини за роки її життя.

Слід зазначити, що вся людська  поведінка зумовлюється саме цією системою - нічого в житті людини не відбувається поза нею. Спроби характеризувати поведінку  особи, як немотивовану, є просто констатацією того, що досліднику не вдалось виявити справжні мотиви поведінки та цілі, які вона переслідувала.

Формування мотиваційної сфери  є результатом тривалого процесу  розвитку особи. На нього впливає  безліч факторів, як позитивного, так  і негативного характеру. Значною мірою саме ця сфера детермінує протиправну поведінку особи, визначає її антисоціальну спрямованість.

Питання мотиваційної сфери особи, її ціннісних орієнтацій були предметом  аналізу в працях вчених філософів, соціологів, соціальних психологів, психологів, біологів. Активно вивчали цю проблему і вчені-юристи.

Мотив є тією рушійною силою, яка  визначає людську поведінку. Людині, як особі мислячій, притаманна можливість вибору відповідної лінії поведінки. Слід зазначити, що взагалі виборність поведінки лежить в основі визнання можливим притягнення особи до відповідальності. За відсутності можливості обирати поведінку відсутня і можливість постановки питання про відповідальність. Тому виборність поведінки є по суті умовою існування (modus vivendi) відповідальності як такої.

Саме виходячи з цього положення  і слід підходити до визначення мотиву як спонуки, якою керується особа  при вчиненні діяння. Однак, це стосується лише характеристики основної функції, яку виконує мотив у механізмі  людської поведінки і не може бути визнано всеохоплюючим.

Мотив не «працює» самостійно, а діє  лише в сукупності з метою, досягнення якої переслідує особа. Наявність мети відрізняє свідому людську поведінку  від неусвідомленої, рефлекторної діяльності. Мета - це той бажаний результат, який особа прагне досягнути внаслідок вчинення відповідного діяння.

1 мотив, і мета поведінки,  з позиції кримінального права,  є самостійними характеристиками  суб'єктивної сторони складу злочину.

У кримінальному праві під мотивом  злочину прийнято розум-ти усвідомлену спонуку, якою керується винний при вчиненні злочину. Виходячи з цього визначення, мотив повинен розглядатись як рушійна сила, стимул людської діяльності, те, що штовхає особу на вчинення злочину.

Мотив злочину визначається цінностями, інтересами що перетворюються на потреби винного. Будучи усвідомленими особою, вони і стають спонукою злочинної поведінки.

Всі умисні злочини є наслідком  усвідомлення особою власних потреб. Тому слід вважати, що всі умисні злочини  — мотивовані. Цієї позиції дотримуються практично всі вітчизняні вчені-криміналісти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

31. Юридична та фактична помилки та їх кримінально-правове є значення.

Підстава кримінальної відповідальності передбачає в т. ч. адекватне відтворення  у свідомості винного юридичних і фактичних характеристик вчинюваного діяння та його наслідків. Як правило, осудна особа в повному обсязі реально відтворює ці характеристики. Водночас правозастосувальна практика знає випадки, коли особа хибно уявляє як юридичні, так і фактичні характеристики власної поведінки та ЇЇ наслідки, що може суттєво впливати на кримінальну відповідальність. Підстави таких хибних уявлень можуть бути різноманітними і перебувати як в об'єктивній, так і в суб'єктивній сферах.

Такі невірні уявлення носять у кримінальному праві назву помилки і поділяються на:

помилку юридичну (error juris);

та помилку фактичну (error facti).

Юридична помилка характеризується хибним уявленням щодо:

¦ злочинності або незлочинності  вчиненого діяння;

¦ кримінально-правової кваліфікації;

¦ виду та розміру покарання.

Помилка в злочинності діяння може полягати як у тому, що особа вважає вчинене діяння злочином, коли насправді  воно таким не є, так і у тому, що особа вважає вчинене нею діяння правомірним, тоді як воно є злочинним.

У першому випадку має місце  т. зв. уявний злочин. При його вчиненні кримінальна відповідальність виключається оскільки діяння, яке вчинено особою, не є протиправним. Як відомо, кримінальна  протиправність складає формальну  ознаку злочину і її відсутність свідчить про відсутність злочину як такого.

У другому випадку кримінальна  відповідальність не виключається. Підставою  є норма ст. 68 Конституції України, яка закріпила положення про  те, що «незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності». Водночас чинний КК у ст. 2 ч. 2 встановлює відоме положення, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину..., доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Як зазначалось, у зміст вини не входить усвідомлення чи не усвідомлення правової характеристики діяння. Воно перебуває поза її обсягом і тому не впливає на можливість визнання особи винною. Єдиними випадками надання незнанню закону характеру обставини, яка може звільнити від кримінальної відповідальності, є порушення встановленого порядку опублікування та вступу в дію нормативно-право в их актів про кримінальну відповідальність, внаслідок чого виключалась можливість ознайомитись з їх змістом або наявність інших об'єктивних обставин, які не дали можливості конкретній особі ознайомитись із кримінальним законом.