Шпаргалка по "Криминалистике"

Помилка в кримінально-правовій кваліфікації полягає у хибному уявленні про  кримінально-правові характеристики діяння і, як наслідок, в неправильній кримінально-правовій оцінці власної  поведінки. Вона не впливає на кваліфікацію дій винного та його кримінальну відповідальність. Приміром, особа, спричиняючи потерпілому умисне тяжке тілесне ушкодження, яке зумовило смерть останнього, помилково може вважати, що її дії будуть кваліфіковані як умисне вбивство (ст. 115 КК), тоді як фактично вони утворюють склад злочину, передбаченого ст. 121 ч. 2 КК.

Помилка щодо виду та розміру покарання, яке призначається за вчинений злочин, також не впливає на питання кримінальної відповідальності.

Фактична помилка характеризується неправильною уявою щодо:

об'єкта злочинного посягання;

 предмета посягання;

  особи потерпілого;

 знарядь та засобів вчинення  злочину;

причинного зв'язку;

кваліфікуючих ознак злочину.

Помилка відносно об'єкта злочинного посягання (помилка в об'єкті) може полягати в неправильному уявленні про фактичні характеристики об'єкта злочинного посягання. Наприклад, винний вважає, що посягає на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК), тоді як фактично посягає на життя особи, яка не є, ані захисником, ані представником. У цьому випадку відповідальність визначається спрямованістю умислу винного, і вчинене діяння повинно кваліфікуватись як замах на вчинення злочину, передбаченого ст. 400 КК.

Помилка в предметі посягання —  це хибне уявлення щодо об'єктів  матеріального світу в межах  тих суспільних відносин благ та інтересів, які утворюють об'єкт злочину. Ця помилка може проявлятися в  посяганні на предмет, який відсутній, або у посяганні на предмет, який не відповідає характеристикам, які існують у свідомості винного (цю помилку іноді називають посяганням на «непридатний об'єкт» або «непридатний предмет»). Відповідальність при такій помилці настає згідно з обсягом усвідомлення особою суспільно небезпечних наслідків діяння, які вона бажала досягти, а вчинене підлягає кваліфікації як замах на злочин. Скажімо, С викрав коштовність, вважаючи, що вона є виробом з дорогоцінного металу, тоді як насправді викрадені предмети були біжутерією (відповідальність настає за ст. 15 та відповідною частиною ст. 185 КК - крадіжка).

Помилка в особі потерпілого  полягає в тому, що шкода заподіюється не тій особі, якій мав на меті заподіяти  винний. Вчинене не впливає на форму  вини та кваліфікацію діяння, оскільки винний усвідомлював, що посягає на життя особи, і фактично вчинив таке посягання. Винятком з цього правила є випадки, коли потерпілий, на якого посягав винний, має додаткові характеристики, які визначають особливості його кримінально-правової охорони. В цьому випадку вчинене підлягає кваліфікації як замах на злочин, який мав на меті вчинити винний (хотів вбити суддю, а вбив схожого на нього громадянина).

Помилка в знаряддях та засобах  вчинення злочину має місце у  випадках, коли в процесі вчинення злочину застосовуються не ті знаряддя та засоби, які мав на меті застосувати винний, або такі, які взагалі за своїми об'єктивними характеристиками неспроможні спричинити настання суспільно небезпечних наслідків. У першому випадку така помилка не впливає на кваліфікацію дій винного та кримінальну відповідальність (немає кримінально-правового значення, чим було вбито потерпілого: фінським чи кухонним ножем). У другому дії винного повинні кваліфікуватись як замах на злочин. При обранні винним внаслідок власної неосвіченості як засобів вчинення злочину молитви, ворожби і т. ін. вчинене повинно розглядатись як виявлення умислу, що виключає кримінальну відповідальність.

Помилка у причинному зв'язку полягає  в неправильному уявленні щодо причинного зв'язку між діянням та наслідком. Усвідомлюючи фактичні характеристики злочинного діяння, винний не зобов'язаний усвідомлювати механізм причинного зв'язку на детальному рівні. Достатньо, щоб його свідомістю охоплювались основні закономірності, які зумовлюють настання наслідків у результаті вчинення діяння. Якщо винний, маючи на меті вбити потерпілого, вистрелив у нього, він не повинен усвідомлювати механізм настання смерті. Достатньо буде того, щоб він усвідомлював причинний зв'язок між кульовим пораненням і смертю. Тому помилка у причинному зв'язку виникне, тоді коли особа помиляється на рівні загальних закономірностей. Така помилка може; виключати відповідальність за злочинний наслідок, якщо існує суттєва розбіжність між передбачуваним та фактичним розвитком причинного зв'язку. Скажімо, якщо винний стріляв у потерпілого, поранив його, але смерть настала від крупозного запалення легень, яке розвинулось у потерпілого до поранення, то відповідальність настає не за вбивство, а за замах на нього, оскільки дійсний розвиток причинного зв'язку не відповідає тому, який уявляв собі винний.

Помилка в кваліфікуючих ознаках  злочину має місце тоді, коли винний помиляється, вважаючи, що вчиняє діяння без кваліфікуючих обставин, та фактично такі обставини наявні. Виходячи з  концепції кримінальної відповідальності, такі обставини не можуть бути інкриміновані винному, і вчинений злочин повинен кваліфікуватись як такий, що вчинений без кваліфікуючих обставин.

Практично може бути і зворотна помилка, коли винний вважає, що вчиняє злочин з  кваліфікуючими обставинами, тоді як насправді їх немає. Така ситуація по суті є уявним кваліфікованим злочином - різновидом юридичної, а не фактичної помилки і, зрозуміло, жодним чином не впливає на кваліфікацію вчиненого діяння.

Теорії кримінального права  відомі й інші види фактичних помилок, які в принципі можуть бути укладені в рамки розглянутих.

Як юридичні, так і фактичні помилки  належать до інтелектуальної сфери  особи і тому можуть мати місце  виключно при вчиненні умисних злочинів.

 

.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

32. Територіальний принцип чинності закону про крим. відповідальність. Поняття території України.

Чинність закону про кримінальну  відповідальність у просторі базується  на двох основних принципах: територіальному  і громадянства. Територіальний принцип  чинності (дії) закону про кримінальну відповідальність сформульований у ст. 6 КК і полягає в тому, що особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі КК України.

Такими особами є громадяни  України, іноземці (крім тих, стосовно яких питання про кримінальну відповідальність у випадку вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом), а також особи без громадянства.

Злочин вважається вчиненим на території  України у випадках, коли: 1) він  розпочатий і закінчений на території України; 2) він підготовлений за межами України, а дії, що утворюють його, вчинені на території України; 3) суспільно небезпечні дії були розпочаті або вчинені за межами України, а закінчені або злочинний наслідок настав на території України (наприклад, постріл було зроблено з території Молдови, а смертельне поранення особи сталося на території України).

Поняття території України визначається нормами державного та міжнародного права. Згідно зі ст. 1 Закону «Про державний  кордон України» державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору. Визначається державний кордон України рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України (ст. 2 Закону). Порядок встановлення та позначення державного кордону регламентується статтями 3 та 4 цього Закону.

Поняттям «територія України» охоплюються:

1) суша, море, річки, озера та  інші водойми, надра землі в  межах кордонів України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальними водами (територіальним морем);

2) військові кораблі, приписані  до портів на території України,  які знаходяться під прапором  України у відкритому морі, у  територіальних водах або портах іншої держави;

3) невійськові кораблі, приписані  до портів на території України,  які знаходяться під прапором  України у відкритому морі;

4) військові повітряні судна  України, приписані до аеропортів  на території України, які під  розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

5) невійськові повітряні судна  України, які приписані до аеропортів  на території України та знаходяться  поза її межами у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Сфера застосування закону про кримінальну  відповідальність поширюється (із певними  обмеженнями) також на окремі об'єкти, які не є територією України. До них  належать: а) континентальний шельф, під яким розуміється поверхня й надра морського дна підводних районів, що прилягають до узбережжя чи до островів України, за зоною територіального моря до глибини 200 м або за цією межею до таких місць, де глибина вод, що його покривають, дозволяє вести розробку природних багатств цих районів. Сфера дії закону про кримінальну відповідальність на континентальному шельфі стосується лише злочинів, пов'язаних із розробкою його мінеральних і живих ресурсів, провадженням бурових робіт, спорудженням, експлуатацією й використанням штучних островів, установок, споруд, здійсненням наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери тощо; б) виключна (морська) економічна зона, тобто морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що й територіальне море України (ст. 2 Закону «Про виключну (морську) економічну зону»). Суверенні права та юрисдикція України у виключній (морській) економічній зоні стосуються розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, управління цими ресурсами, інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці зазначеної зони (ст. 4 Закону); в) підводні телеграфні кабелі й трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; г) наукова станція, розташована на острові Галіндес в Антарктиді; г) запущені в космос об'єкти, що належать Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

33. Категорія громадян, які користуються дипломатичним  імунітетом.

Виключенням з під  юрисдикції судових  властей України є іноземні громадяни, які користувалися дипломатичним  імунітетом. Ст. 6 ч. 4 КК визначає, що «питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших фомадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом».

Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва в Україні (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, які проживають разом з ними і не є громадянами України.

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються консульські посадові особи і консульські службовці, дипломатичні кур’єри, члени адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також представники і службові особи міжнародних організацій, члени парламентських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо дій, учинених ними при виконанні своїх обов’язків.

 

 

1. (варіант 2) Дипломатичний імунітет.

Особи, що користуються особистими дипломатичними привілеями й імунітетами, зазначені  у Віденській конвенції про дипломатичні зносини. До них відносяться дипломатичні агенти та члени родини дипломатичного агента, якщо вони проживають разом із ним і не є громадянами держави перебування (с. 31, ч. 1 ст. 37). Особливу категорію складають особи, що не є дипломатичними агентами, але володіють деяким обсягом особистих дипломатичних привілеїв й імунітетів. Відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини це насамперед члени адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва та члени їхніх родин, що живуть разом із ними, якщо вони не є громадянами держави перебування чи не проживають у ній постійно. Такі особи мають особисту недоторканність, недоторканність житла, імунітети від кримінальної юрисдикції, фіскальні привілеї й імунітети, імунітети від повинностей, деякі митні привілеї. Імунітет від цивільної й адміністративної юрисдикції поширюється на цих осіб під час виконання службових обов’язків. Далі, це члени обслуговуючого персоналу, що користуються імунітетом у відношенні дій, вчинених ними під час виконання службових обов’язків. Ці особи звільняються від податків, мита та зборів з одержуваного ними заробітку. Нарешті, домашні працівники дипломатичного й адміністративно-технічного персоналу представництва, якщо вони не є громадянами держави перебування чи не проживають у ній постійно, звільняються від податків, мита та зборів з одержуваного ними заробітку.

Особиста недоторканність є  найважливішим дипломатичним імунітетом. Будь-яке зазіхання влади на особу  посла з найдавніших часів розцінювалося як спрямоване безпосередньо проти государя чи країни, яку він представляв. Правда, у минулому це не завжди було гарантією безпеки для самих послів. За чинним міжнародним правом гарантії особистої недоторканності складають серцевину правового статусу дипломатичного агента, а зазіхання на особисту дипломатичну недоторканність кваліфікуються як серйозне правопорушення.

Поняття особистої недоторканності  досить складне. У загальному вигляді  воно сформульоване у ст. 29 Віденської конвенції про дипломатичні зносини: “Особа дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арешту або затриманню у жодній формі”. Як видно, ця норма формулює широкі заходи захисту. У той же час це не означає, що влада країни перебування безсила проти дипломатичного агента у разі порушення ним законів. У коментарі Комісії міжнародного права до ст. 29 зазначено, наприклад, що наявність особистої недоторканності не виключає щодо дипломатичного агента “ані заходів самооборони, ані заходів попередження, за виняткових обставин, здійснення ним злочинів чи проступків”. Деякі автори, беручи до уваги практику, вважають, що можлива навіть тимчасова затримка іноземного дипломата, але без взяття його під варту, для запобігання злочину чи ліквідації наслідків зробленого ним тяжкого правопорушення3. Природно, що такі виключення із права на особисту недоторканність можуть виникнути лише за надзвичайних обставин.