Шпаргалка по "Криминалистике"

Чи була така умова дійсно необхідною попередньою умовою насталих наслідків, встановлюється методом уявного  виключення. Суть цього методу полягає  в наступному: із усіх попередніх умов уявно виключаються конкретні дії, якщо при цьому з'ясується, що без цих дій наслідки або зовсім не настали б, або вони були б зовсім іншого характеру, то це свідчить, що ці дії були необхідною умовою насталих наслідків. У такому випадку питання про об'єктивні підстави кримінальної відповідальності вирішуються позитивно.

Навпаки, якщо при такому уявному  виключенні з'ясується, що наслідок і  без сприяння цього вчинку все  рівно настав би і саме таким, то певні дії не можна рахувати необхідною умовою насталих наслідків. Згідно з теорією еквівалентності причинний зв'язок не виключається:

а) якщо наслідки настали лише завдяки  особливим властивостям (фізичним чи психічним) потерпілого;

б) якщо між початковими діями  і насталими наслідками приєдналися і діяли сили природи, приєдналась діяльність потерпілого чи інших осіб. Хоча теорія еквівалентності виходить із принципу рівності всіх умов, необхідних для настання певних наслідків, але в дійсності її прихильникам доводиться відхилятися від цього принципу при вирішенні питання про відповідальність за вчинений злочин. Як приклад такої непослідовності наводять наступний: зять відправляє тещу на південь до моря з надією на те, що під час купання вона втопиться. Згідно з теорією conditio sine qua non було б послідовним у випадку загибелі тещі притягнути зятя до відповідальності за закінчене вбивство, а у випадку, щасливому для тещі, - за замах на вбивство. Але прихильники теорії еквівалентності такого висновку не роблять, посилаючись на те, що такий висновок суперечить „правовому почуттю”.

Отже, для визнання наявності навмисного вбивства вони вимагають у цьому  випадку зовсім іншого, більш тісного  зв'язку між діями суб'єкта і наслідками - смертю потерпілого.

Хибність теорії conditio sine qua non в тезі про рівність, еквівалентність умов настання наслідків. В дійсності умови настання наслідків дуже різні, дуже різні їх ролі.

Теорія еквівалентності була пануючою в Німеччині, Росії, Австрії. Тепер  вона має перевагу в законодавстві  Японії.

В кінці XIX сторіччя в кримінально-правовій науці з'явилась теорія адекватної причинності, яка почала конкурувати з теорією еквівалентності. Згідно з теорією адекватної причинності причиною злочинного наслідку можуть бути лише такі дії особи, які взагалі, а не лише в цьому конкретному випадку, здібні спричинити такі наслідки.

Причинний зв'язок між діями і  насталими наслідками відсутній, якщо ці наслідки не типові, не адекватні  діям.

Із наведеного видно, що теорія адекватної причинності відхиляє об'єктивний характер причинного зв'язку і замінює його суб'єктивним уявленням про типічність чи нетипичність злочинних наслідків від вчинених цією особою дій. Недолік теорії адекватної причинності в тому, що вона  вирішення питання про причинний зв'язок повністю віддає на розгляд суду і не дає наукових для цього підстав.

В англо-американській системі  права розуміння причинного зв'язку склалося, головним чином, стосовно справ  про вбивство.

Англо-американська доктрина чітко  не встановлює різницю між причинним  зв'язком і провинністю. Замість того, щоб спочатку встановити причинний зв'язок і лише після цього перейти до вирішення питання про вину, в англо-американському праві обидва вони вирішуються як одне питання про „найближчу причину”. Поняття „найближчої причини” не має певно визначених меж. Твердо встановленим вважається лише положення про те, що існує відома межа, за якою право відмовляється стежити за низкою причинності, тому і сама дія за цією межею вбачається як занадто далекою, щоб бути винною.

Але де знаходиться ця межа і за допомогою яких критеріїв вона може бути встановлена - на ці питання не відповідають ні судова практика, ні доктрина англійського права. Доктрина взагалі відмовляється „сформулювати загальне правило, яке встановлює таку межу”, а практика змогла виробити лише ряд положень, які стосуються окремих питань.

Невизначеність критеріїв „найближчої  причини” можна показати на такому прикладі. Як в англійському, так  і в американському праві існує  стародавнє правило ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому тілесного ушкодження, оскільки причина далеко від наслідків. Про невизначеність поняття „найближчої причини” може свідчити і таке правило, створене англійськими судами якщо внаслідок недбалості машиніста створюється небезпека аварії потяга і хто-небудь із пасажирів, вважаючи аварію неминучою, вистрибне і загине, то питання про те, чи була недбалість машиніста причиною смерті пасажира, вирішується по різному, залежно від того, чи вистрибнув би за таких умов той, хто має середнє самовладання (самовладу) чи це зробила б лише людина, яка має дуже велику боязливість, боягузтво.

 

Недоліки поняття „найближчої  причини” в тому, що в ньому немає  наукових критеріїв визначення причинного зв'язку, що воно не дає суду певних критеріїв для висновків і міркувань про причинний зв'язок як ознаку об'єктивної сторони злочину.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

22. Поняття та критерії неосудності. Поняття обмеженої осудності.

До кримінальної відповідальності може бути притягнена тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно  небезпечного діяння, передбаченого  КК України, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

При вирішенні питання про визнання особи неосудною використовуються два критерії – медичний і юридичний.

Медичний критерій діє за наявності  однієї з таких ознак:-      хронічне психічне захворювання (шизофренія, епілепсія тощо); -      тимчасовий розлад психічної діяльності, який раптово і на короткий час настає в період загострення деяких психічних хвороб (алкогольний психоз, марення, викликані травмою тощо); -      недоумство (олігофренія, інбіцильність, дебілізм); -      інший хворобливий стан психіки, тобто певні захворювання, пов’язані з розладом психічної діяльності (тимчасовий психічний розлад, психопатії тощо).

Юридичний критерій неосудності складається  з двох ознак: -       інтелектуальної, тобто нездатності особи усвідомлювати свої дії; -       вольової, тобто нездатності особи керувати своїми діями. Питання про осудність вирішується судово-психіатричною експертизою у всіх випадках, коли виникає сумнів з приводу осудності підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного. Стан неосудності встановлюється в момент вчинення злочину. Однак особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, також не підлягає покаранню.

До такої особи можуть бути застосовані  такі примусові заходи медичного  характеру:-        надання  амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; -        госпіталізація до психіатричного закладу  із звичайним наглядом; -        госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом; -        госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

23. Відповідальність за злочини, вчинені у стані алкогольного сп’яніння та її обґрунтування.

Особа, яка вчинила злочин у стані  сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших  одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності.

1. Питання про відповідальність-осіб, які вчинили суспільне небезпечні діяння у стані сп’яніння, кримінальним правом традиційно розглядається у контексті проблеми осудності — неосудності. Відомо, що алкоголь (інші одурманюючі речовини) впливає на центральну нервову систему людини, вражає її свідомість і волю. Але у таких осіб, як правило, зберігається контакт з оточуючим середовищем, вони не втрачають можливості усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Стан сп’яніння не може слугувати  підставою для звільнення від  кримінальної відповідальності чи бути обставиною, що пом’якшує покарання. При обґрунтуванні кримінальної відповідальності за дії, вчинені у стані сп’яніння, враховується насамперед відсутність медичного критерію неосудності.

2. Алкоголь — це винний спирт. V коментованій статті фактично йдеться про напої, що містять алкоголь, тобто про алкогольні напої — продукти, одержані шляхом спиртового бродіння цукровмісних матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів із вмістом понад 8,5% етилового спирту. Про поняття “ наркотичні засоби” див. коментар до ст. 305. Поняттям інших одурманюючих речовин охоплюються психотропні речовини (їх поняття визначено у коментарі до ст. 305), різноманітні токсичні речовини промислового, побутового та Іншого призначення (ацетон, бензин, розчинники, дихлофос тощо), деякі прекурсори (про їх поняття див. коментар до ст. 305).

Залежно від речовини, вживанням  якої викликається сп’яніння, його поділяють  на: алкогольне, наркотичне і токсичне.

Алкогольне сп’яніння — психічний  стан людини який виникає внаслідок  вживання алкогольних напоїв (алкогольної  інтоксикації), що призводить до фізіологічних, психічних, вегетативних і неврологічних розладів. Чим більша кількість абсолютного алкоголю на 1 кг маси тіла і його концентрація в крові, тим важчий ступінь (клініка) сп’яніння. Ступінь алкогольного сп’яніння — легкий, середній чи тяжкий — залежить і від інших факторів: кількості і міцності алкогольного напою; часу, протягом якого вживалась певна доза алкоголю; віку та індивідуальних особливостей організму; кількості  та якості вжитого харчу; фізичного .і психічного стану людини в момент вживання алкогольних напоїв. Ступінь сп’яніння згідно з ч. 2 ст. 67 може бути врахований судом при вирішенні питання про невизнання вчинення злочину особою, яка перебуває у стані алкогольного сп’яніння, обставиною, що обтяжує покарання.

Розрізняють просте (фізіологічне) і патологічне сп’яніння. У ст. 21 йдеться саме про фізіологічне сп’яніння. Патологічне сп’яніння є формою тимчасового розладу психічної діяльності. Патологічне сп’яніння — це якісно відмінний від простого сп’яніння психічний стан людини. Воно зустрічається після вживання, як правило, невеликої кількості алкогольних напоїв, триває незначний час (хвилини, інколи години) і характеризується відсутністю об’єктивних ознак сп’яніння (хода і мова не змінені) і водночас глибоким порушенням свідомості, що настає миттєво і завершується раптово. Такому сп’янінню передує дія факторів, що ослаблюють організм: напружена робота, перенесені в минулому інфекції, інтоксикації, черепно-мозкові травми, інші ураження центральної нервової системи. У подібних випадках констатується поєднання медичного та юридичного критеріїв неосудності, такі особи не підлягають кримінальній відповідальності.

За вчинення суспільне небезпечного діяння у стані фізіологічного сп’яніння, на відміну від патологічного  сп’яніння, особа підлягає кримінальній відповідальності, оскільки вона зберігає можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Наркотичне сп’яніння — це психічний  стан людини, викликаний вживанням  наркотичних засобів. Постійне вживання цих засобів розвиває фізичну залежність людського організму від наркотику, в основі якої лежить абстинентний синдром — комплекс розладів, що виникають у наркоманів після раптового й повного припинення вживання наркотичних засобів і часто є внутрішніми детермінантами вчинення злочинів, насамперед насильницьких. Залежно від виду наркоманії абстиненція проявляється по-різному, але завжди пов’язана з відхиленнями у психічній діяльності людини. Іноді вона може бути причиною неосудності особи щодо конкретних діянь.

Токсичне сп’яніння—це психічний стан людини, викликаний вживанням психотропних та інших одурманюючих речовин (окрім алкогольних напоїв і наркотичних засобів).

Якщо виникають обґрунтовані сумніви  щодо осудності особи, яка вчинила  злочин у стані сп’яніння, призначається  судово-психіатрична експертиза. В обов’язковому порядку це стосується осіб, які страждають наркологічним захворюванням (алкоголіків, наркоманів і токсикоманів).

3. Таким чином, під сп’янінням, про яке йдеться у ст. 21, слід розуміти просте (фізіологічне) алкогольне та наркотичне і токсичне сп’яніння. Як узагальнене правове поняття - стан сп’яніння — це психічний стан особи в момент вчинення злочину, викликаний вживанням алкогольних напоїв, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, який за загальним правилом не виключає осудності, але характеризується послабленням інтелектуальної і вольової сфери психічної діяльності людини і тому може бути такою ознакою діяння та особи винного, яка значно підвищує ступінь суспільної небезпеки вчиненого і посилює відповідальність цієї особи.

4. Сп’яніння є умовою вчинення багатьох злочинів. Тому КК визнає стан сп’яніння обставиною, що обтяжує покарання (п. 13 ч. 1 ст. 67).

У разі вчинення злочину особою, хворою на алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, до неї може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, примусове лікування (ст. 96).

 

 

 

 

 

 

 

 

24. Поняття та ознаки суб’єктивної сторони складу злочину та її значення.

1. Суб'єктивна сторона злочину - це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення невідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони різняться за своїм характером, змістом, часом виникнення. Більшість із них перебувають за межами суб'єктивної сторони злочину, тому що зовсім не впливають на формування її ознак (каяття у вчиненому, страх покарання та ін.) або вплив їх настільки малий, що не має істотного значення при формуванні у свідомості особи мотиву вчинення злочину (співчуття, жалість і т.ін.). Однак деяким із них закон надає значення ознаки суб'єктивної сторони. Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких злочинів і входить до змісту суб'єктивної сторони.