а) казуальне тлумачення, що дається  судами при розгляді конкретної кримінальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої інстанції;

       б) правозастосовне тлумачення, що дається  в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК. Має право давати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя. Прикладом такого роз'яснення може бути тлумачення, яке здійснив Пленум Верховного Суду України з питання щодо поняття попереднього зговору групи осіб при одержанні хабара. В постанові від 7 жовтня 1994 р. № 12 «Про судову практику у справах про хабарництво» Пленум пояснив: «Хабар слід вважати одержаним за попереднім зговором групою осіб, якщо у вчиненні злочину брали участь як співвиконавці дві чи більше службові особи, які домовилися про спільне одержання хабара, як до, так і після отримання пропозиції про дачу хабара, але до її одержання».

       Наукове (доктринальне) тлумачення — це тлумачення закону, що дається науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях, експертних висновках. Це тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє помітну роль у розвитку науки кримінального права, враховується при підготовці нових законів про кримінальну відповідальність, допомагає практиці в правильному застосуванні таких законів.

         Прийоми (засоби) тлумачення законів  про кримінальну відповідальність можуть бути різними. Серед них потрібно виділити: граматичне, систематичне та історичне тлумачення.

       Граматичне (або філологічне) тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або синтаксичного аналізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих в законі про кримінальну відповідальність.

       Систематичне  тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього ж або іншого закону. Наприклад, поняття «службова особа», використане в ст. 238, з'ясовується шляхом звернення до п. 1 примітки до ст. 364, де-дається визначення службової особи.

       Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальним чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чинними раніше.

       Тлумачення за обсягом (результатом) може 6ути буквальним, обмежувальним та поширювальним.

       Буквальним (або адекватним) називається тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає її текстуальному вираженню.

       Обмежувальне  тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вираження. Обмежувальне тлумачення дає підставу застосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тексту.  

       Поширювальне  тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. Поширювальне тлумачення закону слід відрізняти від зовні схожого на нього застосування закону за аналогією. Аналогія ж має місце тоді, коли дане діяння як злочинне в законі не передбачене, коли в законі є прогалина. КК України 2001 р. у ч. 4 ст. З прямо заборонив застосування закону за аналогією. Кримінальна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається вичерпний перелік злочинів.

       Поняття і ознаки покарання

      Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (загальна превенція) полягає в попередженні злочинів з боку невизначеного кола осіб, які схильні до вчинення злочину і не відкидають можливості досягти своїх цілей вчиненням злочину, пі ляхом застосування покарання до осіб, які злочин вчинили. Запобіжна ціль досягається шляхом:

      а)видання  закону про кримінальну відповідальність;

      б)призначення  судом покарання конкретним особам;

      в)виконання  призначених покарань.

      Під час виконання покарання (насамперед, його строкових видів) основними  засобами виправлення особи є  режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив .

      В основі кримінально-правової боротьби із злочинністю кожна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:

      1) застосування суворих мір покарання до осіб, які є організаторами й активними членами мафіозних структур злочинності (організованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістів і тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;

      2) застосування м'яких покарань (не пов’язаних з позбавленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідальності і покарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.

      Отже, покарання як система (занадто жорстока, занадто м'яка, або побудована найбільш раціональним чином) не в змозі вирішити проблему злочинності, але держава не може відмовитися від його застосування.

      Ознаки  покарання: а) покарання — це захід державного примусу, який застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин. Воно призначається тільки судом, який виносить вирок від імені держави. Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення відтворене у ч. 2 ст. 2 КК.; б)покарання є саме примусом. Серед усіх заходів державного примусу воно є найбільш суворим. Покарання призначається й виконується незалежно від волі винного відчужи на собі державний примус. Відбуття покарання після вступу вироку в законну силу є обов'язковим для засудженого. Ухилення від відбуття покарання саме по собі є злочином; в) покарання полягає в обмеженні прав і свобод засудженого. Згідно з ч. З ст. 63 Конституції засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду [4,с.227].

      Саме  ці обмеження виступають у якості кари за вчинений злочин. Кара становить  зміст покарання, вона відсутня в  інших заходах державного примусу. Обсяг кари залежить від тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання. Позбавлення й обмеження, які несе з собою кара, можуть бути фізичного, матеріального та морального характеру (часто вони збігаються одночасно).

      Позбавлення волі має місце при довічному  позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, арешті. Обмеження трудових прав здійснюється при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських роботах, виправних роботах, службовому обмеженні для військовослужбовців.

      Негативні наслідки матеріального характеру  тягнуть за собою штраф і конфіскація  майна .

      Але покарання не повинні завдавати  засудженому фізичних страждань  або принижувати його людську гідність (ч. З ст. 50 КК). Це положення випливає з конституційної норми про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 28 Конституції) [4,с.228].

      Покарання тягне за собою стан судимості, який викликає певні обмеження для особи й служить засторогою від вчинення нею нового злочину. Судимість властива тільки кримінальному праву.

Окремі  види покарань

А. Основні покарання:

      1. Громадські роботи. Вони полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 56 КК) [1,с.200]. Строк громадських робіт встановлюється судом у межах від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбувається не більш як чотири години на день. Ухилення від відбування вказаного покарання тягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

      2. Виправні роботи застосовуються тільки як основне покарання, полягають у тому, що відносно засудженого за місцем його роботи здійснюється певне обмеження трудових і пов'язаних з ними економічних прав, застосовуються до осіб, що можуть бути виправлені без ізолювання від суспільства. Особам, засудженим до покарання у виді виправних робіт, надається щорічна чергова відпустка, час якої не зараховується до строку відбування покарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Як захід заохочення час щорічної чергової відпустки може бути зарахований судом у строк відбування покарання (ч. 2 ст. 46 КВК). Засудженим забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням, а також виїжджати за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції (ч. 1, 4 ст. 42 КВК). Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, до тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК) [4,с.239].

      Ухилення  від відбування виправних робіт  тягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

      3. Службові обмеження для військовослужбовців — це специфічний різновид виправних робіт, який застосовується до за суджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк (ч. 1 ст. 58 КК) [1,с.203]. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання (ч. 2 ст. 58 КК).

      4. Арешт. Цей вид покарання полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановляється на строк від одного до шести місяців (ч. 1 ст. 60 КК). На засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК). Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей до семи років (ч. З ст. 60 КК).

      Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді арешту, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

      5. Обмеження волі. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці (ч. 1 ст. 61 КК). Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК). Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою (ч. 1 ст. 60 КВК).

      Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають  дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. З ст. 61 КК).

      Самовільне  залишення місця обмеження волі або злісне ухилення від робіт, або  систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 390 КК.

      6. Тримання в дисциплінарному батальйоні  полягає у направленні засуджених  за вчинення злочину військовослужбовців  строкової служби до спеціального  військового підрозділу — дисциплінарного батальйону, де вони відбувають покарання, продовжуючи проходити військову службу в умовах, порядку й режиму, встановлених Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 5 квітня 1994 р. № 139/94).

      Основними засобами виправлення засуджених є  встановлений для дисциплінарного  батальйону порядок і режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, виховна робота, бойова підготовка (ст. 5 Положення). Загальне керівництво  дисциплінарним батальйоном здійснює Міністр оборони України (ч. 2 ст. 71 КВК)