Згідно  з ч. 1 ст. 62 КК відбування покарання  у виді тримання в дисциплінарному  батальйоні військовослужбовців встановлюється на строк від шести місяців  до двох років.

      Час тримання в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби не зараховується. Командуючий військами оперативного командування і командуючий ВМС України мають право зарахувати час перебування в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби особам, які оволоділи військовою спеціальністю, добре знають і чітко виконують вимоги військових статутів та бездоганно несуть службу після звільнення з дисциплінарного батальйону, а також особам, звільненим з дисциплінарного батальйону, якщо вони, відбуваючи покарання, твердо стали на шлях виправлення, виявили високу дисциплінованість і чесне ставлення до праці та військової служби (ст. 62 Положення).

      У разі, якщо засуджений, що відбуває покарання  у виді тримання в дисциплінарному  батальйоні, самовільно залишить його або вчинить акт дезертирства, він несе відповідальність відповідно за ст. 407 або ст. 408 КК.

      7. Позбавлення волі на певний строк – є основним видом покарання і як таке може призначатись лише тоді, коли воно передбачене в санкції відповідної статті особливої частини Кримінального кодексу України. Існує два види позбавлення волі – на певний строк і довічне. Довічне позбавлення волі передбачено Кримінальним кодексом тільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах ( ст..112,; ч.2 ст.115, ч.3 чт.258; ст..348; 379; 400; ч.4 ст.404; ч.4 ст.404; ч.2 ст.438; ч.2 ст.439; ч.1 ст.442; ст..443). Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку [3,с.163].

      Позбавлення волі на певний строк — одне з найбільш суворих покарань. Воно застосовується тоді, коли суд дійде висновку, що досягнення цілей покарання шляхом призначення іншого виду покарання неможливе.

      Позбавлення волі пов'язане з покладанням на засудженого суворих правообмежень: він позбавляється права вільного пересування, суттєво обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з особами, які йому до вподоби, у виборі характеру роботи, участі у держаних виборах, застосовується регламентація часу роботи і відпочинку тощо.

      Позбавлення волі встановлюється на строк від  одного до п'ятнадцяти років ( ч.2 ст. 63 КК). Водночас при призначенні покарання  за сукупністю вироків законодавець встановлює максимальний термін –  двадцять п‘ять років ( ч.2 ст.71 КК України ). Згідно зі ст.. 102 КК України покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене понад десять років і лише за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням людини життя, - на строк до п‘ятнадцяти років [3,с.164].

      Кримінально-виконавчими  установами, які виконують покарання  у виді позбавлення волі, є виправні колонії (де відбувають покарання повнолітні засуджені) - згідно ст..86 КВК, і виховні колонії (в останніх відбувають покарання неповнолітні віком до вісімнадцяти років (ст.ст. 18, 19 КВК).

      Залежно від поведінки засудженого і  ставлення до праці та навчання умови  відбування покарання можуть змінюватися  в межах однієї колонії або  шляхом переведення до колонії іншого виду ( ч.1 ст.100 КВК України) [3,с.165].

      До  підстав для звільнення від відбування покарання належать такі: відбуття строку покарання, призначеного вироком суду; закон України про амністію; акт про помилування; скасування вироку суду і закриття кримінальної справи; закінчення строків давності виконання обвинувального вироку; умовно – дострокове звільнення від відбування покарання; хвороба.

      Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

      8. Довічне позбавлення волі, як і позбавлення волі на певний строк, полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально - виконавчої установи (виправної колонії максимального рівня безпеки), тільки не на певний строк, а безстрокове.

      Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і  застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення  волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК) [4,с.245]. Довічне позбавлення волі передбачене в КК тільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. З ст. 258, ст. 348, ст. 379, ст. 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК). Це найтяжчий вид покарання, який передбачено тільки в альтернативі з позбавленням волі на певний строк.

      Довічне позбавлення волі було введено в  Україні з 2000 року, як покарання, що замінило смертну кару, яка була відмінена і зараз в нашій  країні не існує.

      До  осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі, застосування амністії не допускається (ст. З Закону України "Про застосування амністії в Україні" від 1 жовтня 1996 року). Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років (ч. 2 -ст. 87 КК).

      Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у  віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК).

      Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, за ст. 393 КК [4,с.245].

       Б. Додаткові покарання

      1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Може призначатися за вироком суду у справах, де засуджуються особи, які мають відповідні звання, ранги, чини і класи. Закон (ст. 54 КК) обмежує можливість застосування цього виду покарання тільки випадками, коли винний вчинив тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Отже, при вчиненні особою злочину невеликої або середньої тяжкості ст. 54 КК застосовуватися не може.

      Цей вид покарання має безстроковий характер. Він здійснює на засудженого  негативний морально-психологічний вплив, позбавляє його певних службових перспектив і матеріальних привілеїв, що мають особи, яким присвоєні ті чи інші звання, ранги, чини, класи. Державних нагород, почесних, наукових звань суд позбавляти не може.

      2. Конфіскація майна. Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (ч. 1 ст. 59 КК). Згідно із законом (ч. 2 ст. 59 КК) конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК.

      Не  підлягає конфіскації майно, що належить засудженому на правах приватної  власності чи є його часткою у  спільній власності, необхідне для  засудженого та осіб, які перебувають на його утриманні.

      Окрім того, кримінальне законодавство  передбачає можливість як повної, так  і часткової конфіскації майна ( дане зазначається у вироку). Повна  конфіскація припускає вилучення  всього майна, що належить засудженому. Часткова конфіскація поширюється тільки на майно зазначене у вироку суду, шляхом перелічення конкретних предметів або вказівки розміру.

       Відмінність конфіскації і штрафу полягає в тому, що:

      1) штраф застосовується при вчиненні  злочинів невеликої тяжкості, а конфіскація – при вчиненні тяжких та особливо тяжких, скоєних з корисливих мотивів;

      2) штраф є грошовим стягненням, а конфіскація полягає у примусовому  вилученні майна, що належить  засудженому;

      3) розмір штрафу встановлюється  залежно від тяжкості злочину з урахуванням матеріального стану винного й у межах від тридцяти до тисячі неоподаткованого мінімуму, якщо статтями Особливої частини КК України не передбачено більшого розміру штрафу, а при конфіскації розмір майна , що підлягає конфіскації, визначає суд;

      4) штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання,  а конфіскація – тільки додатковим.

      В. Покарання, що можуть призначатися і як основні і як додаткові (змішані  покарання)

      1. Штраф — це грошове стягнення,  що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК (ч. 1 ст. 53 КК). Це найменш суворий вид покарання у системі покарань. Він передбачений як альтернативне покарання за вчинення більшості злочинів невеликої і середньої тяжкості. Каральний момент штрафу полягає в примусовому обмеженні майнових прав засудженого. Моральні переживання (як і у всякому іншому аналогічному випадку) у засудженої особи має викликати і сам факт постановлення обвинувального вироку [4,с.247].

      Розмір  штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного. Його найбільша та найменша межа встановлюється ч. 2 ст. 53 КК у розмірі від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (зараз — при призначенні покарання один неоподатковуваний мінімум дорівнює 17 гривням). Штраф може виступати як основне, так і як додаткове покарання. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років (ч. 4 ст. 53 КК).

      Ухилення  від сплати штрафу особою, засудженою до цього виду покарання, тягне кримінальну  відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК [4,с.248].

      2. Позбавлення права обіймати певні  посади або займатися певною  діяльністю. Цей вид покарання полягає у забороні засудженому обіймати певні, конкретно визначені судом, посади у будь-яких підприємствах, установах і організаціях або займатися певною діяльністю на встановлений у вироку строк.

      Засуджений обмежується на певний строк у праві обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Доцільність застосування цього виду покарання пов'язана з тим, що саме певна посада або певна діяльність, якою займалася особа, дала їй можливість вчинити злочин, за який вона засуджується. Крім каральної властивості це покарання має і важливе запобіжне значення — недопущення рецидиву аналогічних злочинів з боку засудженого.

      Ухилення  від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні  посади або займатися певною діяльністю особи, яка засуджена до цього виду покарання, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 389 КК.

      Згідно  зі ст.. 60 КК України покарання повинно  бути справедливим. Тільки в цьому  разі воно може досягти цілей, передбачених ст. 50 КК України, а саме – відновлення  соціальної справедливості, а також виправлення засудженого і попередження скоєння ним нових злочинів.

      Допускається  також призначення суворішого покарання, ніж передбачено відповідними статтями Особливої частини КК України. Це можливе в разі призначення покарання  за сукупністю злочинів і вироків ( ст.. 70, 71 КК України) [3,с. 166].

      При призначенні покарання суд зобов‘язаний врахувати особу винного, тобто  його соціально – біологічну сутність. Головною є соціальна сторона. Вчиняючи злочин, особа виявляє негативне  ставлення до інтересів інших осіб, суспільства, держави. Це відбувається внаслідок наявності в її психіці антисоціальної схильності. Але однакових людей не має. Ось чому однакові за тяжкістю злочини можуть відбуватись і за випадкових обставин, і в результаті стійких антисоціальних рис характеру особи.

      Розрізняють біологічні і соціальні властивості  особи. До перших належить вік особи, стан її здоров‘я, наявність фізичних і психічних вад, до других – ставлення  винного до праці, громадського обов‘язку, родини, правил співіснування в суспільстві.

         Призначення покарання

      Згідно  зі ст.. 60 КК України покарання повинно  бути справедливим. Тільки в цьому  разі воно може досягти цілей, передбачених ст. 50 КК України, а саме – відновлення  соціальної справедливості, а також  виправлення засудженого і попередження скоєння ним нових злочинів.

      Справедливість  – категорія морально – етична. Вона містить умову про відповідність  між злочином і покаранням.

      Для того, щоб суд кожного разу призначав  справедливе покарання, Кримінальний кодекс передбачає загальні засади його призначення, тобто принципи, якими повинен керуватися суд. Перший принцип містить вимогу, щоб призначуване покарання було в межах, передбачених відповідною статтею Особливої частини КК України. Це означає, що коли санкція статті передбачає один вид покарання, то вибір суду ним і обмежується. Другий загальний принцип – вимога врахування положень Загальної частини КК України. У цій частині містяться чіткі критерії призначення покарання ( ст..63 – 73 КК і низка інших норм). Третій принцип полягає у вимозі призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину.