Співучать у злочині

На думку  М. С. Таганцева, в таких випадках співучасник має відповідати  перед законом як опосередкований  виконавець, незалежно від усвідомлення чи неусвідомлення ним відсутності  ознак суб'єкта злочину у фактичного виконавця. Таганцев вважав, що особа  буде опосередкованим виконавцем, хоч  би вона помилково і вважала особу, яку схиляла до вчинення злочину  або якій сприяла в цьому, осудною[3].

О. О. Піонтковський  обмежився лише загальними вказівками на те, що «підбурювач чи пособник неосудного або малолітнього, який вчинив суспільно  небезпечні дії, а також особа, що діяла в омані, відповідає не за підбурення чи пособництво у злочині, а за сам злочин внаслідок того, що виконавець є лише знаряддям вчинення цього  діяння в руках інших осіб»[4].

А як кваліфікувати  дії винної особи, коли вона не усвідомлює стану виконавця? Адже використовувати  певний стан виконавця у власних  злочинних цілях можна, якнайменше знаючи про нього.

Аналогічно  викладають це питання І. Г. Філановський[5] та Н. Д. Дурманов[6]. У монографіях, де досліджуються питання співучасті, П. Ф. Тельнов, П. І. Гришаєв та Г. О. Крігер взагалі не торкаються цього питання[7].

У радянській кримінально-правовій літературі проблему, що розглядається, порушував М. І. Ковальов, який дійшов висновку, що у разі, коли співучасник не усвідомлює стану  виконавця, «можна говорити лише про  замах з непридатним засобом, коли суб'єкт помилково вважає, що цей засіб є придатним»[8].   

В. Солнарж, висловлюючи сумніви у слушності  позиції М. І. Ковальова, зазначає, що випадки неусвідомленого використання особи, яка не є суб'єктом кримінальної відповідальності, слід розглядати як «замах на співучасть, оскільки злочин безпосереднім виконавцем не було вчинено»[9].

У теорії кримінального права у працях Р. Р. Галіакбарова було здійснено спроби обґрунтувати можливість групового  вчинення злочину за участі у його скоєнні лише однієї особи, що відповідає ознакам суб'єкта злочину. Автор  обґрунтовував свою позицію, використовуючи так званий груповий спосіб вчинення злочину, визнаючи при цьому, що в  таких випадках ознаки співучасті відсутні[10].

Зазначена спроба розв'язання проблем, що розглядаються, підлягає сумніву передусім у  зв'язку з тим, що такі кваліфікуючі ознаки, як учинення злочину за попередньою  змовою групою осіб та вчинення злочину  групою осіб, передбачають співучасть у злочині.

Таким чином, прихильники визнання співучасті лише за наявності двох осудних осіб, які спільно умисно скоюють злочин, як зазначалося вище, у своїх роботах  взагалі не зачіпають питання  помилки в юридичних ознаках  співучасника. Інші ж порушують це питання, проте їхні пояснення, які, зрозуміло, мають відповідати загальній  концепції співучасті, не витримують критики.

Спробуймо проаналізувати ситуацію, що склалася сьогодні з прийняттям КК України.

Як зазначалося  вище, ст. 26 кодексу визначає співучасть як умисну спільну участь кількох  суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Відповідно  до ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом  злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з  якого відповідно до цього кодексу  може наставати кримінальна відповідальність.

У ст. 11 КК України злочином визнається передбачене  цим кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

 Таким  чином, однією з обов'язкових  умов для визнання злочину  вчиненим у співучасті є умисна  спільна участь у його скоєнні  щонайменше двох осіб, кожна з  яких:

1)осудна;

2) досягла  віку, з якого, відповідно до  КК України, може наставати  кримінальна відповідальність;

3) вчинила  винне, передбачене КК України,  суспільне небезпечне діяння (дія  або бездіяльність).

Слід  також зауважити, що вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке  містить склад злочину, передбаченого  КК України, є не чим іншим, як підставою  кримінальної відповідальності (ч.І  ст. 2 КК України).

Отже, злочин може бути визнано вчиненим у співучасті тільки тоді, коли є підстави для  притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення одного й того самого злочину  не менше як двох осіб, за умови, що ці особи є осудними й досягли  віку кримінальної відповідальності.

А як бути з особою, яка виконала лише частину  об’єктивної  сторони спільно  з особами, що не притягуються до кримінальної відповідальності, або була фактичним  підбурювачем, І пособником чи організатором  дій інших осіб, які виконали об'єктивну  сторону складу злочину, але не притягуються до кримінальної відповідальності через  відсутність у їхніх діях складу злочину?

Таку  особу законодавець, сприйнявши відому вже нам позицію про так  зване опосередковане виконання  злочину, визнає виконавцем злочину.

Так, відповідно до ч. 2. ст. 27 КК України виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з  іншими суб'єктами злочину безпосередньо  чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим  кодексом.

Для кримінальної відповідальності взагалі та для  кримінальної відповідальності за співучасть у злочині зокрема необхідно, щоб особа, яка скоїла суспільне  небезпечні дії, була здатна: оцінювати  фактичні обставини, за яких вона діє, характер, значення і наслідки своїх  дій; свідомо використовувати певні  обставини для досягнення своєї  мети; вибирати певну поведінку за тих реальних можливостей, які є  в конкретній ситуації. Іншими словами, особа має досягти віку кримінальної відповідальності й бути осудною, тобто  мати всі ознаки суб'єкта злочину.

Отже, однією з умов визнання співучасті у діяннях  винної особи є встановлення того, що вона усвідомлює факт своїх спільних дій з іншою особою. Юридичні ж  ознаки співучасника не впливають на кваліфікацію дій винної особи. Учиняючи злочин спільно з іншою особою, винний оцінює і насамперед здатність  іншого співучасника вчинити такі дії, і якщо, зрештою, співучасник з  якихось причин виявився нездатним  учинити зазначені дії (а не нездатним  до того, щоб поставити ці дії  йому в вину), то саме тоді ми повинні  визнавати в цих діях замах  на підбурення, пособництво вчиненню злочину.

Це положення  знайшло відображення у правозастосовчій практиці останніх років.

Так, у  п. 17-4 постанови Пленуму Верховного суду України від 26.02.99 № 3 «Про внесення змін і доповнень до постанови  Пленуму Верховного суду України  від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти  життя і здоров'я людини» зазначається, що у випадках, коли виконавець узяв на себе обов'язок позбавити потерпілого життя, але з незалежних від його волі причин умисел на вбивство до кінця не реалізував, то дії замовника, залежно від конкретних обставин справи, мають розглядатись як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину і кваліфікуватися за відповідними частинами статей 19 і 17 та п. «и» ст. 93 КК України[11].

Отже, висновок може бути тільки один. У разі коли особа  вчиняє злочин умисно спільно з іншою  особою, усвідомлення нею юридичних  ознак іншого співучасника не може вплинути на кваліфікацію цих дій  як таких, що вчинені у співучасті. Тому злочин слід вважати вчиненим у співучасті й тоді, коли лише одна з осіб, які його фактично вчинили, притягується до кримінальної відповідальності, оскільки вона діяла умисно спільно  з іншими особами, що має повністю охоплюватись її умислом.

Незрозумілим  лишається зв'язок між відповідальністю особи, яка визнається винною у вчиненні злочину у співучасті, та , притягненням до кримінальної відповідальності решти  співучасників. Чому відсутність співучасника, який притягається до кримінальної відповідальності, автоматично означає відсутність  ознак співучасті у діянні винної особи?

Причина, що зумовлює поширеність у теорії та на практиці думки про обов'язковість  для співучасті наявності щонайменше двох осудних осіб, криється у ширшому  питанні — сутності статей Загальної  частини КК України.

Статті  Загальної частини Кримінального  кодексу України не тільки визначають ті чи інші поняття чи інституції, а  й за загальним правилом, у сукупності зі статтями Особливої частини вказують на необхідність виконання чи утримання  від виконання певних дій як одноосібне так і спільно кількома особами.

Статті  Загальної частини в єдності  зі статтями Особливої частини КК України мають імперативний характер[12]. Вони виконують функцію частини  диспозиції для статей Особливої  частини. Ст. 26 КК України встановлює заборону на участь у вчиненні злочину, тобто на виконання частини дій, передбачених як злочин в Особливій  частині, ст. 27 забороняє підбурювальну, пособницьку та організаційну діяльність щодо цих дій, а ст. 28 — створення  відповідних організаційних форм з  метою скоєння зазначених злочинів.

Таким чином, слід враховувати, що текст ст. 26 КК України можна сприймати  як: 1) визначення поняття чи інституту  кримінального права; 2) визначення поняття чи інституту Загальної  частини КК України; 3) елемент складу злочину, який містять дії тієї чи іншої особи.

1.2. Об’єктивна  сторона ознаки спільності співучасті

 Для  правильного розуміння співучасті  недостатньо такої об'єктивної  ознаки, як участь кількох (двох  чи більше) осіб у вчиненні  злочину. Це пояснюється тим,  що спостерігаються випадки, коли  дії кількох осіб, які сумарно  призводять до одного злочинного  результату, не можна кваліфікувати  як співучасть.

Зміст цієї ознаки співучасті в теорії кримінального  права тлумачиться досить неоднозначне. Насамперед є різні думки щодо віднесення спільності до об'єктивної чи суб'єктивної сторони співучасті. З цього приводу існують три  основні позиції.

Так, П. Ф. Тельнов вважає, що спільність це об'єктивна ознака, що визначає взаємозв'язок дій співучасників[13]. О. О. Піонтковський  вважає спільність передусім ознакою  суб'єктивною[14]. Водночас спільність розглядається  не стільки як об'єктивна, скільки  як суб'єктивна ознака співучасті, що, зрозуміло, передбачає вивчення спільності як об'єктивної ознаки співучасті. Так, один з прихильників такої позиції Ф. Г. Бурчак стверджує, що «спільність — це ознака не тільки об'єктивна, а й суб'єктивна»[15].

Домінантною є позиція Г. О. Крігер та П. І. Гришаєва, викладена ними у цитованій раніше монографії «Співучасть за радянським кримінальним правом». Автори називають  чотири складові, що, на їхню думку, становлять поняття спільності:

1) злочин  вчиняється загальними, спільними  зусиллями кількох осіб;

2) злочинний  результат (наслідок) має бути  для всіх цих осіб спільним, єдиним;

3) дії  кожного співучасника є в конкретній  ситуації вчинення злочину необхідною  умовою вчинення дій іншими  співучасниками;

4) злочинний  результат, чи факт вчинення  злочину перебуває у причинному  зв'язку з діями кожного із  співучасників. Такої самої думки  дотримується М. І. Бажанов[16].

Крім  зазначених міркувань щодо визначення поняття спільності, в монографії недолік позиції П. І. Гришаєва і  Г. О. Крігер, на нашу думку, полягає  у тому, що вони розглядають спільність тільки як об'єктивну характеристику співучасті, не враховуючи органічної єдності спільності дій і спільності умислу при співучасті. На таку однобічність розуміння спільності вказувалося  й у спеціальній літературі. Так, О. О. Піонтковський писав, що «не  можна повністю погодитися з П. І. Гришаєвим та Г. О. Крігер, які розуміють  спільність виключно в об'єктивній площині»[17].

Водночас  спільність означає і наявність  певної психічної єдності, психічного зв'язку між особами, що діють спільно". В цьому разі, безумовно, слід говорити про спільність як суб'єктивну ознаку співучасті.

На нашу думку, П. І. Гришаєв та Г. О. Крігер недостатньо  обгрунтовано визначають зміст спільності як такі дії співучасників, коли діяння кожного з них є необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками. За П. І. Гришаєвим і Г. О. Крігер, спільність виражається у вчиненні злочину загальними, спільними зусиллями кількох осіб.