Мовленнєвий етикет ‒ основа успішного ділового спілкування

Речі. „Сергій, у тебе відмінні туфлі. Вони прекрасно пасують твоєму костюму. Як ти зважився вибрати таку модель?”

Важливо навчитися повертати комплімент, гідно на нього відповідати. Як це зробити? Подивитися співрозмовникові в очі, подякувати й сказати, що ви відчули.

Комплімент: „Ваша машина виглядає чудово”. Відповідь: „Спасибі, що ви це помітили. Я мила й чистила її весь ранок. Ваші слова – сьогоднішній подарунок!”

Комплімент: „У тебе відмінна кімната. Тобі, напевно, дуже приємно прокидатися в такому чудовому місці”. Відповідь: „Спасибі. Я спеціально намагалася створити тут таку атмосферу”.

 

Питання для самоконтролю

1. Чи правильно вважати, що комплімент, лестощі й похвала – це одне й те саме? Обґрунтуйте думку.
2. Назвіть принципи компліментів.
3. Чи можна ігнорувати комплімент?
4. Які правила компліменту Ви запамʼятали?
5. Перерахуйте види компліментів.
6. Чи вважаєте Ви, що неправильна відповідь на комплімент буде порушенням правил мовленнєвого етикету. 

 

Висновки

У розділі розкрито основні правила, принципи та ознаки компліменту; установлено етичні засади компліменту: Навіщо говорити компліменти?, Як часто говорити компліменти?, Яким має бути комплімент?, Які принципи компліменту існують. Окремо проаналізовані проблеми, пов’язані з відповіддю на комплімент, яка може сприяти успішності ділового спілкування або гальмувати його.

 

 

 

 

 

 

Тема: „Міжкультурне спілкування: особливості мовленнєвого етикету”

 

Зміст.

1. Основні поняття  міжкультурного спілкування.

2. Бар’єри в спілкуванні.

3. Жести в культурах  світу.

4. Культура звертання  до іншої особи.

 

Ключові слова: міжкультурна комунікація, міжкультурна інтеракція, західна культура, східна культура, тип ділової культури (моноактивний, поліактивний, реактивний), бар’єри в спілкуванні (мовні бар’єри, національна стерео типізація, етноцентризм тощо), культурна символіка, культура звертання.

 

Цілі та завдання вивчення розділу:

Розділ знайомить з  поняттями міжкультурного спілкування  та міжкультурної інтеракції, розкриває  особливості спілкування представників східної і західної культур, що необхідно враховувати під час ділового спілкування, пояснює барʼєри, що можуть виникати в розмові; розширює знання про вербальні (культура звертання) і невербальні (використання жестів у різних культурах) засоби міжкультурного спілкування.   

 

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.5.

Читаючи розділ 1.5, ви знайомитися  з особливостями міжкультурного спілкування. Знайомлячись з основними  поняттями міжкультурного спілкування (пункт 1), визначте, до якої культури і якого типу належать українці. Вивчаючи пункт 2, спробуйте відповісти на питання: який бар’єр на шляху до взаєморозуміння представників різних націй є найпоширенішим?  Опановуючи пункти 3 і 4, виділіть специфічні ознаки вербального та невербального спілкування українців. 

 

Навчальний матеріал.

1. Основні поняття  міжкультурного спілкування

Міжкультурна  комунікація – спілкування носіїв різних культур, які, як правило, послуговуються різними мовами.

Міжкультурна  інтеракція – взаємодія носіїв різних культур, і, як правило, різних мов у процесі міжкультурної комунікації з використанням вербальних і невербальних засобів мовного коду.  

Велика кількість людей  тимчасово живуть або працюють за кордоном і знаходяться в такий  спосіб поза рідною культурою. Соціологи виділяють кілька категорій таких людей:

• туристи, що виїжджають на короткий термін;
• бізнесмени, урядові чиновники і вчені, що роблять не занадто тривалі подорожі;
• фахівці й бізнесмени, що уклали багаторічний трудовий контракт;
• студенти, що навчаються за кордоном;
• іммігранти, яким потрібно швидко адаптуватися до чужої культури;
• місцеві жителі, що знаходяться в себе в будинку.

Міжкультурні контакти мають на увазі, що між партнерами існує чіткий поділ ролей і  кожен суб’єкт виконує запропоновані культурою (тієї країни, де він знаходиться) норми поведінки. В основному це ролі хазяїв, гостей і чужинців. Останню категорію людей називають прибулець, іммігрант, чужоземець, біженець. В Австралії використовуються такі поняття, як „новий австралієць”, „новий приятель”, „емігрант, що живе на гроші, що надсилаються з батьківщини”. Американці говорять про „постійно проживаючих чужоземців”. У Європі слово „гастарбайтер” застосовується стосовно іноземних робітників, що працюють за контрактом або нелегально.

На ділові відношення на міжнародному рівні накладають відбиток дві основні культури – Заходу і Сходу. Західна культура концентрується на індивідуальності, ставить особистість в основу всього, підкреслює активне ставлення людини до всього, культивує раціоналізм, прагматизм. Східна культура в основу ставить відмову від особистості на користь певного абсолюту, культивує колективізм, інтуїтивне пізнання світу, увагу до медитації, самовпливу. 

Деякі спеціалісти, враховуючи національні, психологічні та інші особливості народів,  усі ділові культури умовно поділяють на три типи:  

1. До моноактивного типу культури належать англосаксонські, германські та скандинавські народи (німці, швейцарці, англійці, американці, шведи). Це культури, у яких прийнято планувати своє життя, організовувати діяльність у певній послідовності, займатися тільки однією справою у кожний конкретний момент.

2. До поліактивного типу культури належать романські, латиноамериканські, арабські та африканські народи (італійці, іспанці, португальці, бразильці, французи, араби). Це культури людей, які є дуже комунікабельними, рухливими, організовують свою діяльність не за попередньо складеним планом, а за ступенем значущості того чи іншого заходу в конкретний момент.

3. До реактивного типу культури належать народи Східної та Південно-Східної Азії (Японія, Китай, Тайвань, Сінгапур), а також Турція та Фінляндія. Це культури людей, які надають найбільшого значення ввічливості та повазі до співрозмовника, слухають його уважно й мовчки, обережно реагують на пропозиції іншої сторони.

Зазначені ділові культури відрізняються між собою, по-перше, системою прийнятих у кожній культурі норм, правил, форм, орієнтацій, установок та ставленням до трудової діяльності; по-друге, мовними особливостями, які позначаються на комунікативній поведінці партнерів по спілкуванню.

Голландський дослідник Г. Хофстеде об’єднав країни за типами провідних цінностей у чотири групи. До першої групи він відніс такі країни, як США та Англія, зазначивши, що в цих країнах визначальним є прагнення до особистісного успіху, благополуччя та самоактуалізації. До другої групи віднесено Японію, Німеччину, Грецію, латиноамериканські країни, де найбільше  цінуються особиста безпека, благополуччя та старанна робота. До третьої групи увійшли Франція, Іспанія, Португалія, колишня Югославія, Чилі, азіатські країни, у яких індивідуальне благополуччя менш важливе, ніж групова солідарність. У четвертій групі, куди ввійшли Північна Європа та Нідерланди, особистісний успіх оцінюється як загальне досягнення, і велике значення надається міжособистісним взаєминам. До цієї групи тяжіє й Україна.

 

2. Бар’єри  в спілкуванні

Г. Чайка виділяє такі бар’єри на шляху до взаєморозуміння представників різних націй:

1. Різне сприйняття інформації в контексті своєї ділової культури.

2. Мовні бар’єри, використання сленгів. Якщо японець 
каже „нехай”, то це зовсім не означає, що він з Вами погоджується. Це лише знак, що він уважно Вас слухає.

3. Національна стереотипізація. У людини звичайно викликає образу, коли підводять всіх людей певної національності під один, як правило, негативний образ: „усі євреї хитрі”, „усі росіяни, українці – п’яниці”. Національний стереотип – образ, який, позначаючи етнічну або національну групу, передбачає наявність певної риси у всіх представників.

4. Етноцентризм – протиставлення однієї нації іншій як більш розумній, багатшій тощо.

5. Різне розуміння невербаліки. Якщо, наприклад, закинути ногу на ногу під час розмови в Таїланді, то це може призвести до негативних наслідків, бо у тайців ноги вважаються найбільш брудною частиною тіла, тому такий жест – образа.

6. Притаманний народу порядок спілкування. Американці чи європейці можуть під час розмови переходити з одного предмета обговорення на інший. Але для людини  
східної – це не зрозуміло й викличе підозрілість.

7. Пізнавання партнера. Для представників поліактивної культури потрібен час для попередніх контактів і пізнання (зустрічі в неофіційних умовах, спільні знайомства тощо).

8. Дотримання ритуалів. Якщо для людей європейської та американської культур обмін візитками є досить формальним актом ввічливості, то для японця – це серйозний ритуал, у якому виявляються щирість та доброзичливість ставлення.

9. Відповідність формального та реального змісту. У кожного народу, наприклад, є ідіоми, які іноземець не може зрозуміти.

10. Ставлення до часу. Для євроамериканського менеджменту дотримання визначеного часу є важливим, бо американці виходять з того, що час – це гроші, а для народів поліактивної культури – ні, бо вони нагадування про час сприймають як намагання підштовхнути до швидких, але непродуманих дій.

11. Дотримання норм моралі, звичаїв, традицій. Ігнорування може спровокувати конфлікти. Не випадково М. Тетчер, перебуваючи в Саудівській Аравії, постійно носила капелюшок з густою вуаллю, що прикривала її обличчя. Цим вона демонструвала повагу до місцевих звичаїв щодо появи жінки серед чоловіків.

12. Розуміння середовища. Для європейської та американської культури бізнесу переговори в офісі єдино можливі, а в Латинській Америці вони можуть вестися навіть у ресторані. Північні американці спілкуються на значно більшій відстані, аніж південні американці.

Вагомим є вплив національно культурних чинників на семантику окремих слів і, відповідно, фрагментів мовних картин світу. Наприклад, вираз японської мови, який „моделює”  у свідомості японського підлітка чотири найстрашніших лиха, що йому загрожують: дзісін, камінарі, кадзі, сядзи, тобто  землетруси, блискавки, пожежі, батьки. „Набір” цих „лих” національно обумовлений специфікою життя японців.

Мова і культура відіграють важливу роль у соціологізації особистості – процес інтеграції індивіда в суспільство, засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей. 

Як уважають деякі  етнолінгвісти, людина сприймає світ крізь  категорії рідної мови, яка пронизана неповторним народним духом. Звідси витоки теорії лінгвістичної відносності (гіпотеза Сепіра-Ворфа), лінгвістичного детермінізму (лат. обмеження, визначення) та інших теорій. Їх сутність зводиться до визнання повної залежності (детермінованості) мислення й поведінки людини від структури мови, якою ця людина послуговується з моменту народження. Мова ніби описує навколо людини чарівне коло, вирватись за межі якого можна лише оволодівши іншою мовою. Але знову індивід потрапляє в полон іншої мови і так до безкінечності. Іншими словами, згідно з цими концепціями, людина пізнає світ і орієнтується в ньому так, як їй „підказують” категорії рідної мови (чи мови, якою вона володіє).

Існує національно-культурна  специфіка вербальної та невербальної поведінки представників різних культурно-мовних спільнот, яка виявляється насамперед в особливій системній комбінаториці елементів досвіду, які можуть повторюватися в багатьох культурах. Те, що в одній мовно-культурній спільноті може виражатися засобами мови, в іншій – засобами паралінгвістики чи ритуалу. Наприклад, у європейській культурі (в широкому сенсі слова) спілкування друзів може відбуватись без слів (привітання кивком голови, жестове запрошення іти поряд, відмова за допомогою жесту і кивка голови, жестове прощання тощо); у японській та китайській культурах таке спілкування практично неможливе.

Культурна символіка вербального та невербального спілкування в різних лінгвокультурних спільнотах різна, іноді – протилежна. Так, у японців листки папороті означають побажання гараздів у році, що наближається; листки мандарину – побажання, щоб мовлення того, кому їх дарують, було насичене дотепами й каламбурами; вічнозелені голки сосни – довголіття; бамбук – стійкості й сили; омар з панциром на спині  – захищеної від знегод, злигоднів старості. В українському ж узусі культурна символіка інша: дуб – це символ міці й сили; осика асоціюється зі слабкістю, лякливістю; українці сприймають це дерево негативно, вбиваючи осиковий кіл у могилу тих, хто за життя підозрювався у зв’язках із нечистою силою; калина символізує прекрасну дівчину, Україну загалом; папороть асоціюється зі смертю, кладовищем; черепаха – символ повільності, заєць – швидкості, поспішності, боягузливості; лисиця – символ хитрості, лестощів. В українців чорний колір асоціюється з нещастям, бідою, смертю; білий – з чистотою та свіжістю, жовтий – зі зрадою. У японському узусі білий колір пов’язаний зі смертю, трауром; у монголів жовтий колір символізує кохання, білий – благополуччя й чистоту, синій – символ неба й вічності.

Національно-культурна  символіка тісно пов’язана з  національно-культурними стереотипами, які впливають на менталітет та комунікативну поведінку носіїв різних мов і культур. Стереотип – схематизований і певною мірою однобічний образ явища, людини, речі тощо, який ґрунтується на невеликій кількості (часто на одній) рис оцінного характеру, які вважаються типовими (взірцевими) для всього класу речей.

 

3. Жести в  культурах світу

Американець і араб, бізнесмени, уклавши довгоочікуваний контракт, потискують один одному руки, після чого перший, у силу прийнятих у його будинку звичок, влаштовується в мʼякому кріслі, закинувши ногу на ногу, а другий, зробивши перепрошуючі жести, залишає приміщення. Незабаром американцеві дають зрозуміти, що угода підписана зайво поспішно і краще було б про неї забути. Американець у повному здивуванні. Але людина, знайома зі звичаями різних країн, пояснить йому, що, закинувши ногу на ногу, „янкі” зробив велику помилку: показати підошву своїх черевиків жителеві Саудівської Аравії – образа, сильніше за яку в цьому королівстві не придумати.