Дуалізм Рене Декарта

Міністерство  освіти і науки  України

Львівський  національний університет  імені Івана Франка

Філософський  факультет

Кафедра філософії 
 
 
 
 
 
 

Курсова робота на тему:

«Дуалізм  Рене Декарта» 
 
 
 
 

Виконав:

Студента гр.ФФФ-31 с  

  Шумила Мирослава Богдановича 

Перевірив:

Терещенко Валерій Павлович 
 
 
 
 

Зміст 

Вступ………………………………………………………………………….3 

1. Духовна субстанція у вченні Декарта ……………………...9 

2. Вчення Декарта про тілесну субстанцію. …………………..16 

3.Проблема співвідношення духовної і тілесної субстанції…… 

Висновок………………………………………………………………………24 

Список

використаної  літератури…………………………………………….26 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ 

       Проблема дуалізму від початків становлення людства була однією з найбільш значущих проблем. Дуалізм — як одне з непояснених і незрозумілих явищ — завжди привертав увагу дослідників. Варто зазначити, що це також питання, над яким замислюється кожна людина, адже дуальності, полярності та протилежності постійно оточують нас. Ця проблема була актуальною в різні часи, і залишається актуальною і зараз. Розглядаючи духовну і тілесну субстанції Рене Декарта,

           Починаючи з античності, проблема дуалізму цікавила таких філософів як: Арістотель, Геракліт, Платон, Анаксагор, та ін. Але саме мислитель нового часу Рене Декарт розвинув філософію дуалізму. Одною з найбільш поширених дуалістичних теорій у філософії з часів Декарта, є думка, що світ складається з ментальної субстанції (розум чи свідомість) і фізичної субстанції (тіло чи матерія).

Метою моєї курсової роботи є дослідження  проблем дуалістичної філософії Декарта.

           В історії філософії творчість Рене Декарта (1596 - 1650) - одна з найбільших вершин, та найбільших досягнень. Важливий принцип методології дослідження історико-філософського процесу складається, як відомо, у тім, щоб у русі філософських навчань, систем, категорій, ідей розкрити боротьбу матеріалізму та ідеалізму. Боротьба ця не статична і досить суперечлива, вона аж ніяк не лежить на поверхні навіть відкрито конфронтуючих філософських навчань і систем. Така боротьба була майже завжди неоднопланової і неоднозначної. Розвиток її виявляло поглиблення людського знання, ускладнення свідомості людини в його різноманітних аспектах, у його відношенні до природи і культури. Особливість філософській творчості Декарта в тім, що в ньому були сформульовані нові і матеріалістичні й ідеалістичні положення. Тим самим боротьба матеріалізму й ідеалізму піднялася на більш високу ступень. І хоча сам Декарт у кінцевому рахунку схилився у сторону ідеалізму, він повідомив цій боротьбі новий імпульс. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вчення  про духовну субстанцію і теорія пізнання. 

Дуалізм філософії Декарта спричинив  те, що він, розвівши дух і матерію, душу і тіло, намагається з'ясувати  природу духу як такого, визначити  його власну сутність. Декарт прагне піднести це питання на теоретичну височінь, тобто взяти дух у його, так мовити, „чистому" вигляді, абстрагуючи від другорядних, похідних його ознак. Питання про сутність духовної субстанції, згідно з традиційною термінологією, постає в Декарта як питання про її головні атрибути. Кожна субстанція має певні атрибути, себто властивості або якості, що доступні нашому сприйняттю. І ось що про цю властивість пише Декарт: «У кожної субстанції є первинна властивість така ,що утворює її сутність і природу, від якої залежить усе інше»[23,449]

     Що  ж є тим атрибутом, який становить  сутність і природу душі? Можливо, це рух, на думку Декарта, стосується тіла, а не душі. Він заперечує  існування так званої рослинної  душі, так само як і тваринної. Не можна вважати за її сутність також і відчуття, бо й вони неможливі без тіла. Декарт абстрагується від усіх виявів людського духу, які тим чи іншим способом пов’язані з тілом. На питання, що ж належить до сутності духу як такого? Тільки мислення, вважає Декарт ,мислення відіграє надзвичайно важливу роль як і у проблемі сутності духу ,так і в усій філософії Рене Декарта. Тільки від мислення не можна абстрагуватись, не втративши власного існування: «Я зовсім перестав би існувати, якби остаточно перестав мислити » [23,344]. Тому «Я»- це лише «річ ,яка мислить», «тобто дух (esprit), або душа, або розуміння (entendement), або розум (raison) » [15,344]

     Душа, за Декартом, є субстанція, вся сутність якої полягає тільки в мислені, тому вона не потребує для свого існування  якогось місця в просторі. Вона не залежить від будь-якої матеріальної речі, не може бути продуктом матеріальної сили, як інші природні речі, а це означає, що вона може бути створена лише надприродною силою - Богом. За самою своєю суттю душа не залежить від тіла, а тому не знає смерті. Розумна душа безсмертна, за Декартом.

     Душа, як і Бог, є передусім предметом  метафізики, тому можливість її пізнання важлива філософська проблема для  Декарта. Виходячи із свого розуміння  сутності душі, Декарт вважає, що її пізнання, так само як пізнання Бога, - суто інтелектуальний акт. їх можна тільки розуміти, але аж ніяк не уявляти. Коли хтось говорить, що неможна осягнути Бога або душу, вказує він, то це означає, що „вони ніколи не підносять свій розум над чуттєвими предметами і настільки звикли розглядати тільки те, що доступне уяві, яка є лише способом мислення про матеріальні речі, що все недоступне уяві здається їм незрозумілим" [23,286].

     Розглядаючи пізнавальні здібності людини, Декарт розрізняє інтелект, уяву, відчуття і пам'ять. Усі вони є виявом однієї „духовної сили" яка набуває різних форм залежно від своєї функції, себто від того, на що вона спрямована. Одна і та сама сила буде називатись словами „бачення", „уявлення", „згадування", якщо вона спрямована на зовнішні, чуттєві речі, і словом „розуміння", якщо вона діє сама [23,125]. Це і є „чистий інтелект", або „розуміння", яке Декарт протиставляє іншим здібностям людини. Таким чином, пізнання душею своєї власної природи (самопізнання) можливе лише як дія „чистого інтелекту", або як „розуміння" („бачення розуму"). І навпаки, мислення як таке, взяти в чистому вигляді, виявляє себе насамперед в акті самосвідомості. Власне, воно і є цим актом.

     І справді , що таке „мисляча річ”? - ставить запитання Декарт і дає таку змістовну відповідь: «це річ, яка сумнівається, розуміє, стверджує, заперечує, бажає, не бажає, уявляє і відчуває» [23,345] Здавалося б, він певною мірою суперечить самому собі, розглядаючи уяву і відчуття як види мислення. Але з попереднього має бути зрозуміло, що мислення як сутність душі не є чимось зовсім відмінним від різних її виявів. Душа або дух - єдина сила, яку не можна розкласти на окремі частини, назвавши одну розумом, а інші чуттям і уявою. Мислення як таке („чистий інтелект") існує в акті самосвідомості, однак воно присутнє і в усіх інших виявах людської душі, в уяві, в почуттях. Декарт наводить такий приклад. Коли я лише бачу капелюхи, що пересуваються вздовж вікна, і кажу при цьому, що бачу людей, які гуляють по вулиці, то це означає, що я лише завдяки здатності мислення розумію те, що здавалося, бачу очима. У тому, що я бачу, завжди є елемент мислення, через який я усвідомлюю бачене, розумію його. І в цьому відношенні, коли ми розглядаємо відчуття не просто як тілесну дію, а як акт її усвідомлення, як елемент свідомості, вони виступають як різновид мислення. Ось як Декарт про це пише: «Взяті у цьому точному розумінні, вони є не що інше як мислення » [23,346]

     Мисленням, певними його видами буде, за Декартом, усе, що відбувається в нашій свідомості, належить нашому мисленню „Я". Коли я бачу світло, чую гомін, відчуваю тепло, коли я пишу або гуляю, тою мірою, якою я усвідомлюю все те, або коли моя свідомість супроводжує всі ці дії, вони виступають елементом цієї свідомості або певним видом мислення. Коли я кажу: я бачу, я чую, я гуляю, то це означає, що я усвідомлюю, що ці дії належать мені, ядром же цього усвідомлення буде „я мислю", або ж соgitо Декарта.

     Таким чином, мислення, або самосвідомість, лежить в основі всієї духовної діяльності. Врешті-решт усе пізнання в Декарта виходить із самосвідомості й зберігається з нею. Скажімо, коли я бачу віск або іншу зовнішню річ, то з цього факту бачення найперше і з найбільшою вірогідністю випливає те, що я сам існую, вважає Р. Декарт. Бо навіть коли воску насправді немає, неможливо, щоб я не існував у той час, «коли я бачу, або, що те саме, коли я мислю, що бачу» [23,350]. «І чим більше я бачу, чую, сприймаю на дотик, тим із більшою очевидністю, тим чіткіше і ясніше знаю самого себе» [23,350]

     Різні вияви свідомості, все, що відбувається в людській душі, Декарт розглядає як певні модифікації мислення, або як його модуси. Найголовнішими серед них є розум і воля. Він вказує, що усі види діяльності мислення (modi cogitandi), - можуть бути зараховані до двох основних: один із них полягає у сприйманні розумом, а другий у визначенні волею. Відчувати, уявляти й навіть осягати чисто інтелектуально речі - все це лише різні види сприймання, тоді як бажання, нехіть, ствердження, заперечення, сумнів - різні види боління. Отже розум - така форма мислення, у якій „мисляче Я" виступає як суб'єкт споглядання, сприймання, а воля - таке мислення, коли „Я" виступає як об'єкт діяльності. 

     Сприйняття  розуму відбувається за допомогою ідей. Це ключові поняття гносеології  Декарта. Варто зазначити, що, порівняно з платонівською традицією, Картезій надає їм суттєво нового значення. Якщо для Платона ідеї - онтологічні сутності, то для Декарта суб'єктивні образи, що становлять зміст нашого мислення. І головне, в актах самосвідомості нашими безпосередніми об'єктами є не речі, а саме ідея. Для нас речі існують як ідеї, - цей висновок картезіанської філософії створює вихідний пункт для свого новоєвропейського ідеалізму, без нього не було б ані Берклі, ані Канта. Декарт розрізняє три види ідей: ті, що народжуються разом з нами (вроджені ідеї); ідеї, приходять у свідомість із зовні, через відчуття; ідеї, що продумуємо ми самі внаслідок творчої діяльності власного мислення.

     У процесі пізнання, на думку Декарта, провідне значення мають уроджені ідеї, теорія яких посідає найважливіше місце в його методології й гносеології. Вона започаткована ще в платонівській традиції, що ж до нової філософії, то ця теорія була характерною ознакою всього європейського раціоналізму. Справді, якщо розум людини здатний незалежно від досвіду, спираючись лише на певні логічні процедури, отримувати достовірне знання, то цей розум не може бути порожнім, він повинен мати в собі поза досвідні істини, на які може спиратися в процесі пізнання. І інтуїції розуму, на яких, згідно з раціоналістичною методологією, ґрунтується весь логічний процес, і є такими вродженими ідеями. Найважливішими серед них Декарт називає ідею власного існування суб’єкта мислення та ідею Бога. Це також і логічні закони (наприкл., закони тотожності й суперечності),аксіоми математики („дві величини, що дорівнюють третій, рівні між собою")тощо. Раціоналістична методологія можлива лише за умов існування таких ідей або суджень. І той факт, що прихильники емпіризму саме на них спрямовували вістря своєї критики, вказує на те, що теорія вроджених ідей (була стрижневою для раціоналізму. 

     Вроджені  ідеї належать людській душі від моменту  її виникнення, тому вонизавжди присутні в ній. Звідси випливає важливий висновок про безперервність мислення. Душа весь час мислить, бо, з точки зору картезіанської філософії, мислення і є її існування. Вроджені ідеї - достовірні, адже розум сприймає їх ясно і чітко. Проте існують і такі ідеї, що проходять із зовні. Вони виникають на основі чуттєвого досвіду, внаслідок впливу на відчуття людини зовнішніх матеріальних речей. Вони постають незалежно від розуму або волі, тому сприймаються пасивно.

     Ідеї  чуттєвого походження відіграють важливу  роль у процесі пізнання, особливо зовнішнього, матеріального світу. В пізнанні природи, на думку Декарта, значення дослідів зростає тим більше, чим далі ми просуваємось уперед. Але вірогідність цих ідей значно менша порівняно з інтуїтивними істинами розуму. Вони не такі ясні й чіткі і тому потребують просвітлення розуму. На основі чуттєвих ідей можуть виникнути нові ідеї, більш-менш реальні або й зовсім фантастичні, як, наприклад, ідея химери.

     Усі ці ідеї, згідно з характеристикою  Декарта, є зображенням речей, їх своєрідними картинами. Ці картини  можуть бути більш або менш ясними, проте розум, який просто споглядає  ідеї і не співвідносить їх із речами, не може схибити. Самі по собі ідеї, що сприймаються розумом, не можуть бути хибними. На думку Декарта, помилки виникають лише тоді, коли розум якось зіставляє ці ідеї з речами. Проте немає підстав вважати хибними, наприклад, бажання людини або визначення її долі. Незважаючи на те, що бажання дещо додають до ідей, а саме певну предметну інтенцію, самі по собі вони не можуть бути хибними. Скажімо, навіть якщо жаданої речі «не існує взагалі, бажання не стане від цього менш істинним» [23,355].