Дуалізм Рене Декарта

     Таким чином, ані ідеї розуму, ані визначення волі самі по собі до хиби не доведуть. Чому ж вона виникає? Проблема хиби взагалі дуже важлива для філософії  Декарта, тому що існування хибних думок  перебуває у явній суперечності здекларованою ним правдивістю Бога. Бог не може бути джерелом хибного, так само як і ті здібності, якими він наділив людську душу. Декарт виходить із цієї скрути, перекладаючи відповідальність за гносеологічні гріхи на людину. Похибки стають через неправильне користування цими здібностями, а точніше, через неправильне поєднання розуму й волі.

     Єдиним  видом думок, який може призвести  до хиби, є, за Декартом, судження. Він  пише, що звичайна помилка, яка тут  може статися, полягає в моєму  судженні про те, що ідеї, які існують  у мені, подібні або узгоджуються з речами, які існують поза мною.

       Судження, оскільки вони щось стверджують або заперечують щодо речей, якраз і є таким видом мислення, у якому поєднуються розум і воля. Чому ж це поєднання може спричинити появу хибних думок? Якщо ми будемо щось стверджувати або заперечувати щодо тих речей, які сприймаються нами ясно й чітко, ми ніколи не зробимо помилки. Але, на жаль, пізнавальна здатність людини за своїм обсягом дуже обмежена. Р. Декарт навіть називає її мізерною. Звичайно, коло достовірного знання через систематичне застосування раціонального методу весь час розвивається, проте залишається обмеженим.

     Воля  ж або здібність вільного рішення  на відміну від розуму не має меж. Людині надана певна свобода приймати рішення, робити той чи інший вибір. Через те, що воля значно ширша за розум, вона поширюється далеко за межі тих достовірних істин, які сприймаються ним інтуїтивно або доводячи логічно. Звідси й виникають помилкові судження, в яких ми щось стверджуємо щодо речей, про щоб які не маємо ясного й чіткого знання. Для того щоб уникнути хибних суджень, вважає Декарт, треба стримувати свою волю і не переходити межі розуму. 

     Це, однак, не означає, що Декарт узагалі  негативно ставився до свободи волі. Навпаки, серед інших здібностей людини саме їй він надає найбільшого значення. Воля, яку я відчуваю в собі, стверджує Декарт, настільки велика, що я незнаю нічого, з чим її можна порівняти. «Саме воля наближає людину до Бога і показує, що вона носить в собі його образ і подібна до нього» [23,375]. Свобода волі є виявом у людині божественного начала, але саме через неї людина звертає на шлях гріха в моралі й помилки в пізнанні. Причому винна тут не воля як така, а той спосіб, у який людина користується нею. Узгодження волі з розумом - ось шлях, який пропонує Декарт.

     Свобода волі залежить урешті-решт від розумного  пізнання. Чим ясніше я бачу, в  чому істина і добро, тим вільніше роблю свій вибір. Якби людина завжди мала ясне знання про те, що є істина і що є добро, вона б ніколи не мала клопоту з тим, як їй судити або який вибір робити. Тобто справжня свобода можлива лише на основі ясного й достовірного знання. Лише тоді, робить висновок Декарт, людина була б цілком вільною і при тому не байдужою.

     Отже, розглядаючи проблему свободи волі, Р. Декарт розв'язує її послідовнораціоналістично, поставивши свободу в залежність від розуму й знання. Але рішення, які пропонує Декарт, не завжди є бездоганними. Часом він потрапляє у зачароване коло. Так, хибні судження виникають через поширення волі за межі розуму, але ж сама воля ґрунтується на тому самому розумі. І взагалі, як воля може спричинити хибу, якщо вона сама є лише модусом мислення? 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вчення  про тілесну субстанцію.  

     Перш  ніж говорити про тілесну субстанцію слід зазначити, що Р. Декарт був одним з засновників нової науки, основу якої становило математизовано природознавство. Поглиблюючи лінію Галілея, який проголосив, що закони природи, написані мовою математики, він руйнував якісне розуміння природи, долаючи натурфілософські концепції Відродження. Створена Декартом фізика, яка набула чималого поширення на європейському континенті, розглядалася ним як загальна теорія природи. На відміну від метафізики, головними предметами якої були Бог і душа, фізика Декарта мала матеріалістичний характер. Фізична природа, за Декартом, це сфера, де цілком панує одна лише матеріальна субстанція.

     Але саме ідея тілесної субстанції, доведення її реального існування і розуміння її сутності належать до компетенції метафізики. Саме в її царині Декартом формулюються онтологічні і методологічні засади всього природничо-наукового пізнання. Відповідно до картезіанського раціоналізму, це пізнання опосередковане діяльністю мислення, базується на принципах розуму. Все, що пов'язане з чуттєвим досвідом, має недостовірний характер. Єдино реальними властивостями речей проголошуються їх кількісні визначення. Тому природа в її об'єктивній реальності постає лише як предмет математичного розуму. Декарта пише: «Тіла, власне кажучи, не пізнаються відчуттями або здатністю уявлення, але одним тільки розумом…вони стають відомими не тому, що їх бачать, або сприймають, а тому, що їх розуміють, осягають мисленням» [23,351] Таким чином у визначенні природи фізичного світу Р. Декарт виходить зі структури мислення. І якщо Ф. Бекон має своїм предметом справжню у своїй конкретності природу, то Декарт - лише абстрактну, математичну природу. Саме геометричний образ природи, в якому зникають усі її барви та якісні визначення, виявляється тотожним розумові вченого, сприймається ним ясно і чітко, а відтак може претендувати на істину.

     У розв'язанні питання про сутність матеріальної субстанції, про її головний

атрибут Декарт користується тим самим тетодом, яким він назначив природу духовної субстанції: послідовно абстрагується  від усіх її конкретних форм, від усіх її випадкових та відносних визначень. Показовий щодо цього своєрідний уявний експеримент із воском, до якого вдається Декарт. Якщо віск, котрий має різні якості, такі як колір, пружність, геометрична форма, нагрівати на вогні, він утрачає ці якості. Одже всі вони, робить висновок Декарт, не є неодмінними для існування воску як матеріального тіла. Єдина властивість, без якої тіло не існує, - це місце, яке воно займає в просторі. За своєю сутністю тіло є не що інше, як певним чином необмежений простір, геометрична форма. Сутність або атрибут матеріальної субстанції, - протяжність, до якої можна звести всі явища матеріального світу. З точки зору мислення матеріальність, тілесність і протяжність є цілком тотожними. Всі інші властивості ми можемо пізнати лише завдяки протяжності і через неї. Вони розглядаються Декартом тільки як її модифікації.

     Таке  розуміння матеріальної субстанції приводить до певних висновків. Якщо, наприклад, матеріальне тіло зводиться  до протяжності, до простору, який воно займає, то між тілами, а також частинами одного тіла не може бути ніякої порожнечі. Декарт заперечує її існування. Він визнавав порожнечу лише у відносному розумінні цього слова як відносну наповненість, але заперечував її як цілковиту безтілесність. Так, великих ми називаємо порожнім через те, що там немає води, але ж там є повітря, і взагалі ним окреслюється певний простір. З метафізичної точки зору, коли всякій простір є виявом тілесності, порожнім цей келих аж ніяк не можна назвати. Заперечення порожнечі в Декарта було зворотним боком заперечення атомів, неподільних елементарних часток, із яких складається матерія. Таким чином, фізика Декарта мала континуальний характер і протистояла атомістичній картині світу, яка на той час активно відроджувалась у Франції та інших країнах Європи.

           За Декартом, протяжність матерії неперервна, вона принципово подільна до нескінченості. Декарт визнає лише існування певних часток матерії - корпускул, які подільно за своєю природою і можуть мати залежно від цього різну величину.

     З континуальних поглядів на природу  випливають певні висновки, які мають  важливе світоглядне значення. Так, ототожнення матеріальності з протяжністю  приводить Декарта до думки про  безмежність Всесвіту,він говорить «цей світ, або сукупність тілесної субстанції, не має ніяких меж у своїй протяжності» [23,476]. Оскільки простір немає меж, безмежним є і матеріальний світ. Декарт також приходить до висновку про матеріальну однорівність світу. Він стверджує, що у всьому світі існує тільки одна матерія, але матерія неба не відрізняється від матерії землі. І взагалі, хоч як би були світи нескінченні, вони неодмінно складаються з однієї матерії. Такі погляди, звісно, суперечили традиційним уявленням про ієрархічну будову світу. Новий світогляд, що його обстоював Декарт, був багато в чому парадоксальним для його сучасників, бо зникала відмінність між небом і землею, між верхом і низом.

     Але ж проголошення принципової однорідності матеріального світу, ототожнення  тілесності й протяжності, нарешті, зведення усіх якісних визначень до суто кількісних відношень породжували й певні труднощі. Одна з них - це проблема індивідуалізації матеріальних тіл. Виникає закономірне запитання: чим одне індивідуальне тіло відокремлюється від іншого? Якщо матерія позбавлена якісних ознак і зводиться до простору, то невідоме, звідки виникає та межа, що відокремлює тіло від навколишнього середовища, а також від інших тіл.

     Вирішуючи цю проблему, Декарт звертається до такої властивості матеріальних тіл, як рух. Тіло відрізняється від інших тіл саме своїм рухом. Наприклад, шкаралупа горіха відрізняється від його ядра, згідно з теорією Декарта, через те, що вони рухаються з різною швидкістю. Якщо протяжність є атрибутом тілесної субстанції, то рух є його найважливішим модусом. Саме він становить основу поділу матерії на частини, взагалі основу існування фізичних об'єктів. Протяжність не має інших модифікацій, окрім поділу її на окремі тіла, їх наближення та віддалення. Тому всі фізичні процеси утворюються рухом. Модуси протяжності - це різні рухи, вони є об'єктом фізики. Рух утворює межі тіл, він структуралізує світ. Отже, саме рух лежить в основі фізичного світу, і лише завдяки йому фізика відрізняється від геометрії. Саме рух надає просторові фізичних рис у картезіанській картині світу. Розуміння руху як фундаментального факту фізичного світу мало величезне значення для становлення нової науки. Як констатують історики, воно стало передумовою механіки Ньютона.

     Рух як модус атрибута протяжності розглядається  Декартом лише як механічне переміщення, тому його фізика є класичним взірцем механіцизму. Особливість картезіанського механіцизму полягала в тому, що він правив за основу для широкого впровадження у природознавство математичних методів дослідження. Для Декарта механіка взагалі була однією з галузей „загальної математики".

     Механіцизм  картезіанського світогляду засвідчує  й те, що Декарт сформульовані ним  закони механічного руху тіл уважав загальними законами природи. Перший закон  — це своєрідний варіант принципу інерції, який стверджує, що кожна частка матерії зберігає свій стан, якщо на неї не діють із зовні. Сюди долучається і другий закон, згідно з яким тіло зберігає свій рух по прямій. Третій закон характеризує взаємодію матеріальних тіл. Безумовним досягненням тут було формування Декартом закону збереження кількості руху. Всемогутність Бога, він пише, що створила матерію разом із рухом і спокоєм і своїм звичайним сприянням зберігає у Всесвіті стільки ж руху і спокою, скільки вона вклала у нього при творенні.

          Звернення до Бога у фізиці Декарта не випадкове. Механіцизм, який приписує матерії лише механічне переміщення, з необхідністю породжує питання про першодвигун або якесь нематеріальне джерело руху. Сама собою матерія в Декарта мертва, позбавлена внутрішнього руху. І для того, щоб пояснити, звідки він береться в матеріальному світі, Декарт змушений звертатися по допомогу до Бога. Проте неважко помітити, що роль, яку виконує Бог, створивши матерію, надає їй певну кількість руху й визначає його закон, після чого матеріальна природа, яка живе з цими законами, не потребує втручання Бога. Його функція - бути лише гарантом збереження законів і кількості загального руху в природі. Декартове уявлення про Бога істотно відрізняється від уявлень християнських теологів. У Декарта Бог утрачає ознаки живої істоти, перетворюється на „Бога геометричних істин", а його роль у світі мінімізується. Вона зводиться лише до акту творення, після чого світ живе цілком самостійно за тими законами, які йому дані на момент цього творення. Така система поглядів, як відомо, називається деїзмом. Деїзм - це компромісна позиція, проміжний стан між такими крайнощами, як теїзм і атеїзм.

     Слід  зазначити, що деїстичне розв'язання проблеми співвідношення Бога і світу (фізичної природи) дуже поширене у філософії Нового часу. Така світоглядна позиція давала змогу якось узгодити загальне визнання Бога з його фактичним запереченням у галузі природознавства, релігійні уявлення - з принципами механістичного матеріалізму.

     Намагання Декарта максимально вивільнити наукову картину світу, матеріальної природи від присутності в ній Бога виявляється і в розумінні Декартом принципу причинності. Принцип детермінізму є найважливішим, матеріалістичним за своїм змістом положенням картезіанської фізики. Р. Декарт відкидає теологічне пояснення природи. У його фізиці немає місця для кінцевих, тобто цільових причин. У „Принципах філософії", Декарт пише, що ми не станемо обговорювати, які цілі Бог створив собі, створюючи світ, ми цілком викинемо з нашої філософії пошуки кінцевих цілей... Згідно з Декартом, ми маємо зосередитись лише на тому, як Бог створив ті або інші речі, а не на тому, для чого він це зробив. Тобто в науковому пізнанні ми повинні шукати відповідь на запитання: чому, з якої причини відбуваються природні процеси, хоча саму причину Декарт розуміє досить спрощено, зводячи її до механічного зіткнення матеріальних тіл.

     Принципи  механістичного матеріалізму, вихідні  положення фізики Декарта були зреалізовані передусім у його космології. Щоб  пояснити весь матеріальний світ, усі процеси, що відбуваються у ньому, на думку Декарта, потрібно лише дві речі: матерія і рух. Він говорить, якщо б дати мені матерію і рух, то я побудую світ. Поняття матерії і поняття руху утворюють онтологічні засади фізики й космології Декарта. Спираючись на ці поняття, він прагне створити грандіозну картину розвитку природи, від первісного до сучасного стану.