Дуалізм Рене Декарта

     Еволюційний підхід до природи значно обмежував  творчі функції Бога, якому Декарт залишив творення первісного хаосу. Перехід від хаосу до космосу бачиться йому як суто природна еволюція. Основою розвитку Всесвіту Декарт уважає вихровий рух первісне однорідної матерії. Вихровий тому, що відсутність порожнечі унеможливлювала будь-який рух, крім такого, що відбувається по колу. Створивши первісну матерію, надавши їй руху та встановивши його закони, Бог далі самоусувається. Сама собою дія цих законів поступово приводить до трансформації первісного хаосу в космос. Вихровий рух матерії спричинює поділ її на частки, зіткнення яких, своєю чергою, викликає нові зміни. Врешті-решт утворюються матеріальні частки трьох видів: перші - найдрібніші й мінливі Декарт називає елементами вогню; другі, дрібні, кулькові й дуже рухливі частки, утворюють елемент повітря; треті, найбільші, малорухомі частки, - елемент землі. Загальний рух матерії поступово приводить до концентрації цих часток, унаслідок чого утворюються, сонце, зорі, земля, що обертається навколо сонця, атмосфера тощо. Закони механіки, а також ідея вихрового руху матерії дали Декартові підстави пояснити річний рух землі навколо власної осі та інші явища.

     Декарт  намагається послідовно пояснити фізичний світ за допомогою принципу еволюції, показати всі фази його історичного становлення, намалювати грандіозну картину виникнення й розвитку цього світу в усіх його подробицях. Космологія Декарта діалектика й посідає важливе місце в історії діалектики. Діалектичні ідеї Декарта не були належним чином оцінені сучасниками. Лише через століття Канту й Лапласу вдалося зреалізувати геніальний задум Декарта у відомій гіпотезі походження Сонячної системи. І це зрозуміло, бо за часів Декарта єдиною офіційно визнаною космологічною концепцією було теологічне вчення про божественне творення світу. Доля ж Галілея стала поважною пересторогою тим, хто розвивав ідеї, які суперечили біблійним оповідям. Передбачаючи реакцію Богословів, Р. Декарт надав своїй космогонічній теорії вигляду прагматичної гіпотези, що не претендує на роль істинного знання. Підкреслюючи свою згоду з релігійним вченням про творення світу, Р. Декарт переконує читача в тому, що завдання його теорії - лише полегшити усвідомлення механізму природи, що ця теорія годиться тільки як гіпотеза для опису природних фактів. Декарт навіть закликав сприймати його теорію як своєрідний філософський роман. Проте ці заклики мало кого переконували. Декарт був перший серед філософів XVIIст., хто став на шлях природного історизму. Незважаючи на механістичний характер свого світогляду, він робив спроби створити величну картину Всесвіту, що розвивається. Ідея розвитку - важливе надбання Декарта - стала одною з провідних ідей сучасної науки. В цілому фізика Декарта відіграла видатну роль у її історії. Утвердження кількісного підходу в пізнанні природних явищ, формулювання фундаментальних законів фізичного світу, в тому числі й принципу інерції, зробили її популярною серед природознавців. І не випадково вона тривалий час конкурувала з фізикою Ньютона. Але врешті - решт поступилася їй, і не в останню чергу через те, що в Декарта експериментальне дослідження природи все - таки відігравало підпорядковану роль порівняно з метафізичними спекуляціями. А його раціоналізм мав на увазі прагнення вивести в логічний спосіб природу цілого світу з природи Бога й чистого розуму. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3.Проблема співвідношення духовної і матеріальної субстанцій.

В найбільш різкій формі дуалістичне протиставлені  були душа і тіло, психіка і організм у працях Р. Декарта. Концепція психофізичної  взаємодії бере свій початок саме від Р. Декарта. Відкрита ним рефлекторна  природа найпростіших рівнів поведінки поширювалась тільки на тіло, під яким розумівся автомат, що потребує для свого функціонування зовнішніх поштовхів (а не душі як спрямовуючої сили). Душа розумілась як самостійна замкнута субстанція, зміст якої складають незалежні від досвіду «вроджені ідеї». 

Визнавши  душу і тіло різними субстанціями, Р. Декарт спробував пояснити Їх зв'язок за допомогою гіпотези взаємодії: душа здатна змінити напрямок рухів тіла тільки в тому разі, коли тілесні  органи самі схильні до цього. В думці  про можливу взаємодію тілесного і духовного не знімається їх протиставлення, а акцентується на ньому. 

       Отже дуалізм картезіанської філософії полягає у тому, що мисляча річ і річ матеріальна розглядаються в ній як не залежні одна від одної і навіть протилежні метафізичні сутності. Декарт визначає їх як самостійні субстанції,виходячи з того, що розум сприймає їх ясно і чітко одну, не залежно від іншої. Сам Декарт зазначив, що: «речі,які ми ясно і чітко мислимо як різні субстанції якими , наприклад є душа і тіло, і справді є різними субстанціями» [23,333]/

     Відмінність між душею і тілом, духовним і  матеріальним началами є одним із найважливіших положень у філософії  Декарта. Вони відіграють

     Вирішення питання про субстанцію полягало в прозрінні якоїсь універсальної першосутності, властивої всім кінцевим речам, складової основи їхнього буття. Декарт побачив у світі дві таких принципових першооснови: матеріальну і духовну субстанції (протяжність і мислення). Таким чином, людина, за Декартом, є „подвійною істотою", розшарованою на паралельно існуючі душу і тіло. Але, за визначенням самого Декарта, субстанція є те, що не потребує для свого існування нічого, у випадку з людиною дві взаємонезалежні субстанції виявляти дивну залежність одна від іншої: дух, безсумнівно, впливає на тіло, але й тіло своїми хворобами, конституцією, тілесними потребами впливає на духовну субстанцію, більше того, припинення тілесних процесів після смерті унеможливлює подальше перебування душі в людському тілі. Таким чином, субстанція є не „паралельним", а досить переплетеним і взаємозалежним.

       Таке дуалістичне бачення світу, мало своє історичне виправдання,

Бо саме у такий спосіб за таких історичних умов Декарт міг обстоювати матеріалістичне  розуміння природи,вивільнювати її із впливу різних окультних сил, потой бічних надприродних сутностей.

          Сам Декарт змушений визнати, що іноді ці субстанції навіть воюють одна з одною. Щоб пояснити, як відбувається взаємодія двох незалежних субстанцій у людині, Декарт висуває гіпотезу про те, що пунктом зв'язку двох субстанцій і передавальною ланкою між ними виступає шишковидна ґуля мозку. Водночас суперечності декартівського дуалізму інспірували появу нових версій вчення про субстанцію. У Декарта над обома субстанціями підноситься Бог як вища і самостійна реальність, від якої вічні субстанції є похідними.

     Декарт  визначає субстанцію як „річ-в-собі" (у цей період розуміли неемпірично даний предмет, не фізичну річ, а в сього існуючого взагалі), що не має потреби для свого існування ні в чому, крім самої себе. Якщо строго виходити з цього визначення, то субстанцією, по Декарту є тільки Бога до створеного світу це поняття можна застосувати лише умовно, з метою відрізнити серед створених речей ті, котрі для свого існування потребують "лише в звичайному сприйнятті Бога", від тих, котрі для цього мають потребу в сприйнятті інших створінь, а тому називаються атрибути субстанції.

     Отже, створений світ Декарт поділяє на два види субстанції духовні і матеріальні. Головне визначення духовної субстанції-це неподільність, найважливіша ознака матеріальної це подільність до нескінченності. Тут Декарт відтворює античне розуміння духовного і матеріального початку, розуміння, що в основному успадкувало і середньовіччя. Таким чином, основні атрибути субстанції це мислення і протяжність. Нематеріальна субстанція має в собі, згідно Декарта, ідеї, що властиві їй вічно, а не придбані в досвіді, а тому в XVII столітті їх називали уродженими. В учення про уроджені ідеї по-новому було розвинуто платонічне положення про щире знання як пригадуванні того, що збереглося у душі, коли вона перебувала у світі ідей. Декарт відносив ідею Бога як істоту всюдиприсутню, потім ідеї чисел і фігур, а також деякі загальні поняття, як, наприклад, відому аксіому: "якщо до рівних величин додати рівні, то одержувані при цьому підсумки будуть рівні між собою", або положення "з нічого нічого не приходить". Ці ідеї й істини розглядаються Декартом як втілення природного світла розуму.

     Декарт  піднімає проблему субстанції у своїх  творах. Він вважає, що є дві незалежні  субстанції - матерія і мислення. Ці дві субстанції існують незалежно одна від одної, їх поєднує між собою Бог та надає їм змісту. Ці дві субстанції створені Богом але Бог відіграє роль першопочатку, таким чином Декарт будує систему даїзму. Він також ставить питання про співвідношення мислення і буття. Декарт вважає, що матеріальна субстанція - природа, вона є такою, що володіє просторово-часовими характеристиками. Природа - це сама причина для себе, вона має свої власні закони, однак мислення і природа не є абсолютно відмінними. Мислення володіє характеристикою процесу, тому воно подібне до процесів буття маючи тривалість. Головною характеристикою тіла є його протяжність: в ширину, довготу і висоту. Субстанція тіла є його величина. Звідси основна наука про природу - це геометрія, система координат для виміру положення тіла. Зведення координат він хотів утворити універсальну математику, яка б могла вивчати науку тіл. Оскільки основною характеристикою є притяжність, то знімається питання про порожнечу, бо простір є безпосереднім. Декарт ототожнює реальний простір з геометричним, це дає змогу ототожнити всі точки простору, тобто простір є всюди одинаковий. Декарт математизує простір і природу, а мислення він вважає, що воно володіє вродженими ідеями, такими вродженими ідеями є ідея Бога в душі безсмертя, добра, різного виду аксіоми. Такі вроджені ідеї стають основою безперервного мислення, звідси ми можемо виводити, що розум добудовує відчуття. Розум також аналізує конкретну дійсність, і будує власну ідею. Декарт один із перших у Новітній філософії ставить питання про співвідношення мислення і буття, розглядаючи їх як окремі субстанції.

     З XVII століття починається тривала  полеміка навколо питання про  спосіб існування, про характер і  джерела цих самих уроджених  ідей. Уроджені ідеї розглядалися раціоналістами XVII століття в якості умові можливості всезагального і необхідного знання, тобто науки і наукової філософії.

     Що  ж стосується матеріальної субстанції, Декарт ототожнює із природою, а  тому з повною підставою заявляє, що усі в природі підкоряються чисто механічним законам, які можуть бути відкриті за допомогою математичної науки - механіки. З природи Декарт, так само як і Галілей, цілком виводить поняття мети, на якому ґрунтувалася арістотелівська фізика, а також космологія і відповідно поняття душі і життя центром якої є філософія епохи Відродження. Саме в XVII столітті формується та механістична картина світу, що складала основу природознавства і філософії аж до початку XIст. Дуалізм субстанцій дозволяє, таким чином, Декарту створити матеріалістичну фізику як вчення про протяжну субстанцію й ідеалістичну психологію як навчання про субстанцію мислячої. Сполучною ланкою між ними виявляється в Декарта Бог, що вносить у природу рух і забезпечує варіантність усіх її законів.

     Декарт  виявився одним із творців класичної  механіки. Ототожнивши природу з  простором, він створив теоретичний  фундамент для тих ідеалізацій, якими користувався Галілей, що не зумів  ще пояснити, на якій підставі ми можемо застосовувати математичні поняття  для вивчення природних явищ. До Декарта ніхто не наважився ототожнити природу з простором, тобто з чистою кількістю. Не випадково саме Декартом у найбільш досконалому виді було створене представлення про природу як про гігантську механічну систему, що приводиться в рух Божественним "поштовхом". Таким чином, метод Декарта виявився органічно зв'язаним з його метафізикою. 
 
 
 

     Висновок.

     Значення  філософії Рене Декарта у світовій філософській думці є надзвичайно  важливим. Прагнення науковця звільнити фізичну науку і природознавство взагалі, від впливу релігійної ідеології, відкривши шлях неупередженому, вільному від середньовічних забобонів науковому дослідженню природи, не можна залишити без уваги. І саме за допомогою свого дуалістичного підходу, Декарт обстоював це матеріалістичне бачення світу.

     У цій курсовій роботі я намагався розібратись із такими основними проблемами ,які ставить перед собою Декарт: проблема відмінності душі і тіла, відношення між духовним і матеріальним началами.

         Підсумовуючи всю курсову роботу, можна сформулювати таке визначення. Дуалізм Декарта – це певний компроміс між принциповим ідеалізмом і послідовним матеріалізмом, це таке вирішення проблеми співвідношення матеріального і духовного начал, коли знімається взагалі питання про первинність одного з них, і коли кожне з них у певних межах набуває цілком самостійного і незалежного значення.

          Втім варто зауважити, що дуалістичний  світогляд Декарта призводить  до суттєвих теоретичних втрат,  породжує досить однобічне і  абстрактне бачення світу. Намагаючись максимально розділити матеріальну і духовну субстанції, мін перетворює матерію на щось німе, пасивне, бездіяльне, позбавлене руху і життя. Такою самою самою абстракцією виявляється і дух, що існує без тіла. Однак абстрактне протиставлення матеріального і духовного начал, мислення і буття водночас ставило і проблему їх єдності. Вже «cogito» Декарта було проголошенням такої єдності,містило в собі програму майбутнього розвитку філософії.