Філософія києво-могилянської академії

В основі такого підходу лежать докорінні  зрушення, що відбувались у світогляді тогочасної людини під впливом видатних наукових відкриттів кінця XVI — XVII ст. Утвердження геліоцентричної системи М.Коперником, Г.Талілеєм, Дж.Бруно і І.Кеплером, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, ідея мінливості світу, що стверджувалась працями Г.Галілея, Х.Гюйгенса і І.Ньютона викликали потрясіння у світовідчутті тогочасної людини. Руйнувалась усталена, гармонійна картина Всесвіту, центром якого вважалась Земля, а на Землі — людина як вінець і мета творчої природи. Людина трагічно відчула свою самотність і недосконалість у безмежному світі. Перед новою філософією постає нагальна потреба дати нове трактування місця людини у Всесвіті, з'ясувати її зв'язок з усією природою і віднайти те особливе, чим все ж таки відрізняється людина від усього, що оточує її в навколишньому, мінливому і нескінченному світі. У центр філософії доби бароко владно висувається проблема «Людина і Всесвіт».

Усвідомлення  «невпорядкованості» світу та неоднозначної і суперечливої природи людини, зумовлений цим драматизм, ба навіть трагізм світосприйняття, де людина відчуває себе залежною від могутніх і непередбачуваних сил Всесвіту як динамічної нескінченності, погляд на світ як театр, де кожному відведено певну роль, метафоричність як домінантна особливість стилю мислення — ось риси, притаманні бароковому мисленню, що, за визначенням Є.Маланюка, стало «синонімом неспокою, пориву, потужності і ніби недокінченості, незавершеності, спроби поєднання протилежності, навіть — зударення».

Ці риси знаходять свій вияв у філософії  професорів Києво-Могилянської академії.

Києво-Могилянська  колегія, згодом Академія, була заснована 1632 р. завдяки об'єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при  Києво-Печерській Лаврі. Засновником  Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила (пам'ять про цього  видатного діяча української  культури, що походив з давнього роду молдавських господарів, зберігається у назві учбового закладу, започаткованого ним). З іменем Петра Могили пов'язано новий етап у розвитку полемічної літератури в Україні. Усвідомлюючи, що католицизм на Заході поставив собі на службу всі гуманітарні науки — мову, літературу, історію, філософію, Петро Могила прагне піднести роль української православної церкви на щабель, що дасть змогу вести на рівних діалог її зі своїм опонентом. Спираючись на твори західних і східних отців церкви, істориків, філософів і письменників, обґрунтовували право української церкви, яка має давню історію, на суверенне існування. Ця діяльність сприяла розвиткові національної самосвідомості українського народу, була стимулом поступу культури й освіти в Україні. З огляду на це створюється Києво-Могилянська академія. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом предметів, що вивчались в них.

У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчались латинська, грецька, старослов'янська, книжна українська, польська мови, а у XVIII ст. також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладалась арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів приступали до вивчення поетики — один рік, риторики — один рік, філософії — два роки і теології — чотири роки. [5.c.80-81;6.c.69;8.c.93.]

Розділ ІІІ. Розуміння філософії професорами

Києво –Могилянській  академії

Вже перелік  філософських предметів, що вивчались  в Академії, засвідчує докорінну  зміну способу функціонування філософії в українській культурі. Якщо раніше філософські ідеї утворювали певний шар, розчинений у сукупному продукті синтетичної культури, то тепер здійснюється світоглядно-методологічна, теоретична рефлексія — відбувається становлення філософії як самостійної сфери знання на грунти засвоєння здобутків західноєвропейської схоластики. Досягнення цього, поширеного в середньовічній Європі типу філософування з притаманним йому прагненням до раціонального осмислення релігійних догматів, до усталеної філософської термінології, увагою до глибинної розробки проблем логіки сприяло успішному здійсненню процесу становлення професійної філософії як самостійної галузі у системі духовної культури українського народу. [3.c.185;4.c.245;6.c.84;8.c.44].

Протягом  свого існування (Києво-Могилянська  академія була закрита за наказом царського уряду Російської імперії 1817 р.) філософська традиція, що склалась в стінах Академії, була репрезентована плеядою видатних мислителів, серед яких С.Яворський, Т.Прокопович, І.Пзель, Й.Кононович-Горбацький, Г.Щербацький та багато інших здійснили істотний внесок у розвиток філософії України. У діяльності Києво-Могилянської філософської школи виділяється два етапи.

Перший, що охоплює час від заснування Академії і до кінця XVII ст., характеризується початком розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи і людини, усвідомленням самостійної цінності природи і необхідності пізнання її законів. Філософи, що діють цього часу, здебільшого спираються на античну спадщину, твори представників патристики, схоластики та ідеї діячів доби Відродження.

Другий  етап, що охоплює першу половину XVIII ст., позначений зародженням типу мислення, що наближався до тогочасної модерної європейської філософії. Поглиблюється критика властивого філософії попереднього часу авторитаризму і догматизму, зростає увага до проблем гносеології, до раціоналістичної та емпіричної методології, розробляються співзвучні ідеям Нового часу теорії людини і держави. Філософи ширше звертаються до творів сучасних їм представників європейської думки.

З другої половини XVIII ст. школа поступово занепадає, на початку XIX ст. припиняє своє існування.[3.c.189-191;4.c.247;9.c.56]

Розділ ІV. Натурфілософська проблематика в філософських курсах Академії

Філософська школа, що склалась у Києво-Могилянській академії, репрезентує нове в історії  української духовності розуміння  предмета філософії, на ґрунті якого  розробляється розгалужена система  поглядів на світ, людину, особливості її пізнавальної діяльності, обґрунтовується погляд на особливості історичного розвитку людства, виробляється морально-етична концепція.

Для попередників києво-могилянських вчених філософія, відповідно до усталеної з часів Київської Русі традиції, розумілась як знання істини, що здобувається через життя в істині, в релігійному і містичному досвіді. Всупереч такому тлумаченню філософії як любові до мудрості києво-могилянські вчені обґрунтовують погляд на філософію як засіб інтелектуального пізнання людини і природи як сукупності ідеальних сутностей, що репрезентують у світі вище буття. На першому етапі історії Академії засобом досягнення цієї мети вважається насамперед досконало розроблений апарат формальної логіки.

На другому  етапі філософія розуміється  як наука, заснована на істинному вірогідному пізнанні, що здійснюється за допомогою єдиного методу, у підґрунтя якого покладено принцип очевидності. Такий погляд, що виявляє свою співзвучність з філософією Р.Декарта, обґрунтовується, зокрема, Г. Щербацьким.

Таке  розуміння філософії, акцентуація  уваги на проблему «людина і Всесвіт», що як вже зазначалось, були притаманні філософській думці доби бароко, зумовлює значне місце, яке посідає в системі поглядів києво - могилянців натурфілософська проблематика. Якщо раніше погляд людини спрямовувався до Бога крізь природу, то тепер природа, Всесвіт дедалі більше набувають самодостатнього значення.

Це зумовлює еволюцію натурфілософських поглядів в філософії професорів Києво-Могилянської академії.[2.c.180;6.c.91-93;9.c.223-225]

На першому  етапі (XVII ст.) чітко простежується тенденція до розмежування філософії і теології, поступово т переноситься з пізнання Бога на пізнання природолюдини, усвідомлюється самоцінність природи і необхідність пізнання її закономірностей.

Другий  етап (XVIII ст.) позначений наростанням інтересу до дослідного знання, застосування раціоналістичних та експериментальних методів, що поєднується з критикою догматизму та авторитаризму, притаманного філософському мисленню попередньої епохи.

Переосмислюється  коло традиційних натурфілософських проблем, серед яких однією з центральних є проблема «Бог і природа». На відміну від притаманного середньовічній філософії дуалістичного протиставлення Бога і природи, земного та небесного реалізуються спроби до зближення і ототожнення Бога і природи, а з іншого боку, до максимального розведення їх, що приводить до ствердження самодостатності природи, стосовно якої роль Бога обмежується функцією творця або першопричини.

Зближення Бога з природою, розчинення його в  природі приводить до появи пантеїстичних елементів у філософії києво-могилянців. Бог, що творить за допомогою архетипів, прообразів все існуюче у світі, наповнює собою весь простір, не перебуваючи ніде, у жодному конкретному місці і водночас — всюди. Не менш чітко в академічних філософських курсах простежується деїстична тенденція. На думку І.Гізеля, Бог створив природу, а процеси, що відбуваються у матеріальному світі, залежать не від нього, а від «вторинних», природних причин. Аналогічні ідеї містять філософські курси Т.Прокоповича_, Й_.Туробойського_, П.Щербацького та ін. здійснюється рішучий відхід від антропоморфного розуміння Бога, який визначається як самодостатня сутність, вічна, безмежна, нескінченно творяща і неосяжна для людського розуму.[2.c.183;6.c.95;9.c.230]

Обґрунтовується ієрархічна структура п'яти світів — світ нестворений,  що ототожнюється  з божєственою думкою, світ ангельський, світ елементарний, що складається  з чотирьох першоелементів; мікрокосм (людина) і макрокосм, який включає землю» небо і все, що між ними міститься.

Всі п'ять  світів визнаються однаково реальними; але предметом натурфілософії вважаються лише три останні і розглядові їх приділяється найбільша увага.

Розділ V. Філософські проблеми  у працях діячів Академії

Важливе місце у натурфілософії києво-могилянців відводиться проблемі матерії. Спираючись на вчення Арістотеля, києво-могилянські  професори переосмислюють його відповідно до ідей філософії Нового часу. Поняття матерії осмислюється через виокремлення субстанції як самобуття, визначеної сутності, що існує в собі і сама по собі. Матерія є неповною субстанцією. Повною субстанцією може бути лише природне тіло. Стосовно природного тіла матерія виступає одним із принципів, основою його. У природному тілі розрізняються принципи фактичного буття — матерія і форма — та принципи становлення — матерія, форма і позбавлення. На зміну усталеному у середньовічній філософії погляду на матерію як абсолютну потенцію, що набуває існування завдяки формі, яку вносить в неї Бог, обґрунтовується ідея про незалежне від форми існування матерії, про її нестворюваність, незнищенність і активність. Форми не відриваються від матерії, а, згідно з поглядами професорів Академії, передіснують у матерії, з якої вони виводяться за допомогою природних факторів. Матерія наділяється певною активністю, самостійним існуванням і навіть, з погляду Т-Прокоповича, протяжністю — вона вже не мислиться як абстрактний субстрат, а як така, що має ширину, глибину, висоту, довжину тощо. Такий погляд створює передумови виникнення співзвучних тогочасній європейській філософії механістичних концепцій, згідно з якими матерія являла собою сукупність вічних, незмінних первісних якостей, фундаментальних конструктивних елементів Всесвіту. Найближче до такого розуміння підійшов Г.Щербацький. Істотним у вченні про матерію є також обґрунтована києво-могилянськими професорами ідея про єдність і однорідність матерії природних тіл, земної та небесної матерії, про її ненароджуваність і незнищенність та кількісне збереження у світі.

Чільне  місце у натурфілософії професорів Києво-Могилянської академії посідає  концепція руху, у розробці якої вони спираються на арістотелівське  розуміння проблеми, збагачуючи його ідеями, співзвучними поглядам мислителів доби Відродження і Нового часу.[1.c.67;2.c.130-134;6.c.98;9.c.236;10.c.101.]

Поняття руху об'єднує розмаїті зміни; які  відбуваються у природі і приводять до просторового переміщення, кількісного чи якісного перетворення. Рух розуміється як цілеспрямований процес, що здійснюється між двома межами , під час якого відбувається з'єднання і боротьба  протилежностей  —  матерії  та  форми, кількості  і якості, акту та потенції. Рух невіддільний від матеріальних   речей.   Він   має   неперервний   і   універсальний характер. У зв'язку з утвердженням універсальності руху спеціально розглядається співвідношення руху та спокою. На відміну від Арістотеля, що вважав природним станом речей спокій, думка професорів Києво-Могилянської академії стосовно цього розвивається від ствердження не лише спокою, а й руху природним станом речей, до обґрунтування погляду лише на рух як природний стан тіла, тимчасом як спокій характеризується як відсутність руху.

Свідченням  утвердження механістичного, який спирається на кількісний підхід погляду на світ, що приходить на зміну притаманному античній та середньовічній філософії акцентуванню якості, є обґрунтування професорами Академії концепції «інтенсифікації і ремісії форм».

Як пояснює  І.Гізель, кожна якість повинна досягти  свого досконалого стану, який характеризується найвищою інтенсивністю. Зміна ж інтенсивності відбувається шляхом додавання або віднімання певної частини якості. Нагромадження інтенсивності якості, пояснював він, відбувається «шляхом складання під час процесу інтенсифікації».

     Спираючись на уявлення про конечність світу, києво-могилянці заперечують актуальну безконечність, але визнають наявність безконечності в потенції. Хоча поряд з цим деякі з них визнають безконечну подільність тіл, можливість безконечного розмаїття речей. Т. Прокопович навіть стверджує безконечність зірок у небі.

Спеціально  у системі натурфілософських  поглядів розробляються й вчення про простір і час.

Простір мислився невідділеним від середовища, абсолютно позбавленим порожнечі. Згідно з уявленнями, що домінували у колі професорів Академії, навколишнє середовище і величезна кількість тіл не зливаються, а стискуються між собою, у результаті чого простір е відношенням між двома тілами, з яких одне охоплює інше і обидва розділяються за допомогою межі. Простір ототожнюється з місцем, що його займає тіло.