История философии

Прогресивні погляди Прокоповича пов’язані з розвитком природознавства і, хоч вони набули пантеїстичної форми, проте мають велике світоглядне значення. Формулювання М. В. Ломоно­совим законів збереження матерії і руху виникло саме завдяки ідеям Прокоповича.

Своєрідні погляди розвивав Феофан Прокопович на живе. Він писав, що все живе має принаймні три властивості: вегетативність, яка включає живлення, ріст, розмноження (притаманна рослинам, тваринам і людині), чуттєвість, яка є у тварин і людини, та розумність, яка властива тільки людині. Звідси він розвиває погляди на процес пізнання, які зближують його з Локком, оскільки стверджує, що «кольори, смак, запахи не можна віднести до першочергових властивостей». Разом з тим він відхиляє принцип «вроджених» знань.

Цікаві суспільно-політичні та етичні погляди мислителя, зокрема його ідеї про людське щастя, яке досягається лише із задоволенням духовних і тілесних потреб людини. В основі етичної концепції лежить розуміння людини як вершини макрокосму. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітував у людині те, що принижувалось середньовічним теологічним світоглядом: свободу людського розуму, красу тіла і почуттів. Він заперечував, що тіло людини є лише джерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне.

Ф. Прокопович — видатна фігура в Україні і Росії за часів Петра І, мислитель, релігійний і освітній діяч. Він підтримував всі починання Петра І, спрямовуючи свої сили на зміцнення Російської імперії. Але однозначно розцінювати його діяльність щодо політики репресій Петра І не можна.

3. «Філософія серця» Григорія Сковороди

Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Наркіс. Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл, до якого входить декілька праць, зокрема «Дружня розмова про душев­ний світ», подає вчення про людину, щастя і мораль. У центрі циклу стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона Алківіадська» та ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна боротися справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний» формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» — Всесвіт, «мікрокосм» — людину та світ символів — Біблію, а також вчення про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і «невидимої». «Видимая натура называется тварь, а невидимая — Бог».

За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами відчуттів. Сама по собі фізична натура — «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві матеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навколишнього світу, його предмети і явища. Явища — це видима тлінь, «одяг», який постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби ховається сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.

Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного — як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона — від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну» працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у яких етика має велике значення.

«Філософія серця», вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо утопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людсь­ких вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, «вміє жити».

Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сьогодення.

Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого українського мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого шляху і поглядів.

4. Проблема людини та нації у творчості
Кирило-Мефодіївського товариства.
Філософські погляди Т. Шевченка

Визначну роль у суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське товариство — таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 p. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах «Статут і правила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 p.

Т. Г. Шевченко (1814—1861 pp.) — видатний український поет, художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соціальних і економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи — центральна в його творчості.

Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального прогресу, пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні.

5. «Філософія серця» П. Юркевича
та його ставлення до матеріалізму
Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського

Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827—1874 pp.), професор Київської духовної академії. У 1860 p. він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

6. «Філософія серця» та її вплив
на формування філософських концепцій
В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Франка, П. Флоренського,
В. І. Вернадського

Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московському університеті, мали значний вплив на формування поглядів російських філософів. Так, В. С. Соловйов (1853—1900 pp.) — представник об’єктивного ідеалізму, засновник так званої «філософії всеєдності». Головна його праця — «Виправдання добра». Надзвичайно складна філософська система Соловйова скла­дається з трьох частин — вчення про моральність, про знання, про красу.

Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку і теологію, Соловйов наслідує ідеї платонізму — «царство вічних ідей», яке є інше буття Бога. Природа є породженням «світової душі», результатом гріхопадіння, відходу від Бога. Людина пов’язана з двома світами — природним і божественним, з першого вона вийшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням Бога у людині є Христос. Завдання християнської релігії полягає в об’єднанні світу в боголюбстві.

Творений, гріховний світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом знову збирається в єдине ціле, він проходить кілька ступенів: мінеральне царство, рослинне царство, тваринне царство, людське царство, божественне царство. Існує, таким чином, світовий прогрес, єдність Всесвіту, його прагнення до Бога — відродження всеєдності.

Привертають увагу моральні погляди цього християнського філософа, зокрема його твердження, що стимулом до морального способу життя є впевненість людини у розумній підставі свого існування. Моральна людина живе заради того, щоб творити добро.

М. О. Бердяєв (1874—1948 pp.) — представник київської філософської школи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий вплив на розвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму. Основні праці — «Зміст творчості», «Філософія вільного духу» та ін.

Філософська концепція Бердяєва базується на визнанні свободи головною цінністю, поряд з цінністю людини, її творчості. Власне, у творчості Бердяєв і бачить смисл свободи, так би мовити, «прорив за межі повсякденного буття», у невідоме. Генеза свободи складає три ступені. Перший — коли сама можливість свободи закладена Бердяєвим в існуванні «добуттєвої основи буття», ірраціонального хаосу, що передує Богу і природі. Цей первісний хаос абсолютно вільний, не має ніяких перешкод для своєї діяльності. З нього виходить Бог, який творить природу і людину. Таким чином, Бердяєв малює космічну систему творіння, систему, в якій людина ніби приречена за своїм походженням на роль творця. Другий ступінь свободи Бердяєв пов’язує з існуванням людини, її діяльністю. Основний зміст діяльності людини Бердяєв вбачає у творчості. Людина фактично творить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за своєю суттю. Мислитель розмірковує над проблемами цивілізації XX століття, бачить у ній великий розрив між цілями і наслідками людської діяльності, бачить кризу гуманізму. Технічна цивілізація поневолює людину, розриває її цілісність. Третій ступінь свободи Бердяєв пов’язує з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним, ні соціалістичним шляхом. Його ідеал — вільне суспільство, збудоване на християнській ідеології і моралі, об’єднання вільних трударів. Це буде суспільство, роль держави в якому зведеться до мінімуму, де не буде експлуатації людини людиною.

С. Франк (1877—1950 pp.) — російський релігійний філософ і психолог, професор Московського і Саратовського університетів, що, як і Бердяєв, був висланий з Росії у 1922 p. Основний мотив його поглядів — прагнення примирити раціональну думку і релігійну віру. Він сприйняв деякі ідеї В. Соловйова, зокрема концепцію «всеєдності», йому також притаманні елементи інтуїтивізму. Пізнання здійснюється в процесі самозаглиблення особис­тості, через її духовний світ.

Цікаві погляди іншого послідовника Соловйова П. Флоренсь­кого (1882—1943 pp.) — російського релігійного філософа, який намагався створити систему первісних духовно-матеріальних структур, відповідно до яких формуються різні сфери дійсності, сфери культури. Філософ займався проблемами лінгвістики, математики, логіки, мистецтва.