Організація роботи на туристичному підприємстві

Органам державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати  у своєму ставленні певні політичні  партії чи надавати їм привілеї. 

                                                                                                                                 17

Політичні партії мають свою програму. Програма є викладом цілей та завдань партії, а також шляхів-їх досягнення. Партія може мати власну символіку, до якої належить партійний гімн, прапор, розпізнавальний  знак, девіз. Політичні партії України  не можуть укладати угоди, які ставлять їх в підпорядковане або залежне  положення до будь-якої іноземної  організації чи політичної партії.

Якщо  спробувати класифікувати загальноукраїнські партії означеного вище періоду, можна  зробити такий висновок: з 11 партій усі, за винятком Комуністичної партії України, відстоювали ідеї парламентської демократії і приватної власності. Щодо державного статусу України, ті ж 10'партій (за винятком КПУ) прямували до суверенітету України — або в системі співдружності, або із самостійницьким статусом. Демократична партія України, Ліберально-демократична партія України, Народна партія України, Об'єднана соціал-демократична партія. Партія демократичного виродження України, Партія Зелених України, Соціально-демократична партія України, Українська республіканська, Селянсько-демократична та Християнсько-демократична партії були одностайними у боротьбі за суверенітет, демократію, ринок, плюралізм і проти комуністичної ідеології. Саме це, попри різні негативні тенденції, стало головною передумовою спільної діяльності, яка призвела до проголошення незалежної демократичної України. [ 22, 4-7]

Така  кількість партій свідчить про молодість  української демократії, незавершеність структурування українського суспільства. Партії в Україні організовуються  здебільшого під конкретного  лідера, вони малочисельні і не мають  достатнього впливу в масштабах  держави. Їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, в період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться

                                                                                                                                 18

суперництво за посилення впливу на маси, залучення  в свої ряди нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.

Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні  сприяли зміни у виборчому  законодавстві. У 1998 і 2002 pp. вибори до Верховної  Ради України здійснювалися за змішаною виборчою системою (половина депутатів  обиралася за виборчими списками партій).  У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.

Як зазначалося  вище правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий 3-й з'їзд народних депутатів. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР "Про громадські об'єднання". У Конституції України 1996 р. зазначено: "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена". [ 9 ]

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і Законами України (ст. 15). Свобода об'єднання  у політичні партії та громадські організації гарантована громадянам нашої держави ст. 36 Конституції  України.

Од часу проголошення самостійної Української  держави оформлюється якісно нова ситуація в суспільстві. Відтак партійні структури, маючи тільки попередні програми без механізмів їх реалізації, стають неповноцінними суб'єктами політичної системи. У такому стані розпочали свою діяльність політичні партії України на наступному етапі української багатопартійності, який можемо умовно назвати "лояльнодержавним " Хронологічно цей період можна окреслити від грудня 1991 до початку 1993 року.

Після Всеукраїнського референдуму та виборів Президента виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і

                                                                                                                                 19

власна  політика Президента збіглися. Почався  процес "оксамитового" одержавлення партій. Такий процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції.

У цей  же період формувався тип партійної системи, який мав елементи мультипартійності (значна кількість партій) та крайньої поляризованості (представлені крайні політичні теології: ліва — соціалістами і комуністами та права — національно-радикальними організаціями, що формувалися в 1992—93 роках).

Наступний етап — передвиборчий — видатний перенесенням центру ваги на підготовку до виборчої кампанії. Це визначило головні завдання партій: впливати на ухвалення Верховною Радою України оптимального виборчого закону та шукати прийнятні гасла виборчої програми.

Результатом цього стало ухвалення Закону про вибори на мажоритарній основі із застереженням прав політичних партій як суб'єктів виборчої системи (однак за більш складною процедурою висування кандидата у депутати, ніж від груп виборців).

За умов відсутності розгалуженої організаційної структури та достатньої кількості підготовлених кандидатів у депутати політичні партії опинилися у досить скрутному становищі напередодні виборів, що проводилися за мажоритарною системою. За результатами виборів (із застереженням щодо значної кількості порушень виборчого законодавства) можна зробити низку висновків:

- виборці  віддали перевагу кандидатові в депутати від політичної партії або політичної команди;

- втім, регіональний характер впливу  політичних партій, незбалансованість  передвиборчих програм та дій  кандидатів не дали змогу створити 

                                                                                                                                 20

структуровану правлячу та опозиційну коаліції партій у Верховній Раді України.

Наприкінці 90-х років багатопартійність була значною мірою формальною. Слабкість  вітчизняних партій пояснюється  недостатньою структурованістю українського суспільства; низьким рівнем політичної культури населення; штучністю створення  багатьох партій; програмною непослідовністю  та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності; амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів  тощо.

Помаранчева революція кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляють партії, які підтримали В. Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз "Наша Україна"», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це зумовлено, очевидно, різними їх ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін.

Після помаранчевої революції на політичному  полі України з´явилися партія «Пора» та інші політичні партії різноманітної  спрямованості.

Колишні «провладні» партії після своєї  поразки розпочали процес утворення  так званої нової опозиції. Найпомітніші серед них Партія регіонів та СДПУ (о). Традиційно опозиційною вважає себе і КПУ. До опозиційних сил  примикають ПСПУ та «Братство». 

                                                                                                                                21

Консолідація та активізація політичних таборів влади й опозиції зумовлена необхідністю мобілізації сил для участі у виборах до Верховної Ради України 2006 р. Наближення виборів за пропорційним законом стимулювало створення нових партій.

На думку  фахівців, стратегічним пріоритетом  сучасного етапу суспільно-політичного  розвитку України є утвердження  на її теренах партійної системи  європейського зразка. Вона повинна  ґрунтуватися на кількох потужних парламентських політичних партіях, здатних ефективно  сприяти формуванню і вираженню  політичної волі громадян, задоволенню  їхніх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, утвердження  в Україні ефективної, політично  відповідальної і демократичної  влади.

Нині Україна заступила на етап "партійної трансформації", що його визначає об'єднавчий процес малочисельних політичних партій у таких ідеологічних та політико-економічних концепціях: комуністичній та соціалістичній; соціал-демократичній; ліберальній; консервативній.

Функціонування  й розвиток посткомуністичного суспільства  в Україні характеризується ліквідацією  монополії однієї партії на владу, виникненням  і становленням багатопартійності, яка є важливою ознакою демократичної  правової держави. Саме через політичні  партії, суспільно-політичні рухи та різного роду громадські об’єднання до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви населення, реалізуються й захищаються політичні  й економічні інтереси різних суспільних верств.

Політичні події, серед яких чільне місце займає здобуття Україною державної незалежності, розгортались надзвичайно швидко й  щільно. Пов’язаний з ними високий  рівень напруги в суспільстві  не спадає й досі.

                                                                                                                                 22

Саме  ця обставина зумовила, значною мірою, той факт, що в центрі уваги політологів  знаходяться передусім питання  сьогодення, а також завдання перспективного розвитку. Логіка життя відтіснила на периферію наукових інтересів  учених ретроспективні проблеми, до числа  яких слід віднести й проблему першопричин  формування багатопартійної системи  в Україні. Саме такий комплексний  аналіз, на наш погляд, набуває все  більшої актуальності у зв’язку  з труднощами росту, які переживає  сьогодні партійне будівництво в  Україні. Ось чому без глибинного вивчення умов та особливостей розвитку феномена сучасної української багатопартійності  неможливо збагнути його ідеологічні  особливості, структурну специфіку  й, нарешті, складно прогнозувати його подальший розвиток.

Перш  ніж перейти до аналізу стану  теорії політичних партій та партійних  систем в Україні, зупинимося на кількох  аспектах теоретичного характеру, які  допоможуть повніше розібратися  в суті досліджуваних проблем.

Насамперед  слід зазначити, що серед вітчизняних  дослідників сьогодні відсутня єдність  щодо причин виникнення політичних партій в Україні. Частина дослідників  схильна розглядати процес партійного будівництва в Україні за “лінійною” схемою, згідно з якою появі партій передувало створення політичних клубів, товариств, які згодом перетворювалися  в більш численні й зорганізовані  організації – рухи, фронти. На базі ж останніх пізніше формувалися  власне політичні партії. Такий підхід до аналізу процесу виникнення багатопартійності  в Україні зустрічаємо, зокрема, в роботах А. Білоуса, О. Гараня та інших. У його основу покладено аналогію до класичної схеми поетапного розвитку партій.

Іншу  точку зору на генезу багатопартійності  в Україні представляє М. Томенко. Згідно з поданою дослідником  схемою, виникнення сучасних політичних партій в Україні безпосередньо  не пов’язується з існуванням

                                                                                                                                23

“протопартій” – клубів, гуртків, спілок та ін. Політичні  партії трактуються ним як самодостатні утворення, які фактом своєї появи  заперечили політичну практику поодиноких, погано зорганізованих, безперспективних політичних організацій. Початки “партійної ери” М. Томенко виводить з моменту  організаційного утворення Народного  Руху України (вересень 1989 р.), визначаючи тим самим характер даної організації  як політичної партії.