Організація роботи на туристичному підприємстві

Е. Вільсон  та В. Якушик звертають увагу на те, що в Україні функції політичних партій протягом певного періоду  виконували організації, які не визнавали  себе політичними партіями. Це дає  авторам підстави або заперечити існування політичних партій у їх класичному розумінні в Україні  взагалі, або зараховувати до їх числа  більшість існуючих політичних об’єднань.

Узагальнюючи  досвід виникнення політичних партій в Україні, можна виділити наступні основні шляхи утворення структур партійного типу: а) шляхом організаційної трансформації неформальних суспільних організацій (наприклад, УГС – в  УРП) або на базі певних суспільних рухів з подальшим їх окремим  функціонуванням (ПЗУ, ПДВУ); б) за ініціативою  групи осіб, які декларували створення  партії та визначали її цілі (УНП, ДСУ, УСДП, ПРП); в) шляхом поділу чи об’єднання партійних структур (НДП, УКРП, СДПУ(о), УСДП).

Таким чином, становлення багатопартійності  в Україні відбувається за традиційними схемами, окресленими західними  політологами. Однак, у дані схеми  вкладається певний специфічний  зміст, зумовлений особливостями історичного  й соціально-політичного розвитку України.

Сьогодні  Україна переживає процес міжсистемної трансформації від тоталітарного  суспільства (з притаманною йому однопартійністю) до демократичного (заснованого  на засадах партійного плюралізму). Цей процес

                                                                                                                                 24

не лише за історичним часом, але й за вихідними  параметрами принципово відрізняється  від аналогічних процесів, через  які пройшли країни Заходу. Це дозволяє розглядати творення системи багатопартійності  в Україні як феномен, з притаманними лише йому специфічними умовами й  особливостями.

Значні  розбіжності існують у поглядах політологів і щодо періодизації процесу виникнення й розбудови  партійної системи в Україні. Практично кожен з авторів, хто  займається дослідженням феномена багатопартійності  в Україні, представляє свій погляд на етапи її формування. Проте, якщо не брати до уваги певні хронологічні розбіжності, їх можна звести у дві  основні групи.

До першої з цих груп належить віднести спроби періодизації, запропоновані прихильниками  так званого “лінійного” підходу. Як правило, усі вони обов’язково  визначають етапи допартійний, початкової багатопартійності й посткомуністичний. Наголос у цих дослідженнях робиться перш за все на початкових етапах формування системи багатопартійності в  Україні, залишаючи неструктурованим її розвиток після проголошення незалежності.

Другий  варіант підходу полягає в  тому, що історія сучасного українського партбудівництва поділяється на два основних етапи, вододілом між  якими служить акт визнання національно-державного суверенітету України.

У період з квітня 1985 року й по 1 грудня 1991 року політичні партії, що виникли  на хвилі перебудови, творили елементи, яким не знайшлося місця в радянській політичній системі і які носили альтернативний або антисистемний  характер щодо неї. Проголошення незалежності України передбачало створення  політичної системи незалежної демократичної  держави, що й відкрило для цих  партій шлях до їх органічного включення  в політичну систему Української  держави, а відтак – і перспективу  розбудови 

                                                                                                                                 25

системи політичної багатопартійності в  Україні шляхом створення нових  партійних об’єднань.

Тому  дана періодизація є базовою, хоча й  вона потребує подальшої деталізації. Це передбачає, по-перше, якісно інший  рівень системного аналізу в координатах  системи багатопартійності і, по-друге, зумовлює необхідність усвідомлення всього комплексу детермінант, які визначали  розвиток процесу становлення багатопартійності  в Україні.

Оригінальністю  відзначається запропонована О. Толпиго періодизація становлення  багатопартійності в Україні  на основі ідеологічних критеріїв.

Однак у даному випадку ми більше схиляємося до точки зору тих дослідників, які  вважають, що на перехідному етапі  ідеологічні характеристики політичних об’єднань є ще не усталеними, досить динамічними, а тому навряд чи можуть слугувати як базові при класифікації політичних об’єднань.

Найповнішими (і, на жаль, поки що єдиними) науковими  виданнями, які присвячені виключно аналізу проблем багатопартійності  в Україні, є монографія А. Білоуса  “Політичні об’єднання України”, яка  побачила світ у 1993 році, навчальний посібник львівських авторів В. Пічі та Б. Стеблича “Політичні партії у політичній системі  суспільства”, праця Т. Базовкіна  та В. Кременя “Партії та громадські об’єднання України” та колективна праця  “Політичні партії України” під редакцією  професора В. Якушика. Ці праці, по суті започатковують в Україні науковий підхід до проблем багатопартійності, закладають методологічні основи її аналізу. Разом з тим у вітчизняній  політологічній літературі знаходимо  спроби висвітлення окремих проблем  теорії політичних партій і формування багатопартійності в Україні.

Огляд зарубіжних теорій політичних партій міститься в статті В. Ковальчука “Теоретико-методологічні засади вивчення політичних партій”. Спроба

                                                                                                                                 26

інтерпретації методологічних підходів до аналізу  політичних партій відомого американського політолога А. Лійпхарта робиться в статті Ю. Шведа. Загальнотеоретичним проблемам багатопартійності присвячені праці Д. Видріна, В. Литвина, С. Рябова. Це, на жаль, єдині у вітчизняній політичній думці праці, присвячені теоретичним проблемам багатопартійності. Прикро, однак доводиться констатувати, що інтерес до проблем теорії політичних партій (як до загальнотеоретичних проблем загалом) у вітчизняній політичній науці є досить скромним і вивчення такого суспільного феномена, як політичні партії, відбувається з домінуванням швидше емпіричного, ніж теоретичного підходів. Очевидно, такі тематичні дослідження ще чекають своїх авторів. Але цілком зрозуміло, що недостатня розробленість методологічних проблем багатопартійності гальмує інтенсивність вивчення даного суспільного феномена. У цьому аспекті цікавими є зауваження А. Колодій та Ю. Шведа, які звертають увагу на специфічність процесу формування багатопартійності в Україні, а тому й необхідності зваженого підходу щодо застосування “класичної” європейської методології. Бездумне перенесення західної методології на зовсім інший ґрунт, як зазначає Дж. Сарторі, може обернутися для дослідників “ефектом бумерангу”.

Досить  поширеним методом дослідження  української багатопартійності  є компаративістський метод. А. Білоус піддає порівняльному аналізу сам  феномен української багатопартійності, і намагається застосувати порівняльний аналіз до політичних партій тоталітарного й демократичного типів. В. Кремень застосовує цей метод при оцінці програмних документів діючих в Україні політичних партій. Відповідну систему критеріїв для порівняльного аналізу програмних документів політичних партій пропонує у своїй статті О. Оксак. К. Ващенко порівнює регіональні особливості багатопартійності в Україні.  

                                                                                                                                27

В умовах подальшого загострення соціально- економічної і політичної кризи, провідною тенденцією стає створення різними політичними партіями коаліцій і блоків для вирішення загальних завдань.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                                                                                                 28

2.1. Проблеми багатопартійності в Україні

Після Другої світової війни й аж до 1990 р. в Україні легально діяла тільки одна партія – КП(б)У – КПУ  в складі ВКП(б) – КПРС. Лише 1989 р. на хвилі перебудови та національного відродження з’явилася альтернативна сила – Народний рух України за перебудову, проте він ще не був партією. Початком відродження багатопартійності став установчий з’їзд Української республіканської партії 29-30 квітня 1990 р.

Після цього партії в Україні стали  з’являтися, немов гриби після  дощу. В 90-х рр. кількість зареєстрованих партій обчислювали десятками, а згодом і взагалі “перевалила” за сотню. Ревізія, яку провів колишній міністр юстиції Олександр Лавринович, дозволила викреслити зі списку деякі спочилі в Бозі та мертвонароджені об’єднання, однак помаранчева революція, політична реформа та наближення парламентських виборів спричинили новий сплеск партійного будівництва.

Отже, що ми отримали за роки незалежності ? Без сумніву, маємо багатопартійність, навіть забагатопартійність, але досі не маємо стабільної та ефективної партійної системи – однієї з необхідних підвалин сучасної демократії. Донедавна партії, попри свою чисельність, не були найважливішим сегментом політичної системи України, поступаючись іншим двом – олігархічному (фінансово-політичні угруповання, “клани” тощо) й адміністративному (т.зв. “партія влади”, для якої партійна приналежність не має особливого значення). Тому політичне життя України визначало не стільки відкрита конкуренція політичних партій, скільки закулісна боротьба й оборудки олігархів і “партії влади”.

Та й  самі українські партії не завжди відповідають своїй суспільній ролі – гуртувати  прибічників різних ідеологій і  стратегій суспільного розвитку в боротьбі за владу для реалізації своїх програмних засад. 15 років  тому

                                                                                                                                29                    

творцями  нових політичних партій були ідеалісти, які прагнули свободи, демократії, незалежності, “соціалізму з людським обличчям”, “народного капіталізму” або інших  “ізмів”. Згодом настала доба “прагматиків”, не обтяжених вірою в ідеали. Нині програмно-політичних партій із визначеною ідеологією в Україні небагато, переважають партії харизматичних лідерів і надто т.зв. клієнтельські або кланово-олігархічні. Для останніх ідеологія не має особливого значення, вони побудовані на інших засадах, які нагадують стосунки в мафії. Їхня мета – не реалізація певної програми, а лише боротьба за доступ до влади та розподілу ресурсів. До цього типу належить більшість колишніх провладних партій. Саме тому їм так тяжко дається перехід в опозицію, адже жодного ідеологічного стрижня, крім бажання мати владу, в них немає.

Відтак  вимальовується декілька завдань, які  доведеться вирішувати українському політикуму на шляху до багатопартійної демократії європейського зразка: подолати нинішню  атомізовану багатопартійність, коли ледь не кожен відправлений у відставку  міністр або губернатор одразу ж  береться формувати “під себе”  нову політичну партію, щоб з її допомогою повернутися до влади; зробити партії справжніми суб’єктами політики, а не інструментами в  руках бюрократичної касти й  олігархів; шляхом природного добору (а  не штучної селекції) утвердити п’ять-шість  потужних партій, які представлятимуть конкуруючі стратегії суспільного  розвитку, а не чиїсь персональні  та групові інтереси; сформувати стабільну  партійну систему, за якої дві коаліції право- та лівоцентристського спрямування  періодично змінюватимуть при владі  одна одну. Без виконання цих завдань  політична реформа, яка переносить центр ваги з Президента на парламент, а отже, на політичні партії, призведе лише до чергового перерозподілу  влади між кланами, а не до реального  народовладдя.  

                                                                                                                                30

Висновки 

Політична система України складається і формується як демократична, що передбачає наявність політичного плюралізму. А політичний плюралізм — це принцип. Він, як відомо, допускає існування різноманіття політичних сил з конкуренцією між ними в боротьбі за представництво в органах державної влади.

Дехто вважає, що багатопартійність в Україні  є не тільки головним атрибутом демократії, а й своєрідним її батогом. Вихід  тут бачиться у прийнятті законів  про політичні партії та вибори, норми яких або примусять карликові  партії з'єднатися, або зійти з  політичної арени.

Підсумовуючи  проблему основних тенденцій розвитку багатопартійності, можна цілком певно  назвати її унікальним явищем у суспільному  житті України, що має стати справою  державної політики, спрямованої  на створення дійсно сучасної політичної системи.

На сучасному  етапі можна виділити такі характерні риси розвитку багатопартійності в  Україні:

1. Мультипартійність. Йдеться про значну кількість політичних партій. Так, до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. — 27, на початку 1998 р. політичний спектр республіки налічував 52 партії, а нині більше 100.