Сутність феміністичного руху:з історії до сучасності

     Урешті-решт питання фемінізму зводиться  до питання про самоцінність жіночого життя чи цінність його в очах Творця. Жінки в умовах культурної та суспільної свободи сьогодні підпадають шаленому тиску феміністичних поглядів. І колись покора сильній половині людства сьогодні є пріоритетом сильних у вірі і близьких до розуміння Божої волі жінок.

     Під впливом Корану в ісламі сформувався ідеал жінки. Величезну роль у цьому відіграли й інші релігійні тексти та традиції. За ісламом найперша сфера діяльності жінки – домашнє господарство. З моменту створення Аллахом вона призначена передусім для дому, родини. Така роль вважається в ісламі почесною[2;8-15].

     Хоч би якою була роль жінки, їй необхідні  знання. Навіть сам Пророк Мухаммад приділяв час навчанню жінок. Освіта має бути обмежена рамками, які не порушували б основної функції жінки. Сучасна жінка мусить бути грамотною, ерудованою, завжди готовою надати допомогу родичам, дітям, чоловікові. Наприклад, Хатіджа, перша дружина Пророка Мухаммада, була набагато старшою за нього. Він так казав: «Коли люди не вірили в мене, вона повірила; коли всі мене принижували, вона мене хвалила; коли люди залишили мене без засобів до існування, саме вона підтримала мене морально та матеріально»  [20].

     Ісламська жінка має цивільні права: володіти та розпоряджатися майном і заробітком навіть після одруження, у шлюбі  зберегти своє прізвище, ще з часів  Пророка вільно висловлювати свої погляди [17]. Мусульманки мають право на забезпечене життя, чоловік не може примушувати їх заробляти гроші. Ніхто не може заборонити жінці працювати, якщо вона цього бажає. Дружина пророка Мухаммада Хатіджа була розумною, багатою, займалася торгівлею. Мухаммад до одруження виконував її доручення, пов'язані з цією справою. Отже ми бачимо, що за Священною книгою мусульман права жінок не применшуються чи принижуються, але окрім писаних текстів є і неписані традиції у тому ж ісламському світі. Однією з таких виступає право чоловіка бити дружини майже до смерті якщо вона проявила бажання піти від нього, і цю жінку за традиціями не приймають до батьківського роду, а ще чоловік має право (наприклад в Афганістані) понівечити жінку, відрізати їй частини тіла, для того щоб вона нікому більше не сподобалася (див.доп 1).  В таких випадках жінки отримують у тяжкі психологічні і фізіологічні травми, намагаючись вчинити з собою суїцид, а якщо їм це не вдається їх принижують ще більше. Щорічно в Афганістані гине 16 тисяч жінок, майже щопівгодини жінка вмирає в пологах від ускладнень[19]. По законам цієї країни медичні допомоги жінці може надати тільки жінка. Багато жінок-лікарів позбавленs своїх кабінетів і інструментарію. Афганістан займає друге місце в світі по жіночій смертності, оскільки більше 90% пологів проходять без сторонньої допомоги, не говорячи вже про кваліфіковану допомогу породіллі.

       На допомогу цим жінкам виступають  світові співтовариства жінок,  які намагаються сховати мусульманських жінок яким все ж вдалося втікати. Ось як може відрізнятися прописані в Корані істини  і неписані традиції, які спотворені деспотичним режимом.

     Щодо  Буддизму то як відомо в пантеоні богів  цієї релігії кількість богів-жінок  значно перевищувала,  і очолювала  пантеон також Богиня-Сонця. Це й недивно, бо на початку становлення будиської релігії в азіатських країнах існував матріархат, але з плином часу жінки почали втрачати свої права бо прийшов культ сім’ї з патріархатом.  Конфлікту між феміністичним рухом і релігією як такого немає. Але й тут прийшли на поміч традиційні установи суспільства в якому жінкам неможна дивитися чоловікам прямо в очі, бо це може означати легковажну і зневажливо поведінку жінки. Азіатські жінки добиваються своїх прав без міжнародних маніфестів, намагаючись «не виносити брудну білизну на обговорення».

     Отже ознайомившись з парадигмами основних світових релігій можна виділити іслам, як найбільш дуалістичну в догмах і традиціях і найбільш цікавим для розгортання феміністичного руху, із-за ставлення до жінок. В Християнстві краєугольним каменем лежить проблема абортів і їх доцільності. А Буддизм найбільш лояльний до жіноцтва. В кожній релігії можуть бути ортодоксальні нахили і саме з ними намагається боротися феміністичні організації. 

РОЗДІЛ  ІІІ   Проблеми і перспективи розвитку феміністичної філософії на   

                        Українських теренах. 

     Друга хвиля феміністського руху кінця 1960-1970 років стала потужним імпульсом  до виникнення і бурхливого розвитку жіночих студій на території України, заснованих головно на засадах феміністської критики патріархату.

     У більшості сучасних видань з жіночої  чи гендерної проблематики знайдемо розділ чи статтю, що присвячені історико-етнографічному "обґрунтуванню" матріархальності українського суспільства. Опираючись на історичний досвід українського жіноцтва у повноправності і навіть домінантності, їх автори ніколи не звертаються до аналізу першоджерел чи масиву фактів, а лише сліпо повторюють (ніким не перевірені) чужі твердження та "загальновідомі істини" (як от: в українській сім’ях завжди керували жінки, жінка була хранителькою сімейного вогнища, національних традицій та духовності, жінка-матір користувалась винятковими правами і привілеями, дівчата мали свободу вибору наречених тощо). Маніпулюючи окремими фактами, такі псевдовчені екстраполюють їх на всю українську культуру, доводячи, що в Україні ще донедавна панував домашній матріархат [4]. Подібні переконання закріпились у масовій свідомості українця не без допомоги класиків української літератури, які сотворили чимало яскравих і доволі переконливих жіночих образів. Героїні творів Ольги Кобилянської, Марко Вовчок, Івана Нечуя-Левицького, Квітки Основ’яненка, Гулака-Артемовського та інших – це часто сильні, владні, самостійні і самодостатні жінки. Їх надзвичайна реалістичність дозволяє адептам ідеї домашнього матріархату покликатись на літературні сюжети як на реальні історичні факти. Однак нам не слід забувати, що дехто з тих письменників належав до кола народовців, які значною мірою ідеалізували українську селянську культуру, інші ж – не лише були знайомі з ідеями фемінізму, але й активно долучились до жіночого руху. Тому така література – не лише творчий, але й ідеологічний продукт, але аж ніяк не дзеркало, що відображає реалії життя.

     Протягом  перших кількох років незалежності (а часом ще й понині) лідерок  та активісток деяких всеукраїнських жіночих організацій національно-патріотичного  спрямування ("Українська Християнська Партія Жінок", "Жіноче товариство ім. Олени Теліги", "Союз українок", та ін.) опанувала тверда переконаність у засадничій гендерній егалітарності чи матріархальності української селянської сім’ї. Й справді, в межах майже натурального селянського сімейного господарства жінка – мати і господиня – відігравала соціально та економічно значущу роль, і саме це забезпечувало їй порівняно високий суспільний статус. Та за останні півтори сотні років в укладі життя українців багато чого змінилося. Процес розширення сфери материнської турботи української жінки-Берегині тривав, і вже у травні 2003 президент Кучма під час зустрічі з жінками-учасницями II Форуму ділових жінок України та Росії, "підкреслюючи велике значення, яке відведене у нашому суспільстві жінці, зазначив, що в Україні жінку – хранительницю домашнього вогнища, роду називають берегинею. Жінка-підприємець – берегиня двічі. Адже у її руках – колектив, підприємство, від неї залежить успіх справи і багато в чому імідж країни"[18]. Таким чином, відбувається поступове зрощення образів Матері-Берегині та Матері-Батьківщини, Берегиня починає персоніфікувати саму українську націю. Це стає цілком очевидно, якщо поруч із вербальним текстом проаналізувати також і візуальний ряд, що ним оперує сучасний український політичний дискурс. У цьому сенсі вельми показовою є передвиборча кампанія єдиної жіночої партії, до претендувала на обрання до парламенту у 2002 – Українського Політичного Об’єднання "Жінки за майбутнє"[4]. З одного боку, це єдина партія, яка прямо заявляла про необхідність забезпечення гендерної рівності у політичній сфері. З іншого, логотип партії (голубка з пташеням), ключові гасла ("За щастя родини! За долю дитини!") та візуальні образи політичної реклами (матір із дитиною) – різко дисонував із закликом до розширення участі жінок в управлінні державою. Тобто намагаючись використовувати національні символи (Берегиня) чоловіки створюють деякий антураж, який потім розбивається в нерозімінні.

     Стереотипне уявлення про феміністку як мужеподібну, грубувату, статево-невдоволену, озлоблену  й агресивну, схильну до сексуальних  збочень чоловіконенависницю все ще є характеризує публічний і жіночий дискурс сучасної України. Завдяки дискредитації поняття фемінізму в рамках комуністичної ідеології та внаслідок спотворень під час радянської практики, жіноцтво упереджено сприймає цей термін, вбачаючи в ньому лише чергову загрозу якійсь абстрактній "вічній жіночності". Класичний приклад – викривлене розуміння сенсу свята 8 Березня, яке з Дня Міжнародної Солідарності Жінок (який визнано ООН ще у 1977 році.) перетворилось на ушанування жіночності, краси, весни і кохання. Нерозуміння сутності фемінізму (як руху жінок проти дискримінації, за забезпечення рівних із чоловіками прав та можливостей) характерне не лише для масової буденної свідомості українців, воно властиве навіть інтелектуальним та політичним елітам. Та й національно орієнтований жіночий рух в Україні активно заперечує свою причетність до фемінізму. Зрештою, поміж націоналізмом та фемінізмом є одна нездоланна суперечність, що полягає у діаметрально-протилежному баченні місця і призначення жінки (в обмеженому сімейному чи у відкритому суспільному просторі), однак антиномічність цих двох векторів не усвідомлювали навіть лідери деяких жіночих організацій[4].

     Першими, хто прорвав теоретичну блокаду  фемінізму в Україні, були дослідниці-літературознавці – Соломія Павличко, Ніла Зборовська, Оксана Забужко, Ірина Жеребкіна, однак це не означало, що їх пропозиція фемінізму була прийнята з готовністю і вдячністю. Хоча дискусії в засобах масової інформації засвідчують, що часи тотального нігілізму минули, і очевидним є величезний інтерес (зокрема, зі сторони самого жіноцтва) до цієї теми, однак критична нестача фахових і популярних публікацій з цього приводу все ще залишає суспільний запит незадоволеним. Тому й феміністський дискурс залишається маргінальним і в суспільстві, і в політиці.

     З розвитком жіночого руху в Україні, зумовленого трансформаційними процесами в усіх сферах життя й утвердженням особистісної парадигми в культурі суспільства та прав жінки, почали формуватися феміністичні організації. Вони характеризуються строкатістю, багатоплановістю, структурно нагадують групи підвищення свідомості їх членів, малочисельні за складом. Ці організації не претендують на провідну роль у жіночому русі, не прагнуть представляти та захищати інтереси усіх жінок України, а створюються та діють на основі спільних групових інтересів, взаємодовіри та порозуміння у межах об'єднання. Такі групи мають форму громадянських ініціатив – неформальних груп жінок, які прагнуть вирішити локальні конкретні проблеми. Своєю діяльністю вони сприяють трансформації суспільних поглядів щодо становища жінки в суспільстві через реалізацію різних програм, і в першу чергу "Women Studies", "Gender Studies"[19]. Тендерну нерівність у соціумі жіночі організації феміністичної орієнтації пов'язують з наявною тендерною системою і тому спрямовують свою діяльність на трансформацію тендерних ролей і тендерних відносин. Значну увагу приділено модернізації свідомості жінок, особливо молоді, переборенню сексистських стереотипів у суспільних поглядах. Організації феміністичної орієнтації виникли лише в середині 90-х років.

     Найвідомішим  чи правильніше сказати найбільш розпіареним жіночим рухом є FEMEN, який шокує досить відвертими акціями  під стінами державних установ. Як відомо з засобів масової інформації один з останніх виступів цього руху закінчилось тим що у Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок (25 листопада) активістки отримали «бойове хрещення»[20]. Це і демонструєте що неможна роздягнутися перед публікою (основна форма проведення мітингів організації FEMEN) і вважати, що старше консервативне покоління буде сприймати їх як належно. Досить некоректними словами і гаслами користується  ця жіноча організація, яка просто провокує і налаштовує населення України проти жіночих організацій які стоять на захисті жіночих прав, тобто феміністичних, а в силу своєї малодосвідченості частина населення сприймає фемінізм – як рух несповна розвинених жінок з психологічними розладами, такими як активістки FEMEN.

     Констатуючи факт реального впливу жіночого руху, як громадсько-політичної сили на суспільні процеси, слід визнати, що це ще сила молода, яка розвивається переважно шляхом «спроб та помилок». У таких умовах важливим є самоосмислення жіночими організаціями свого місця в українському соціумі та об’єктивної оцінки тих проблем, які стають на заваді цьому рухові.

      ВИСНОВОК

      Фемінізм  є сукупністю поглядів щодо досягнення гендерної рівності, усвідомленням  того, що чоловіча домінація є реальним фактом, і такий стан справ не є природним. Фемінізм є укоріненим у ліберальній традиції незалежної  особистості, що має змогу робити вільний вибір. Ця традиція і по сей день має численних прихильниць цієї течії. Феміністки переконані в тому, що рівність можливо досягнути видозміненням сучасної системи за допомогою скерування сил на утворення більшої рівності у можливостях (збільшення доступу до освітніх проектів та робочих місць і т.д.).

      Отже  в цій роботі був зроблений  огляд історичного становлення  феміністичного руху на протязі більшої  частини його існування. Історичними передумовами організації саме фемінізму як соціаль-політичної течії передувала багатовікова політика приниження гідності жінок, аморальне до них ставлення.  Образ жінки змінювався з плином часу, то додаючи жіночності  і романтизму, то закликів ставати більш мужніми і сильними.

      Якщо  звернутися до конкретики, то вважається що існує три етапи фемінізму, або їх ще називають три «хвилі». Перша з них розпочалася з  кінцяХVIII століття і продовжувалася до початку першої світової війни. Основними вимогами було надання повноти соціальних та політичних прав, гідна зарплатня і робочі місця, рівність.

      На  другому етапі який почався після Другої Світової Війни, феміністичні рухи були більш поміркованими, але вони почали модифікуватися і з’явилися вже «чорний» фемінізм, азіатський, латиноамериканський, ісламський різновид цього руху.

      Третій  етап розпочинається з 80-х років  ХХ століття і продовжується зараз. На цій стадії можна сміливо говорити про те що жінки досягли політичних прав, стали політиками, мають змогу отримувати гідну роботу, але з отриманнями цих прав з’явилися і більші вимоги до жінок в моральному плані. Вимоги починають бути вже схожими на все більш натягнутими, ніж життєво необхідними, тобто поступово феміністичний рух переходить у стадію очікування. Феміністки почали займатися гуманітарною і морально-психологічної допомогою жінкам, які її потребують.