Економіка інтелектуальної власності

--- на товарні знаки — дозвіл на використання засобів індивідуалізації товарів і послуг;

--- дозвіл на використання твору, що надається власником авторського права.

     Обсяг прав, які передаються ліцензіаром, визначається видом ліцензії. Система ліцензій, які використовуються у розвинених країнах за сучасних умов, є складною і може бути структурована за різними критеріями І. Залежно від обсягу прав, що передаються ліцензіату, розрізняють такі види ліцензій:

• невиключні (прості), за яких ліцензіар надає ліцензі-ату право на використання об'єкта інтелектуальної власності, зберігаючи за собою всі права, включаючи право надання таких самих ліцензій третім особам;
• виключні (повні), за яких ліцензіату надається виключне право на використання об'єкта інтелектуальної власності в повному обсязі (на монопольних засадах), на визначеній території і на обумовлений строк. При цьому виключається можливість використання ліцензіаром цього об'єкта у частині, що передається ліцензіату а також видачі ліцензії на його використання іншими особами на цій самій території в обсязі наданих ліцензіату прав;
• повні, за яких ліцензіат отримує всі права на використання об'єкта інтелектуальної власності без обмеження території на весь термін дії договору;
• субліцензії, за яких ліцензіат надає права на використання об'єкта інтелектуальної власності, отримані на основі володіння повною або виключною ліцензією, іншій особі, за умов, що це не суперечить його угоді з ліцензіаром;
• опціони, за яких ліцензіат отримує право на більш детальне ознайомлення з об'єктом інтелектуальної власності (наприклад технічною документацією) з метою прийняття рішення щодо доцільності придбання ліцензії.

За наявністю  правової охорони об'єктів інтелектуальної власності розрізняють такі види ліцензій:

--- патентні, пов'язані з угодами щодо об'єктів промислової власності, захищених охоронними документами;

--- безпатентні, пов'язані з угодами щодо використання творчих рішень, які не мають правової охорони, або з терміном правової охорони, що вичерпався.

     Різновидом  патентних та безпатентних ліцензій є перехресні ліцензії (крос-ліцензії), які передбачають, що об'єкти інтелектуальної власності, які передаються, взаємно доповнюють один одного. За цих умов передача прав на об'єкти інтелектуальної власності оформляється однією ліцензійною угодою. Відповідно до правових норм та чинного законодавства розрізняють такі ліцензії:

--- добровільні, які видаються ліцензіаром ліцензіату за прямою двосторонньою угодою щодо повного або часткового використання об'єкта інтелектуальної власності;

--- примусові, які надаються компетентними державними органами зацікавленим особам у разі, якщо власник охоронного документа не використовує або недостатньо використовує об'єкт інтелектуальної власності без поважних причин і при цьому відмовляється надати ліцензію на його використання. Примусові ліцензії можуть надаватися в адміністративному та судовому порядках;

--- відкриті, які видаються на підставі офіційної заяви власника об'єкта інтелектуальної власності щодо видачі дозволу на використання цього об'єкта будь-якій зацікавленій особі. За цих умов власник прав на об'єкт інтелектуальної власності отримує від держави пільги щодо сплати щорічного збору за підтримання чинності його патенту.

     За  об'єктами інтелектуальної власності, що виступають предметом угоди, ліцензії поділяються на угоди щодо купівлі-продажу винаходів, промислових зразків, товарних знаків, знаків обслуговування, ноу-хау, секретів виробництва, авторського та суміжних прав тощо.

     Торгівля  ліцензіями за сучасних умов є важливою складовою міжнародної торгівлі та науково-технічного обміну, роль і значення яких невпинно зростають. Ліцензійні операції є більш дохідними і менш ризиковими порівняно з прямими інвестиціями; у багатьох випадках вони вигідніші за фінансування власних розробок і досліджень, оскільки дозволяють зекономити час, кошти та отримати додатковий економічний ефект за рахунок швидкого впровадження нововведень. Загальновизнаними є успіхи Японії, яка протягом тривалого періоду витрачала значні кошти на придбання патентів і ліцензій, що сприяло прискоренню НТП, економії трудових і матеріальних ресурсів, зростанню загальної культури виробництва, кваліфікації працівників та підвищенню конкуренто - спроможності країни в глобальному економічному середовищі.

     Водночас, на думку багатьох фахівців, ліцензування має низку негативних наслідків, пов'язаних із уповільненням НТП у результаті відмови від власних науково-технічних досліджень і розробок, втрати можливостей примноження власного технічного та організаційного досвіду, посилення залежності від продавців ліцензій, необхідності дотримання вимог відповідних договорів та угод.[6]

     Найпоширенішим  способом ліцензування товарних знаків за сучасних умов є франчайзинг (від лат. franchise — привілея, пільга, особливе право). Відповідно до Керівництва з франшизи, розробленого ВОІВ, франшиза є договором, згідно з яким одна особа (власник франшизи), що має опрацьовану систему здійснення певної діяльності, дозволяє іншій особі (користувачеві франшизи) використовувати цю систему згідно з вимогами власника в обмін на винагороду (компенсацію).

     Договори  франчайзингу укладаються найчастіше між великими фірмами з солідною репутацією і невеликими компаніями чи окремими підприємцями, які тільки починають власний бізнес.

     Важливою  тенденцією сучасності є скорочення терміну дії ліцензій у зв'язку зі швидким моральним старінням нових розробок за умови прискорення НТП. Як правило, ліцензійні угоди укладаються на термін до 5—7 років. Водночас термін дії ліцензій щодо ноу-хау та секретів виробництва не перевищує 3—5 років, оскільки є велика ймовірність їх розкриття в результаті промислового шпіонажу та проведення відповідних досліджень і розробок конкурентами.

     Ліцензійні  угоди мають комерційний характер і пов'язані з передачею прав власності на об'єкт інтелектуальної власності за грошову винагороду. У міжнародній практиці ціна ліцензії визначається як сума виплат покупця ліцензії на користь її продавця. Таким чином, за своєю сутністю процедура розрахунку ціни ліцензії зводиться до оцінювання об'єкта інтелектуальної власності, що є об'єктом ліцензування. Винагорода за ліцензію, як правило, виплачується у такій формі:

--- паушального платежу — фіксованої ціни ліцензії, встановленої незалежно від фактичного обсягу виробництва і реалізації продукції виготовленої на її основі. Йдеться про одноразовий внесок за придбання ліцензії, який найчастіше сплачується у початковий період дії ліцензійного договору;

--- роялті — виплати, розмір яких залежить від ефекту, отриманого від використання об'єкта інтелектуальної власності. Йдеться про періодичні відрахування ліцензіата на користь ліцензіара, що здійснюються протягом усього терміну дії ліцензії.

     Економічна  доцільність ліцензування визначається ефектом, отриманим ліцензіатом  та споживачами ліцензійної продукції. Ціна ліцензії:

1. Є монопольною ціною, пов'язаною з передачею майнових прав на об'єкт інтелектуальної власності;

2. Залежить від об'єкта та виду угоди, терміну дії патенту, обсягів товарообороту ліцензіата, технічної, інформаційної та іншої допомоги, яку надає ліцензіар.

     Слід  враховувати, що на величину доходу ліцензіата впливають не лише ефект, отриманий від використання об'єкта інтелектуальної власності, та конкуренція з боку виробників альтернативної продукції, а й виробничий та комерційний ризики, пов'язані з непередбачуваністю ймовірних наслідків упровадження інновацій. Відтак питання визначення ціни ліцензії є складним і неоднозначним. На сьогодні немає єдиної загальноприйнятої методики визначення ціни ліцензії.

     Згідно  з цим методом ціна ліцензії визначається шляхом узгодження інтересів продавця і потенційного покупця на підставі їхніх уявлень про можливості та перспективи використання об'єкта інтелектуальної власності. При цьому:

--- нижня межа ціни ліцензії є мінімальною прийнятною для ліцензіара оцінкою платежу за право на використання об'єкта інтелектуальної власності у межах, передбачених ліцензійною угодою;

--- верхня межа ціни ліцензії розраховується як максимальна прийнятна для ліцензіата оцінка платежу за право на використання об'єкта інтелектуальної власності в межах, передбачених ліцензійною угодою.

     Фактична  ціна, як правило, є компромісною і  знаходиться в діапазоні часткового збігу оцінок покупця і продавця ліцензії.

  Урахування фіксованих процентних ставок (роялті).

     Згідно  з цим методом ціна ліцензії визначається залежно від прибутку, який отримує ліцензіат у результаті виробничого чи комерційного використання об'єкта інтелектуальної власності.

     Платежі за роялті — це фіксовані процентні виплати ліцензіата ліцензіару, які здійснюються через певні інтервали часу, починаючи з моменту виробничого чи комерційного освоєння предмета ліцензії:

     Найчастіше як база визначення платежів за роялті використовуються:

--- собівартість ліцензованої продукції;

--- валовий прибуток від реалізації ліцензованої продукції;

--- валовий обсяг реалізації ліцензованої продукції.

     Розрахункова  вартість ліцензії (Ср), визначена на базі роялті, розраховується за формулою: 

                                                  Ср=сума Vt* Z_t* R_t

     Де: Vt — очікуваний обсяг продукції в t-му році;

            Z_t — ціна одиниці продукції в t-му році;

            R_t — розмір роялті в t-му році;

            Т — термін дії ліцензійної угоди;

             t — рік дії ліцензійної угоди.

     Водночас  деякі види ліцензійних угод передбачають встановлення спеціальної бази. Як така база можуть використовуватись обсяг переробленої запатентованим способом сировини або досягнуті потужності запатентованого обладнання тощо. Ставки роялті диференціюються залежно від галузі, виду ліцензії, терміну дії угоди, обсягів виробництва та реалізації ліцензованої продукції, обсягів експортного та внутрішнього продажу тощо.

Урахування  одноразового (паушального) платежу.

     Згідно  з цим методом ціна ліцензії визначається як встановлена у процесі переговорів одноразова винагорода за право користуватись об'єктом інтелектуальної власності. Розмір паушального платежу визначається з урахуванням:

• фактичних витрат ліцензіара, пов'язаних із захистом ліцензованого продукту;
• прогнозованого доходу ліцензіата (приведення його через умовну ставку роялті);
• вартості об'єкта інтелектуальної власності, що передається в розпорядження ліцензіата.

     На  практиці виплати паушальних платежів розглядаються як кредитування ліцензіата і найчастіше застосовуються при передачі ліцензії разом з поставкою обладнання, при її продажу на основі секретів виробництва, ноу-хау тощо.

Правило двадцяти п'яти відсотків. Згідно з цим методом ліцензіат зобов'язується сплатити ліцензіару 25 % очікуваного валового прибутку від виробничого чи комерційного використання об'єкта інтелектуальної власності.

Витратний підхід. Згідно з цим підходом ціна ліцензії визначається на основі оцінки витрат ліцензіара (витрат на дослідження, розробку, виробництво, випробування дослідного зразка, його доведення до рівня, придатного для використання тощо). Водночас, на думку багатьох дослідників, витратний підхід пов'язаний зі значним ризиком недооцінки або переоцінки ліцензованого продукту.

     За  сучасних умов у розвинених країнах  широко використовується метод підходу від загального портфеля бізнесу, який не має чіткої методики розрахунків і ґрунтується на врахуванні досвіду, інтуїції, знань менеджерів та бізнесменів, що працюють у відповідній сфері, їхніх очікувань відносно перспектив розвитку того чи іншого бізнесу, відшкодуванні витрат на дослідження та розробки, забезпеченні розвитку фірми за рахунок продажу ліцензій тощо. Так, ліцензія на виробництво напою "Coca-Cola" надається безкоштовно, однак фактично ліцензіат сплачує за ліцензію під час закупівлі у ліцензіара концентрату для виробництва напою, секрет якого зберігається цією фірмою.[3]

     Аналіз  зарубіжного досвіду економіко-правового  регулювання відносин у сфері виробництва та обміну інтелектуальною продукцією дає можливість виокремити деякі загальні тенденції розвитку процесу комерціалізації інтелектуальної власності, зокрема: