Европейская валютная система

       Таким чином ця система почасти  схожа на Федеральну резервну  систему в США, що складається  з 13 банків чолі з The Bank of New-York і в цілому виконує роль  центрального банку[7;24].

       У завдання ЄСЦБ і ЄЦБ входить:

     1. визначення і здійснення валютної  політики ЄС;

     2. проведення міжнародних валютних  операцій;

     3. зберігання офіційних валютних  резервів країн-учасниць ЄВС та  управління ними (при цьому частина  резервів залишиться у розпорядженні  урядів країн-);

     4. забезпечення нормального функціонування  платіжної системи. 

     У сферу діяльності ЄЦБ входить:

     1. надання кредитів, у тому числі  ломбардних, фінансовим інститутам;

     2. операції на відкритому ринку  з різними фінансовими інструментами;

     3. встановлення мінімальних резервних  вимог для кредитних інститутів  країн-членів ЄВС[11; 186].

       Статут забороняє ЄЦБ і національним  банкам кредитування (у будь-якій  формі) міждержавних (у системі  ЄС), державних, регіональних і  місцевих органів влади та  організацій, що діють на основі  державного права. Це положення  не поширюється на державні  кредитні інститути, які розглядаються  так само як приватні кредитні  інститути. 

       За статутом центральні банки  повинні передати ЄЦБ (на кредитній  основі) валютні резерви на загальну  суму 50 млрд. ЕКЮ. Внесок кожного  центрального банку визначається  відповідно до її часток у  капіталі ЄЦБ. Частка капіталу  країн учасниць ЄВС в капіталі  ЄЦБ представлена в Валютні  резерви, що залишаються в розпорядженні  національних банків, використовуються  ними для виконання їх зобов'язань  по відношенню до міжнародних  організацій. Всі інші операції  з цими резервами, понад визначені  ліміти, мають бути схвалені ЄЦБ.  Власний капітал ЄЦБ до початку  його діяльності визначений у  розмірі 5 млрд. ЕКЮ. Весь капітал  буде належати тільки національним  центральним банкам. Частка кожного  центрального банку визначається  за наступною формулою: 50% цієї  частки - відповідно з питомою  вагою кожної країни в загальному  населенні ЄС; 50% цієї частки - відповідно  з питомою вагою кожної країни  в сукупному ВВП ЄС.

       Статут ЄЦБ передбачає значну  децентралізацію діяльності ЄЦБ,  з тим щоб такі операції, як  РЕПО і валютні інтервенції,  здійснювалися національними центральними  банками. Кожен з них може  також самостійно визначати, які  активи комерційних банків прийнятним  як заставу. 

       Завдяки суворим санкціям, передбаченим  у прийнятому ЄС в 1997 році  про економічну стабільність, країни-учасниці  валютного союзу не зможуть  проводити "дуже вільну" бюджетну  політику, а ЄЦБ, таким чином,  отримає допомогу у справі  підтримки стабільності "євро".

       У той же час концентрація  кредитно-грошової політики в  руках ЄЦБ робить її значно  менш гнучкою. Єдина для всіх  країн Європи грошова політика  означає, що відтепер втрачається  можливість адекватно реагувати  на конкретні обставини в окремих країнах, що знаходяться на різних рівнях розвитку або проходять різні відрізки ділового циклу.

       Але ж навіть в межах однієї  країни, скажімо Італії, розрив рівнів  розвитку між південними і  північними районами величезний. В останні роки безробіття  на півдні перевищувала аналогічні  показники на півночі в 2-3 рази, не кажучи про порівняння з  більш благополучними країнами  Європи.

       Аналітики сперечалися, хто повинен  проводити валютну політику і  операції на грошовому ринку  після того, як у 1999 році набуде  чинності європейський економічний  і валютний союз (ЄВС) - Європейський  центральний банк або національні  ЦП.

       Німеччина і більш дрібні країни  ЄС були переконані, що Європейський  центральний банк (ЄЦБ) зі штаб-квартирою  у Франкфурті зможе ефективно  контролювати операції на валютних  ринках. Проте Франція доводила, що ці повноваження повинні  залишитися у віданні національних 

ЦП.

       Під сумнівом був і питання  хто повинен керувати банківськими  резервами - ЄЦБ або центральні  банки країн, що входять до  ЕВС. 

       Розбіжності існували і з питання  "тарга" - оперативної клірингової  системи розрахунків у євро, розробленої  Європейським валютним інститутом. На думку Франції, ЄЦБ не  повинен був мати безпосереднього  виходу в "тарга". Ця вимога  грунтується на тому, що з початком  ходіння єдиної валюти Франкфурт,  де базується інститут і де  буде перебувати штаб-квартира  ЄЦБ, стане безпосереднім конкурентом  Парижа як фінансового центру. І з ростом впливу ЄЦБ положення  Франкфурта буде зміцнюватися, вважали  у Франції. 

       З приводу головного завдання  ЄЦБ - проводити монетарну політику  в європросторі і стежити за  її виконанням національними  ЦБ - думки не розділилися. 

       Маастрихтський договір, що встановлює  повноваження ЄЦБ і національних  ЦБ у спеціальному протоколі,  відповіді на запитання не  дає. У статті 12 протоколу йдеться,  що "ЄЦБ повинен звертатися  за допомогою до національних  центральним банкам", проте деталі  цих взаємин вимагають опрацювання. 

       На серйозність проблеми взаємодії  національних і нового центрального  банку при переході на єдину  валюту в ЄС указував ще  кілька років тому всесвітньо  відомий економіст лауреат Нобелівської  премії Мілтон Фрідман. 

       На його думку, реалізація валютного  союзу неможлива без ліквідації  національних банків Франції,  Німеччини, Італії та інших  його членів. Бо задумана схема  управління ЄЦБ - через комітет  представників національних банків - приречена на провал, оскільки  в такому органі кожен неминуче  буде відстоювати свої національні  інтереси, вважає Фрідман. 

       Але якщо ЄЦБ судилося стати  лише якимсь координуючим центром  національних банків країн ЄС  без реальних фінансових важелів,  то він не зможе взяти на  себе повну відповідальність  за монетарну політику і проведення  операцій на валютних ринках  як це передбачено Маастрихтським  договором. Емісія грошей. Прибуток  від цієї діяльності буде надходити  країні-виробнику. Протягом деякого  часу паралельно будуть мати  ходіння старі і нові банкноти. Євробанкноти і монети стануть  єдиним законним платіжним засобом  починаючи з 2002 року. Однак можливість  безкоштовно обміняти національні  валюти в євро за офіційним  курсом залишиться. З 1 січня 1999 а валютна політика виведена  з-під контролю національних центральних  банків і передано у відання  Європейського центрального банку  у Франкфурті-на-Майні. Емісія  і введення в обіг банкнот  "євро" займе більше часу, але  валютою де-факто для країн  - членів ЄВС ця грошова одиниця  стане 1,5 роки потому.

       З цього часу такі шановані  в фінансовому світі національні  інститути, як Bundesbank або Bangue de France, займаються тільки реалізацією  валютної політики, як це робить  Федеральний резервний банк у  штаті Канзас у США. У зв'язку  з цим майбутнє національних  центральних банків не можна  назвати блискучим[20].

     Тож Європейський центральний банк (ЄЦБ) — головний елемент Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), який як юридична особа виконує основні функції, радить національним державам та наддержавним органам щодо господарчої оцінки ухвали законів та інших правових норм Європейського Союзу, а також висловлює свою думку щодо грошової, цінової політики відповідним органам.

РОЗДІЛ 3.

ПЕРСПЕКТИВНІ  НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ СИСТЕМИ 
 

       Мета  загальної валюти: створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів і узгодження економічних  політик. Дотримання встановлених термінів дозволить відповісти на питання  про готовність Старого Світу створити противагу впливу США: Долар використовується в 60% світових торгових операцій, притім, що ВНП США складає 20% світового ВНП.

       Нестабільність  обмінних курсів усередині чинної європейської валютної системи призводить до важких наслідків для економік країн-учасниць, які змушені страхуватися від  обмінних ризиків. На думку експертів, євро дозволить громадянам і підприємствам  щорічно заощаджувати 8 млрд. доларів  завдяки зникненню цього ризику в Західної Європі.

       Слід  відзначити те, що абсолютно нереально, щоб усі країни-члени ЄС досягли  намічених критеріїв конвергенції до 2001 року. Найважливіша і важковирішуваними  проблема для більшості західноєвропейських  країн лежить в області бюджетного дефіциту. Таким чином, практичним слідством  Маастрихтського договору є запрограмованість  розколу країн-членів ЄС. При цьому  може виникнути небезпека того, що більш слабкі країни ще сильніше відстають  у розвитку від своїх партнерів  по ЄС, якщо останні дійсно отримають  вигоду від участі в ЕВС[18].

       Проте валютна інтеграція не завершена. У  ЄС і ЄВС чимало труднощів, протиріч і невирішених проблем. До числа  недоліків ЄВС ставляться наступні.

        1. Періодично відбувається офіційне  зміна валютних курсів (16 разів  за 1979-1993 рр..). Найбільш слабкі валюти (датська крона, італійська ліра, ірландський фунт, бельгійський  франк та ін.) Девальвуються, а  більш сильні (марка ФРН, голландський  гульден) ревальвує. Так, восени 1992 р. вибухнув черговий валютна  криза в ЄС. Італійська ліра  і фунт стерлінгів були девальвовані  і тимчасово вийшли з «європейської  валютної змії». У 1993 р. об'єктом  атак на валютних ринках став  насамперед французький франк.  У серпні 1993 р., Щоб уникнути краху ЄВС, були значно розширені межі коливань курсів до ± 15%. Зміна паритетів зазвичай супроводжується загостренням суперечностей країн ЄС.

        2. Слабкість ЄВС обумовлена значним  структурним дисбалансом економіки  країн-членів, відмінностями в рівні  і темпах економічного розвитку, інфляції, стан платіжного балансу.  Відсталі райони в Італії, Ірландії, Греції, Португалії вимагають додаткових  дотацій для вирішення структурних  проблем в рамках регіональної  політики.

        3. Координація економічної політики  наштовхується також на небажання  країн-членів передавати свої  суверенні права наднаціональним  органам. 

        4. Приватні ЕКЮ не були пов'язані  з офіційними ЕКЮ єдиним емісійним  центром і взаємної оборотно.

        5. Випуск ЕКЮ доволі скромно  впливав на взаємні операції  центральних банків країн ЄС, хоча з 1985 р. їх право використовувати  ЕКЮ для погашення взаємної  заборгованості розширено з 50 до 100%.

        6. Функціонування ЄВС ускладнюється  зовнішніми чинниками. Нестабільність  світової валютної системи і  долара справляє дестабілізуючий  вплив на ЄВС. При зниженні  курсу долара курси західноєвропейських  валют підвищуються, а при підвищенні - знижуються в різного ступеня,  що вимагає перегляду їх курсових  співвідношень. ЄВС продовжує  випробовувати вплив долара, так  як 60% міжнародних розрахунків у  ЄС здійснюються в американській  валюті[6; 203].

     Таким чином, з погляду федералістських  уявлень про розвиток ЕС, можна  констатувати, що загальна економічна модель Союзу вже склалася і функціонує на практиці. Однак склалася вона, звичайно, далеко не в остаточному вигляді  і з цієї точки зору продовжує  активно формуватися в ході конкретних кроків з будівництва Європейського  економічного і валютного союзу.

     Введення  єдиної європейської валюти з 1 січня 1999, яке знаменувало собою новий  етап розвитку міжнародної валютної системи, викликало ряд проблем  у сфері кредиторно-грошової і  бюджетної політики, яка проводиться в рамках ЄЕВС.

     Свтові  фінансові потрясіння, які відбулися  на тлі стабілізації обмінних валютних курсів і конвергенції процентних ставок, продемонстрували виский ступінь інтеграції європейських країн і їхню готовність до проведення єдиної валютної і кредитно-грошової політики. Проте економічний і валютний союз навряд чи підпадає під визначення «оптимальної валютної зони», нее задовільняючи повною мірою жодного з традиційних критеріїв: асимітричний вплив схожих економічних шоків на різні країни і обмежена мобільність робочої сили внаслідок культурих і мовних бар єрів, що зберігаються, є потенційними джерелами економічних та фінансових проблем у Євроленді.