Индустріального до постіндустріального суспільства

    У США з 70-х років стали інтенсивно розвиватись інноваційні технології у фінансовій сфері. Акціонери, різні інвестиційні фонди та інші фінансові інститути контрактного типу стають основними інвесторами економіки країни, потіснивши комерційні банки. Це привело до зміни пріоритетів у фінансовій системі — зростає роль торгівлі цінними паперами і похідними фінансовими інструментами на біржах і позабіржових торгових майданчиках.

    США перетворились у світовий центр  обробки фінансової інформації і  генератор інноваційних технологій у цій сфері. Важливою статтею доходу американських компаній стали фінансові, консультативні й аудиторні послуги. 

    Діяльність  американських корпорацій залишається одним з визначальних факторів розвитку «нової економіки» — економічної основи постіндустріального суспільства. Саме в США виник феномен «нової економіки», який характеризується, «незвичайними змінами й зростанням економічних показників (швидким зростанням продуктивності праці, підвищенням доходів, низьким рівнем безробіття та низькою інфляцією),   викликане   комбінацією   взаємопов’язаних   чинників:   досягнення   науково-технічного прогресу, зміни методології ведення бізнесу та вдосконалення економічної політики».

    «Постіндустріальна  революція» в США визначила нові вартісні пропорції у торгівельно-економічній  ієрархії.  Менеджмент,  маркетинг,  реклама,  супроводження  товару до покупця на загал замістили в ієрархії американського господарського комплексу виробництво промислової та сільськогосподарської  продукції. Зміна вартісних та (відповідно)  цінових  еквівалентів  на  ринку  саме  й  визначило  феномен  «нової»  IT-економіки,  ключовою  характеристикою  якої  є  «де-матеріалізація»  («віртуалізація») економічної системи суспільства. Домінування сфери обігу над сферою виробництва є основою глобалізації — економічне зростання, в першу чергу, залежить від швидкості  переміщення  інформації  у  глобальних мережах.  Саме  «нова  економіка  Сполучених Штатів» (разом з глобалізацією ринку товарів і послуг) у визначальному ступені вплинула на порушення рівноваги між вартісними характеристиками товарів між сферою вжитку й сферою обміну. Матеріальне виробництво «віртуалізується» саме на теренах США , Японії, деяких інших країн ОЕСР оскільки стабільність їх економічної системи залежить від змін на світовому фондовому ринку.   

    Криза  «нової  економіки»  в США—  основи  постіндустріального  суспільного  устрою була викликана , насамперед, органічною невідповідністю між інноваційними можливостями й ринковою інфраструктурою міжнародного ринку товарів і послуг. Не існує наразі реальних, ефективних механізмів впровадження постіндустріальної надбудови до традиційних базисних характеристик реального сектору. 

    Республіканська адміністрація Дж.Буша–молодшого не знайшла адекватних  механізмів подолання наслідків краху «Нової економіки». Головними чинниками подолання рецесії 2001 року стали інвестиції в сектор домашнього господарства, зростання бюджетних видатків на оборону. Традиційно  більш важливі  у довгостроковій перспективі інвестиції приватного сектору, експорт товарів і послуг, видатки федерального бюджету та бюджетів штатів у соціально-економічній сфері не стали чинниками «оздоровлення» національної економіки. 

    Зіткнувшись з викликами постіндустріалізму, глобалізації та індивідуалізації, інститути, політика та ідеологія шведської моделі виявили свій історично минущий характер.

    Ці  перераховані вище фактори серйозно підірвали механізм національно-державного регулювання кейнсіанського типу, і  поставили перед країною завдання внести необхідні корективи в  колишню модель розвитку. В економічній політиці почався якісно новий, принципово відмінний від попереднього, етап соціально-економічного розвитку, що характеризується «неоконсерватизмом» в політиці та «неолібіралізмом» в економічній сфері.

    Економічні  успіхи Швеції, високі темпи зростання в останні десять років підтверджують, що напрями реформи по-шведськи були обрані правильно. Тому вивчення досвіду Швеції в цьому відношенні представляється важливим і для економічної науки, і для пострадянської практики. Одна з відмінних особливостей шведських реформ полягає в тому, що вони здійснюються (протягом понад сто років) не через насильство, революції та соціальні катаклізми, а мирним ненасильницьким шляхом через тривалі, поступові реформи на базі компромісу між різними політичними силами і групами, а також їх інтересами. Цим визначається роль і місце Швеції в світовому господарстві.

    В економічному розвитку Швеції можна  виділити три етапи.: На першому етапі (з 1870 по 1914 рр..) Швеція перетворилася  з аграрної в промислово-аграрну країну. На другому (з 1920 по 1970 рр..) Швеція стала промислово розвиненою країною. На третьому етапі (з 1970 р. і по теперішній час) Швеція знаходиться на стадії постіндустріальної країни з високим рівнем життя, що виділяється серед інших держав високими темпами зростання.

    Аналіз  відтворювальної та галузевої структури  економіки дозволяє зробити висновок, що структура шведської економіки  радикально змінилася під впливом  таких факторів, як НТП, зростання  зовнішньополітичних зв'язків і  вступ країни в ЄС. Відтворювальна структура економіки Швеції повністю відповідає структурі економіки інших розвинених країн: частки сільського господарства, промисловості та послуг склали в 2008 р. відповідно 1, 95 і 70,3% ВВП (1).

    Що  стосується галузевої структури  промисловості, то тут провідну роль відіграє машинобудування. Важливою конкурентною перевагою шведського машинобудування є високий рівень розвитку чорної металургії. Поряд з машинобудуванням, провідну роль в промисловості відіграють такі галузі як лісова і целюлозно-паперова, хімічна, гірничодобувна і металургійна промисловість, що обумовлено наявністю в країні природних багатств - залізної руди, лісу, сульфідних руд та інших мінералів.

    Сільськогосподарське  виробництво, незважаючи на його низьку частку в обсязі ВВП і в чисельності зайнятих в країні, Швеція забезпечує населення більш ніж на 90% власною продукцією, а також є експортером зерна, м'яса та масла. Країна вступила в постіндустріальну стадію ще в 70-ті роки і, на відміну від інших розвинутих країн, значну частку в послугах грає державний сектор (близько 1 / 3). 

    Томас  Фрідман твідзначає загрозливу для  статусу США, як лідера постіндустріального  світу, тенденцію: " З кожним роком  все менше американців вибирають  професії вчених і інженерів...» 

    Для України досвід китайських реформ залишається однією з реальних стратегічних альтернатив  економічної трансформації. Особливо це стосується забезпечення  соціальних гарантій населенню, ролі та місця держави у здійснення ринкових реформ.

    Відправною  точкою  трансформаційних  процесів  стали    рішення  III  пленуму КПК у 1978 році поклало початок загальнодержавного курсу на модернізацію економіки Китаю. Партійне керівництво та уряд Китайської народної республіки, визнаючи відставання національної економіки від  провідних держав світу, вирішило залучити іноземний капітал й створити пільгові умови реалізації довгострокових інвестиційно-інноваційних проектів на території окремих Вільних економічних зон (ВЕЗ). Орієнтовані на випуск експортної продукції ВЕЗи стали локомотивами китайської економіки, що дозволило Китаю здійснити успішні загальнодержавні економічні реформи й перейти від  аграрно-індустріальної, обтяженої комплексом складних політичних, воєнно-політичних та соціальних завдань, господарської системи  до рівня одного з лідерів  постіндустріальної  «економіки  знань»,  потенційного  конкурента  Сполучених Штатів Америки як наразі єдиної світової наддержави.  Пріоритетним  напрямом  першого  етапу    реформування  багатоукладної  китайської економіки було визначено аграрний сектор. На початок 80-х років близько 80% населення КНР проживало у сільській місцевості. Незважаючи на радикальні реформи 60-х років (т.зв. «народні комуни»),  для мільярдного Китаю зберігала свою гостроту  продовольча  проблема.  При  збереженні  державної  монополії  на  землю,  було здійснено наступні реформи:

    — ліквідовано народні комуни;

    — запроваджено сімейний підряд на основі оренди землі (до 50 років);

    — введено фіксовані державні закупівельні ціни на с/г продукцію;

    — сільгосппідприємства  забезпечені  мінеральними  добривами  та  засобами хімічного захисту;

    — створено потужну переробну промисловість.

    Вирішення,  з  певними  обмеженнями,  першочергової  для  китайського  народу проблеми забезпечення продуктами харчування, дозволило вищому державному керівництву КНР визначити нові пріоритетні напрями трансформації національної економіки.    Було    прийнято    рішення    перейти    від    екстенсивного    до    інвестиційно-інноваційного типу економічного розвитку.  В 1996 році було затверджено програму економічного й соціального розвитку КНР. Головною  стратегічною  метою  програми стала  ліквідація  до 2020 року відставання Китаю від розвинених країн світу. Для досягнення цієї мети було заплановано « з допомогою прискореного розвитку науки та освіти звільнитись від консервативного відтворення ремісних потужностей  й перейти до  пріоритетного  розвитку  механічних  та  електронно-технічних  виробничих  потужностей через реалізацію програми індустріалізації села та науково-технічної революції у промисловості та сільському господарстві. Компартія проголосила загальнонаціональний стратегічний курс  «Наука та освіта приведуть країну до процвітання».

    Дані свідчать про те, що розвиток господарського комплексу Китаю фактично не залежить від змін у світовій економічній кон’юнктурі та (навіть) від краху світової соціалістичної системи. Залишившись  наодинці у конкурентній боротьбі з капіталістичним  світом,  планово-керована  комуністичною  партією  китайська  економіка    не лише зберегла свої позиції на світовому ринку товарів і послуг, але й поступово здобула статус домінуючого геоекономічного актора.

    Міжнародні  фінансові організації, визначаючи китайську економіку як найбільш прогресуючу у світі, прогнозують  швидке скорочення відстані між Китаєм та Сполученими Штатами за рівнем річного валового національного продукту. За збереження існуючої динаміки, експерти МВФ переконані, що в  найближчі 20 років КНР пережене  Сполучені  Штати  й  займе  місце  найбільшої  економічної  держави  у  світі.

    На  початку  XXI  століття  китайська  економіка  продовжує  реалізовувати  конкурентні переваги свого індустріального  потенціалу, здійснюючи при цьому  поступовий перехід до IT-економіки. Наразі Китай є абсолютним світовим лідером у виробництві сталі, прокату, бавовни та бавовняних тканин, вугілля, цементу, зерна та м’яса. Таким чином,  уряд  КНР  реалізує    стратегію  соціально-економічного  розвитку,  ключовою особливістю якої є підвищення рівня життя населення на основі зростання національної економіки. Вирішення  багатовікової «продовольчої проблеми» є для Китаю знаковою прикметою виходу на принципово новий рівень розвитку держави.

    Однією  зі специфічних особливостей китайської моделі економічного зростання,  є  масштаби внутрішнього ринку. Задоволення внутрішнього попиту (більше 1,5 млрд. населення) є економічною константою китайських реформ. Постійне підвищення рівня  життя  населення  стимулює  внутрішній  обіг  коштів,  прибутки  національних  промислових та сільськогосподарських підприємств. Разом з тим, Китай є одним з найбільших  світових  імпортерів.

    Американські  експерти  відзначають,  що  Китай  наразі  є  найбільш  серйозним  конкурентом Сполучених  Штатів у глобальному суперництві за контроль над невідновлюваними природними ресурсами56. За останні кілька років було підписано домовленості про багатомільярдні  китайські інвестиції в паливно-енергетичний комплекс Алжиру,  Судану,  Канади,  Габону,  Саудівської  Аравії,  Ірану.  Значний  обсяг  прямих іноземних інвестицій також спрямовано в гірничодобувну галузь Австралії, Бразилії,

    Ямайки, Перу та Замбії. У зв’язку з цим  можна стверджувати, що одним з  визначальних  геоекономічних  трендів  першої  половини  XXI  століття  є  глобальна  зовнішньоекономічна  експансія Китаю.

    Феномен китайського економічного зростання ґрунтується на таких чинниках:

    —   низький  курс національної валюти  юаня;

    —    використання переваг членства у  ВТО;

    —   дешева кваліфікована робоча сила;

    —   нехтування вимогами забезпечення екологічних  норм виробництва;

    —    підтримка  китайських    компаній  з  боку  держави  (пільгові  кредити,  пряме  бюджетне фінансування).

    Зазначені особливості розвитку Китаю потребують окремого спеціального дослідження  й  безумовно  повинні  розглядатися  в  якості  можливих  складових    моделі загальнодержавної стратегії для України.