Экономическое влияние Китая в мировом хозяйстве

* Фонд нагромадження  у національному доході 

  1.2 Етапи реформування економіки Китаю

  1-й  етап. Початок 80-х років XX ст. Реформування розпочалося у 80-ті роки зі сфери сільського господарства, з аграрних відносин. Комуни ліквідувалися, земельні ділянки передавалися селянам у довгострокову оренду на правах сімейного підряду. Вже всередині 80-х років підрядна система охопила майже 97 % усіх господарств. Селянам було повернуто присадибні ділянки, які за років "великого стрибка" у них відібрали до комун, їм було надано право займатися підсобним промислом, продавати надлишки продукції на ринках. По суті, це означало деколективізацію сільського господарства й розвиток товарно-грошових відносин на селі. Проте земля залишилася в державній власності, не стала об'єктом купівлі-продажу.

  Господарська самостійність селян, їх зацікавленість у результатах праці сприяла суттєвому підвищенню продуктивності праці (порівняно з епохою комун) і різкому збільшенню обсягів сільськогосподарської продукції.

  З'ясувалося, однак, що наприкінці 80-х років сільське господарство вичерпало свої можливості для виробництва продукції. Виникла потреба в нових підходах, які б забезпечили зростання якісних показників виробництва на селі. На думку китайських економістів, шлях до вирішення цієї проблеми — розвиток різного роду кооперування селян у сфері виробництва й обігу, концентрація землі в руках господарників з використанням найму робочої сили. Щоправда, за умови належного рівня техніко-технологічного оснащення.

2-й  етап. У 1984 р. була прийнята постанова "Про реформу господарської системи". Після того як реформування аграрних відносин дало перші позитивні наслідки, уряд поширив механізм економічних перетворень на інші галузі. Передбачалися розширення господарської самостійності підприємств, скорочення сфери директивного планування, перехід до торгівлі засобами виробництва. Також реформуванню підлягала система цін, праці, заробітної плати, забезпечувалася гнучкість цих складових економічного процесу. Було офіційно проголошено про доцільність використання різноманітних форм власності — державної, колективної та приватної.

  Оскільки  ці економічні перетворення суперечили догматам класичної комуністичної  теорії про неприпустимість приватної власності в соціалістичному суспільстві, уряд і комуністичні лідери Китаю обґрунтували положення про особливий, перехідний етап соціально-економічного розвитку країни. В 1987 р. на XII з'їзді КПК було відзначено, що країна перебуває лише на початковому етапі будівництва соціалізму, який буде тривалим, не менше 100 років. За цей період необхідно створити матеріально-технічну базу соціалізму забезпечити умови життя людей, на високому рівні. На перехідному етапі, як заявлялося на з'їзді, за різноманітності форм власності домінуючою залишається державна власність, приватизація якої небажана, а в окремих сферах — неприпустима; планові важелі управління (директивне планування) сполучаються з ринковими; держава здійснює регулювання на макрорівні, ринок — на мікрорівні.

  Принцип розподілу за працею (соціалістичний принцип) поєднується з принципом розподілу за вкладеним капіталом (капіталістичний принцип). Ця концепція отримала назву моделі "соціалістичної ринкової економіки".

  Заходи, спрямовані на реформування економіки  прискорили темпи її розвитку. Середньорічний темп зростання ВВП у п'ятирічку 1981—1985 рр. був одним із найвищих за всю історію післявоєнного Китаю і становив 13,2 %. Проте форсування розвитку промисловості мало й негативні наслідки. Розпочалася інфляція, накопичилося багато незавершеного капітального будівництва, загострилися міжгалузеві диспропорції. Економіка увійшла до стадії "перегріву". До того ж у країні почали поширюватися корупція і зловживання з боку чиновників і працівників партійного апарату.

  3-й  етап. За цих умов у 1988 р. було взято курс на "гальмування" реформ і посилення ролі державних органів регулювання економіки. В наступній п'ятирічці (1986—1990 рр.) темпи зростання промисловості й у цілому ВВП помітно уповільнилися. Було вжито заходів щодо встановлення більш жорстких умов кредитування, скорочено бюджетні витрати й грошову емісію. Наприкінці 1991 р. з наслідками "перегріву" економіки було в цілому покінчено, і з 1992 р. реформам було надано нового імпульсу.

  Головна увага приділялася реформуванню державного сектору економіки. Суттєво розширювалися права державних підприємств щодо виходу їх на ринок. Активізувалася інфраструктура ринку: розширилася мережа товарних і фондових бірж. Було вжито заходів, спрямовані на лібералізацію цін. У державному секторі залишалися великі й середні підприємства, а малі були здебільшого продані. До середини 2000 р. половина надлишкового 35-мільйонного персоналу була звільнена й поповнила лави безробітних. Щоб запобігти соціальному вибуху, уряд розробив план допомоги звільненим робітникам, який містив такі заходи:

• підтримка розвитку приватного сектору економіки, особливо малих і середніх підприємств, що створюють нові робочі місця;
• розробка програми тимчасової допомоги в містах;

• проведення реформи соціального захисту населення. 
4-й етап. У 1999 р. була прийнята програма підтримки

розвитку  приватного сектору. Розроблено й затверджено закони щодо охорони прав приватних підприємств. Заохочується кредитування приватного сектору банками; в банках створюються відділи з роботи з малими й середніми підприємствами.

Ці заходи дали позитивні наслідки. Темпи зростання ВВП в п'ятирічці 1991 —1995 рр. мали високий середньорічний показник — 15,2 %. На XV з'їзді КПК (1997 р.) було вирішено продовжити реформування державного сектору економіки. Головним напрямом стало акціонування держпідприємств за збереження контрольного пакета акцій за державою. Було визнано бажаним збільшити частку недержавного сектору в економіці. Приділялася увага необхідності створення сприятливого клімату для залучення іноземних інвестицій. Одним із найважливіших напрямів у розвитку економіки визначалося використання досягнень науково-технічного прогресу, прискорене запровадження їх у виробничі процеси.

  За  роки реформування економіки значно зросли обсяги капіталовкладень, частка яких у ВВП має чітку тенденцію до збільшення, перевищуючи вже третину (табл. 1.2).

  Таблиця 1.2

Темпи росту  ВВП та чисельності зайнятого  населення Китаю, % 

  Реформування  поширилося також на кредитно-фінансову  сферу. Народний банк Китаю залишається центральним банком країни, відповідаючи за стабільність національної валюти. НБК адміністративно прямо підпорядковується Державній раді КНР. Втручання в його діяльність з боку центральної і місцевої влади зведено до мінімуму. Комерційні банки мають бути прибутковими і відносно незалежними від центрального уряду, проте уряд встановлює обов'язкові для всіх банків орієнтири відсоткових ставок за кредитами і депозитами.

  Гострою проблемою банківської системи  Китаю є прострочені або безнадійні кредити. Для її вирішення було створено чотири компанії з управління активами, яким у 1999 р. було передано 157 млрд дол. прострочених кредитів. Для їх погашення ці компанії обмінюють заборгованість за кредитами на участь у майні підприємства-боржника, стаючи, таким чином, його акціонером.

  У 90-ті роки було проведено реформи  податкової системи. У 1994 р. ставка прибуткового податку для підприємств усіх форм власності була уніфікована й установлена на рівні 33 % . Центральне місце в непрямому оподаткуванні посідає податок на додану вартість (ПДВ). Базова ставка ПДВ — 17%, для деяких категорій товару (основні продукти харчування, електроенергія) встановлена пільгова ставка в 13 %.

  У Китаї складають п'ятирічні плани  розвитку народного господарства. Сьогодні діє п'ятирічний план на 2005— 2009 рр. (11-та п'ятирічка). Наголос у цьому  плані робиться на якісні (а не кількісні, як до цього) показники зростання економіки, на збалансованість розвитку. Посилюється орієнтація на використання ринкових механізмів.

Стратегічними цілями десятої п'ятирічки були:

• подальша орієнтація на ринкові реформи й інновації;
• підтримка розвитку недержавного сектору;
• захист навколишнього середовища;
• поліпшення якості життя населення;
• ліквідація диспропорцій між бідними західними та багатими східними провінціями Китаю.

  Безперечно, такі фактори, як посилення ролі країни у міжнародній торгівлі, збільшення припливу прямих іноземних інвестицій, формування середнього класу сприяють економічному розвитку Китаю.

Отже, Китай  стартував з досить низьких позицій  відносно багатьох інших країн, що трансформують  свою економіку. Починаючи свої реформи у 1978 р. країна мала неплатоспроможний внутрішній ринок, низький рівень індустріалізації та роз витку інфраструктури, більшість сільського неосвіченого населення, некваліфіковану робочу силу, неуспішну планову економіку, відсутність надійних постачальників ресурсів та ринків збуту. А сьогодні Світовий банк та Міжнародний валютний фонд прогнозують, що до 2015—2020 рр. Китай за абсолютними показниками економічного розвитку перевершить досягнення США та Японії. Вплив цього стрімкого економічного зростання треба враховувати навіть наймогутнішим країнам світу.

  Свою  трансформацію Китай почав з економічних, а не політичних реформ, відклавши їх на пізніше. У процесі перебудови китайської економіки увага була сконцентрована на створенні нових підприємств національного і локального масштабу. Вимагалося, щоб ці підприємства були сучасні, орієнтовані на експорт, використовували новітні технології та кваліфіковані кадри. На відміну, наприклад, від країн СНД, в яких здебільшого відбулася не завжди вдала зміна форми власності вже існуючих підприємств.

  Відмітною рисою китайського підходу є теоретичне опрацювання використання закордонного досвіду в реальних умовах китайської економіки. Він відрізняється поступовим, поетапним переходом від часткового до загального, від локальних експериментів до впровадження в загальнодержавних обсягах.

Принципові відмінності  китайських реформ такі.

• Формування прошарку незалежних суб'єктів ринку в різних галузях економіки.
• Успіх реформ не лише полягає у розвитку продуктивних сил, а має на меті нарощування комплексної могутності держави.
• На відміну від багатьох країн з перехідною економікою, в яких заміна державної власності відбувається за рахунок масштабної приватизації, Китай намагається створювати багатоукладну економіку і конкуренцію на товарному ринку.
• Високий рівень капіталовкладень в основні засоби, зумовлений значними потребами в інвестиціях у період масштабної індустріалізації, зростанням обсягів капіталовкладень населення, припливом іноземних інвестицій.

На першому  етапі під час упровадження сімейного  підряду були створені джерела накопичень у сільській місцевості, а також відбувся розвиток недержавного сектору її містах. Це дало можливість у середині 80-х років закласти осмоли багатоукладності та сформувати ринки засобів виробництва, нерухомості та цінних паперів. Таким чином, ринки сформувалися не за рахунок штучної приватизації та ваучеризації, а на основі створення приватного сектору економіки за підтримки держави. На наступному етапі у 90-ті роки цей процес трансформувався у поступовий перехід від державної до акціонерної форми власності.

Стрімке зростання китайської економіки  провокує цілу низку викликів як світовій економіці в цілому, так і окремим  країнам зокрема. Сьогодні за обсягами експорту Китай посідає третє місце у світі після Німеччина та США. [3] 

 
  1.3 Структура і динаміка розвитку економіки КНР