Экономическое влияние Китая в мировом хозяйстве

  Китай належить до країн з багатогалузевою  економікою. Провідна роль належить промисловості, частка якої у ВВП становить 49,5%; частка сільського господарства — 11, послуг — 39,5 %.

У промисловості Китаю поєднуються традиційні "старі" галузі (текстильна, вугільна, металургійна) з новими (нафтопереробка, хімія, авіаційна, космічна, електронне машино будування). У важкій промисловості працює понад 60 % усіх промислових робітників, тут виробляється половина промислової продукції.

  Основою енергетики є кам'яне вугілля, запасами якого Китай забезпечує себе повністю. За видобутком вугілля Китай посідає перше місце у світі, 80 % вугілля видобувається шахтним способом. Переважна частина вугілля споживається промисловістю, особливо легкою і харчовою. Це означає, що в основному вугілля спалюється в заводських печах, а не на електростанціях. Панування вугілля в паливно-енергетичному комплексі спричиняє сильне забруднення довкілля. Останнім часом зростає видобуток нафти.

  За  виробництвом електроенергії Китай вийшов на друге місце у світі (у 2006 р. було вироблено 2866 млрд кВт • год. електроенергії). Тепловими електростанціями виробляється 80% електроенергії, ГЕС — 19%, атомними — 1%. Незважаючи на високі абсолютні обсяги виробництва електроенергії, її все ще не вистачає для потреб народного господарства.

  Чорна металургія Китаю забезпечена всіма видами власної сировини. За виробництвом чорних металів Китай посідає перше місце у світі. Проте виробляються переважно рядові сорти металу; високоякісна сталь, прокат, леговані метали імпортуються у значній кількості. Технічний рівень металургійних заводів Китаю поки що невисокий.

  Кольорова металургія розвивається високими темпами, проте країні не вистачає алюмінію, міді, свинцю й цинку, які імпортуються. На експорт спрямовується понад половина виробленого олова, ртуті, сурми й вольфраму.

  Машинобудування характеризується великою кількістю підприємств, серед яких значну частину становлять дуже дрібні, напівкустарні заводи. В цілому Китай забезпечує себе основною продукцією машинобудування. Проте щодо верстатобудування, електротехніки, приладобудування, авіабудування — то тут рівень якості недостатній. Багато типів такої техніки імпортуються, так само як і деякі види устаткування.

Останнім часом швидко зростає виробництво електронної техніки, як виробничої, так і побутової. За виробництвом радіоприймачів і телевізорів Китай посідає перше місце у світі. Випускається велика кількість електронно-обчислюваних машин, калькуляторів. Китай є серед провідних країн за виробництвом пральних машин і холодильників. 

  У хімічній промисловості Китаю належить перше місце у світі за виробництвом мінеральних добрив, за яким переважає виготовлення азотних добрив (близько 80 %). Продукція органічної хімії (полімери тощо) не покриває потреб промисловості Китаю. Проте виробництво деяких видів цієї продукції має вже значні обсяги: за виробництвом пластмас і синтетичних смол Китай посідає одне з провідних місць у світі.

  Китай є також одним з найбільших світових виробників фармацевтичної продукції.

  Легка промисловість  орієнтується як на широкий внутрішній, так і на зовнішній ринки. Вона добре забезпечена власною сировиною і дешевою робочою силою. В текстильній промисловості панівні позиції займає бавовняна промисловість. Китай виробляє бавовняних тканин більше, ніж разом узяті Індія, США та Японія — країни, в яких також високий рівень розвитку цієї галузі. За випуском шовкових тканин у цілому (з натуральної та синтетичної сировини) Китай посідає третє місце у світі, але за виготовленням натурального шовку — перше. Китай є світовим експортером дешевих і зручних одягу та взуття.

  У харчовій промисловості Китаю провідні ролі відіграє рисоочисна й борошномельна промисловість; за обсягом виробництва вони є найбільшими у світі. Китай вийшов на перше місце за виробництвом м'яса, обігнавши США.

  Сільське  господарство Китаю, як зазначалося, за обсягом виробництва продукції сьогодні не має рівних у світі. Провідною галуззю залишається землеробство, на яке припадає понад половина всього виробництва в сільському господарстві. У землеробстві переважає вирощування зернових: на рис припадає приблизно 33 % вартості продукції, на пшеницю — 21, на кукурудзу — 20 % .

  В умовах реформування економіки Китаю  зростає роль сфери послуг, зокрема торговельних. За рахунок приватних і кооперативних організацій у повсякденному житті громадян Китаю обсяг відповідних послуг збільшується, з'являються нові торговельні послуги, ринки. Так, за 1973—1997 рр. обсяг роздрібного товарообігу зріс більше ніж у 9 разів.[4] 
 

1.4 Значні ресурси робочої сили та підвищення якості людського капіталу

Один з найважливіших  факторів економічного розвитку Китаю - зростання чисельності зайнятих, зміна структури зайнятості, поліпшення якості залученою у виробництво  робочої сили (підвищення їх професійно-освітнього рівня). З 36% в 1952 р. до 56% у 1999 р. - зросла частка зайнятого в економіці населення, що склав майже 77% чисельності населення старше 16 років. До 2005 р. частка працездатного населення становила 65%, причому 83% з них було зайнято в економіці. До 2006 р. чисельність працюючих досягла 764 млн, у тому числі 283 млн у містах (табл. 1.1, 1.2). 

Тільки за 1981-2000 рр. на виробництво прийшло 288 млн чол. Щорічно китайська економіка створювала мінімум 7-8 млн робочих місць, у той час як на ринку праці з'являлося близько 12-13 млн нових робочих рук. За розрахунками китайських економістів в 2000 р. приховане безробіття становила 183 500 000 чол. (Або 26,65% пропозиції робочої сили), в той час як напередодні 2010 р. вона скоротитися до 130 млн чол. (16,9%). Надлишок робочої сили давав змогу підтримувати на низькому рівні заробітну плату - близько 55 дол на селі і 120 дол в місті при 10-годинному робочому дні і шестиденному робому тижню (наводяться дані, що в Китаї можна знайти необмежену пропозицію праці за 12 центів на годину ). Величезна маса надлишкової робочої сили - важлива перевага для підприємств легкої та текстильної промисловості, які завдяки дешевизні робочої сили з року в рік нарощують експорт своєї продукції.

У текстильній  промисловості китайський робітник на годину отримує в 30 разів менше, ніж у США і в 15 разів менше, ніж у сусідньому Таїланді. Фактор дешевої робочої сили притягує та іноземні інвестиції, що створюють на території КНР підприємства на основі сучасних технологій. Японські експерти в 2001 р. підрахували, що в КНР витрати на трудові ресурси в 30 разів нижче, ніж у Японії. Це призводить до того, що ціни на послуги в Китаї в 8,44 рази нижче, ніж у Японії, а на промислові проміжні товари в 2,49 рази.

Докорінно змінилася  структура зайнятості. Багатомільйонна  маса людей перемістилася з сільського господарства у промисловість, будівництво та сферу послуг: майже в 8,5 рази збільшилася чисельність працюючих у місті і тільки в 2,7 рази - у селі. На кінець 2003 р. співвідношення зайнятих у першій, другій та третій сферах становило 49,1: 21,6: 29,3, в той час як за розрахунками китайських економістів оптимальне співвідношення зайнятих між трьома сферами має становити 34: 32: 34. Таким чином, однією з найважливіших проблем для китайської економіки є постійне створення робочих місць для працевлаштування надлишкової робочої сили в галузях другої сфери (промисловість та капітальне будівництво), і третьої сфери (торгівля, транспорт, послуги і т. п.).

Ослаблення обмежень за пропискою обіцяє прискорену урбанізацію. За прогнозами ООН міське населення зросте до 2030 р. до 884 млн і складе 59,1% всього населення країни і в цілому досягне середньосвітовий пропорції.

За час реформ відбулися помітні зміни в  якості залученою у виробництво  робочої сили: неграмотність скоротилася  з 34% у 1964 до 6% в 2000 р., на зміну неписьменним і малограмотним працівникам на підприємства стали приходити робітники і службовці, які мають рівень освіти, як мінімум, в обсязі середньої школи першого ступеня. Величезне число місцевих інженерів і техніків навчені у найкращих університетах світу. [2]

Табл. 1.2 
 

  1.5 Внутрішня економічна політика КНР(роль СЄЗ)

  Економічна  реформа неминуче торкнулась і сфери  фінансів, оскільки вона як складова дореформеної економіки Китаю відставала від чинників міжнародних стандартів у зв'язку з нерозвиненістю фінансово-кредитних механізмів. В умовах економічної реформи ситуація поступово змінювалася на краще в частині нарощування обсягів кредитно-грошових операцій, наповнення їх якісно новими інструментами і механізмами, операціями і послугами, котрі не застосовувалися раніше.

  Як  наслідок, протягом 90-х років в  економіці Китаю помітне місце посів фондовий ринок із двома основними біржами в Шанхаї і Шеньчжені. Функціонують трастові інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, виникли державні спеціалізовані банки, які реформуються в комерційні банки. Розвиваються нові види кредитно-грошових операцій, зокрема ринок короткострокового кредитування, трастові операції, використання в розрахунках кредитних карток, операції з цінними паперами. Ринок цінних паперів втратив периферійне значення і перетворився на центр економічних процесів у народному господарстві.

  Фінансовий  стан Китаю виявився достатньо міцним. Саме цим багато в чому можна пояснити те, що фінансова криза в Азії, яка болюче вдарила по економіці багатьох країн Південно-Східної Азії, безпосередньо не торкнулася економіки Китаю. Високе позитивне сальдо платіжного балансу Китаю (40 млрд у 1997 р.) і великі золотовалютні резерви (140 млрд дол. СІЛА у Китаї і близько 100 млрд дол. США у Сянгані) не дозволили втягнути китайську економіку у вир фінансової кризи. До того ж певна закритість китайського фондового ринку від зовнішніх ринків капіталу, наявність потужного державного контролю за фінансами сприяли його малосприйнятливості до спекулятивних комбінацій на валютному і фондовому ринках азіатських країн.

Динаміка  економічного розвитку Китаю характеризується позитивними макроекономічними показниками в цілому. Проте вони не завжди віддзеркалюють якісний стан економіки. Навіть у роки економічної руїни часів "великого стрибка" промисловість показувала "плюс" у динаміці за рахунок зростання неякісної продукції (металу, машин), що була практично непридатна до використання. Але й за цих умов китайська статистика зафіксувала зниження темпів зростання в 60-ті роки, що відповідало наслідкам авантюрної політики Мао Цзедуна.

  Як  бачимо, найвищих темпів приросту в  економіці Китаю було досягнуто  у першій половині 90-х років, у  другій половині цього десятиліття темпи уповільнилися, що було, зокрема, наслідком політики отримання економічного зростання, щоб запобігти "перегріву економіки" .

  Сьогодні  китайська економіка стабільно  розвивається швидкими темпами, незважаючи на стримувальні заходи уряду, серед яких обмеження на рівень інвестицій і послідовне підвищення ставки рефінансування. На тлі буму інвестицій і зростання експорту ці дії китайської влади мають запобігти інфляції й уповільнити індустріальний розвиток. З 2004 р. ВНП Китаю зростає більш ніж на 10 % щорічно.

  Розвиток  економіки відбувається на тлі підвищення ефективності якості, розвитку гармонійної економічної структури і поліпшення умов праці населення. Але в економічного буму є й оборотний бік. Китайський уряд побоюється різкого зростання споживчих цін, яке, враховуючи низький рівень доходів сільського населення, може мати серйозні соціальні наслідки. Уряд Китаю ініціює стимуляцію виїзду надмірної робочої сили на роботу в інші держави, щоб поліпшити демографічну ситуацію в країні.

  1.6 Зовнішньоекономічна політика КНР

  Реформування економіки охопило також зовнішньоекономічну сферу. Було проголошено відкриту політику, орієнтовану на розширення економічних зв'язків із зарубіжними країнами, залучення іноземного капіталу в економіку Китаю, створення спеціальних економічних зон і відкритих економічних регіонів.

  Основою зовнішньоекономічних зв'язків Китаю  є зовнішня торгівля. За її обсягом Китай наприкінці 90-х років вийшов на 10-те місце у світі. Цього було досягнуто за рахунок надзвичайно високих темпів зростання експорту та імпорту. Зниження темпів зростання зовнішньої торгівлі в 1996— 1998 рр. було пов'язане з кризовими явищами, що охопили країни Південно-Східної Азії (табл. 1.3).

Таблиця 1.3. Темпи зростання зовнішньої торгівлі Китаю, %