Класифікація міжнародних організацій

 

ЗМІСТ

 

 

 

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. ПОНТТЯ ТА ПРАВОВИЙ ПОРЯДОК МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ 6

1.1. Поняття міжнародних організацій 6

1.2. Функції міжнародних організацій 12

1.3. Структура міжнародних організацій 14

1.4. Роль міжнародних організацій у структурі міжнародного права 18

РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ 27

2.1. Основні  підходи до підстав класифікації  міжнародних організацій 27

2.2. Види міжнародних організацій за окремими підставами класифікацій 32

ВИСНОВКИ 39

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 40

 

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження  курсової роботи. Як відомо, міжнародне право у надзвичайно спрощеній  формі може бути репрезентовано крізь  призму процесуальних особливостей міжнародних відносин та їх формально-правового  регламентування. Міжнародні відносини  є об’єктом зовнішньої політики, міжнародної  політики в цілому. Втім, часто вживаний термін «міжнародні відносини» не зовсім точний, оскільки відповідні відносини  ніколи не складаються безпосередньо  між народами.

Як демократія не буває  безпосередньо владою народу, так  і міжнародні відносини не бувають  відносинами безпосередньо між  народами. Вони опосередковуються державами - через охорону кордонів, митний контроль, візові режими, закордонні паспорти, монополію на здійснення зовнішньої політики тощо. Визначення «народу» як головного суб’єкта міжнародних  відносин передбачає саме державні народи-нації, а по суті - держави.

Сучасний світ є складним, динамічним, багатобарвним. Сьогодні ні в кого не виникає сумніву, що головною характерною ознакою нинішнього етапу розвитку світового співтовариства є глобалізація політичного, соціально-економічного та гуманітарного життя, зростання  взаємозалежності між державами. Саме у такому світі міжнародним організаціям належить значна і вагома роль у  вирішенні низки питань, що становлять спільний інтерес як для всіх держав загалом, так і для окремих  груп з них.

Актуальність дослідження  особливостей участі України у міжнародних  організаціях, зокрема у міжнародних  регіональних організаціях, пояснюється, зокрема, достатньо неоднозначною  роллю, котру вони відіграють у системі  сучасних міжнародних відносин. З  одного боку, безумовно, варто звертати увагу на значну кількість міжнародних  політичних, економічних, військових, соціально-культурних та ін. організацій, членом більшості з яких є й  Україна. З іншого боку, останнім часом  все яскравіше почали проявлятися  тенденційні прагнення окремих  держав до видозміни системи міжнародних відносин, котра конституювалася після розпаду СРСР.

Вплив міжнародних відносин на здійснення реальної політики, на прийняття  найважливіших рішень дещо зменшився  після терористичних актів 11 вересня 2001 року.

Аналіз достатньо конкретного  та часткового аспекту діяльності міжнародних  організацій – участі в їх діяльності України може стати пізнавальним ґрунтом для серйозної оцінки перспектив самої України у сучасному  світі задля вироблення максимально  ефективної позиції у взаємодії  з іншими державами. У той же час  загальновизнано, що на нинішньому етапі  жодна з організацій безпекового  характеру не здатна наодинці протистояти  сучасним багатовимірним ризикам і  загрозам стабільності, тут потрібні об’єднані зусилля всіх існуючих організацій і структур. З огляду на це нова архітектура загальної  та всеохоплюючої моделі безпеки  для Європи XXI ст. має базуватись на гармонійній еволюції існуючих організацій  і структур - НАТО, ЄС, ЗЄС, ОБСЄ, Ради Європи.

Саме виходячи з таких  міркувань, а також враховуючи геополітичне становище України, з самого початку  становлення української державності  наша країна стала на шлях інтеграції до європейських та євроатлантичних  політичних, економічних та безпекових структур.

Теоретична основа курсової роботи. Серед вітчизняних юристів-міжнародників, які займаються розробкою даної проблеми, слід назвати наступних: В. Н. Денисов, С.М. Боровик, В. Г. Буткевич, А. Висоцький, А.Г. Гуменюк, В. І. Євінтов, В. І. Муравйов, російські фахівці Ю. М. Колосов, В. І. Кузнецов, Г. І. Ігнатенко, О. О. Шибаєва, М. П. Блищенко, І. І. Лукашук, Г. І. Морозов, Є. Т. Усенко, А. Н. Талалаєв, О. В. Богданов, С. О. Малинін, В. І. Маргієв, зарубіжні юристи В.Моравецкий, Д.Анцилотті, І.Деттер та інші.

Методологічною основою  дослідження є загальні принципи об’єктивності, історичності, пріоритету фактів, конкретної істини та загальнолюдських цінностей, що передбачають об’єктивний аналіз подій та явищ на ґрунті науково-критичного використання різноманітних джерел.

Об’єктом дослідження  курсової роботи є функціонування міжнародних  організацій; їх участь у вирішенні проблем сучасного міжнародного права.

Предметом дослідження курсової роботи є міждержавні відносини, що виникають з приводу створення, функціонування міжнародних регіональних організацій; участь України в діяльності регіональних організацій.

Мета дослідження полягає  в дослідженні юридичної природи  міжнародних організацій.

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ПОНТТЯ ТА ПРАВОВИЙ ПОРЯДОК МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

1.1. Поняття міжнародних організацій

 

Зародження інституту  міжнародної організації як специфічного явища суспільного життя, а також  виникненню правових норм, що регламентують  появу та діяльність міжнародних  організацій, передував тривалий період розвитку співпраці держав на багатосторонній  основі. Різні обставини соціального, політичного, військового та економічного характеру ще в давнину змушували  держави вступати між собою в  контакти. Інтенсифікація таких контактів, необхідність у їх стабілізації сприяли  вдосконаленню форм та методів міждержавного  спілкування. Вже в епоху рабовласництва з’явилися такі форми об’єднань  держав на багатосторонній основі, як союзи та коаліції зі спільними  постійними органами. Деякі з них  мали релігійно-політичний характер - у Давній Греції їх називали амфіктіонії. Вони функціонували шляхом періодичних (два рази на рік) скликань делегатів  від дер-жав-міст на з’їзди для обговорення  питань культу та підтримки мирних відносин між своїми членами. Найвідомішими  були такі амфіктіонії, як Дельфійська  та Долоська на Істмі. Крім того, існували ще й військово-політичні об’єднання або, як їх називали, симахії. У них  провідну роль, як правило, відігравала  найпотужніша у військовому відношенні держава-місто. Наприклад, у Пелопоннеському  союзі, що існував у VII - VI ст. до н.е., панівні позиції належали Спарті, Афінський морський союз VI - IV ст. до н.е. очолювали Афіни. Симахії створювалися задля спільного ведення війни.¹

За доби панування Римської держави дістала поширення практика укладання нерівноправних "союзницьких" угод між Римом та залежними від  нього державами. Спроби створення  об’єднань держав на постійній основі робилися не тільки в Європі. Відомий  намір чотирнадцяти держав Китаю  створити в 545 р. до н.е. міжнародну організацію.

Таким чином, перші об’єднання держав, а також зародки сучасного  права міжнародних організацій  виникли ще в рабовласницьку епоху. їхніми специфічними рисами були: військово-політична  та культова спрямованість, панування  в них принципу сили, цілком характерне для того періоду історії, локальний  характер норм, що регулювали відносини, пов’язані з діяльністю таких  об’єднань.

На початку Середніх віків, незважаючи на феодальну роздрібненість і значне ослаблення централізованої  державної влади, під впливом  економічних та політичних факторів відбувався подальший розвиток зародкових форм багатосторонньої співпраці держав. Певним об’єднувальним чинником у  західноєвропейському регіоні слугувала  також діяльність римсько-католицької  церкви. Завдяки пануванню релігійного  світогляду та існуванню широких  церковних міжнародних зв’язків церква перетворилася на своєрідний інтернаціональний центр. На "вселенських  соборах", які скликались верхівкою  римсько-католицької церкви за участі юристів, правителів держав, послів, вирішувалось багато найважливіших питань міжнародних  відносин того часу. З XIII ст. почали скликатися світські з’їзди правителів та їх послів.

На них обговорювалися різні важливі заходи, розв’язувалися міждержавні суперечки, розроблялися норми поведінки держав. Церковні та світські собори стали попередниками  міжнародних конгресів.

Новий імпульс до інтенсифікації міжнародного спілкування дав розвиток торговельних відносин. Подальше зростання  продуктивних сил привело до зародження в надрах середньовічних міст буржуазії, яка, прагнучи до завоювання нових ринків, почала об’єднуватися в торговельні  союзи. Одним з найбільших торговельних об’єднань, яке діяло в XIV - XVI ст., був Ганзейський союз північнонімецьких  держав, що сконцентрував у своїх  руках практично всю посередницьку  торгівлю між Західною, Північною  та Східною Європою. Він вступав  у договірні відносини з державами. Так, у 1655 р. Ганзейський союз уклав з Францією угоду про визнання недоторканності ворожого вантажу на нейтральному судні.

Різноманітні інтереси держав спонукали їх до створення й інших  видів союзів. Однак це не були міжнародні організації в сучасному їх розумінні, тобто об’єднання держав, які формуються на добровільній та рівноправній основі з метою здійснення міждержавного  співробітництва у сферах, що визначені  угодою. Середньовічні, та й пізнішого  періоду, об’єднання держав створювалися або шляхом прямого застосування сили одними державами щодо інших, або  внаслідок збігу різних міжнародних  чи навіть внутрішньодержавних обставин. Члени об’єднань прагнули забезпечити  свої власні інтереси, не рахуючись  зі спільними. Тому розвиток таких союзів найчастіше приводив до формування держав і державоподібних утворень (наприклад, постання Нідерландської республіки об’єднаних провінцій на основі Утрехтської  унії 1579 p., виникнення Швейцарської конфедерації в 1798 p., створення Германського союзу 39 держав у 1815 p.), нерідко все закінчувалося  їх швидким розпадом (наприклад, провал спроб держав-учасниць Священного Союзу (1815-1833) - Росії, Австрії, Пруссії, Франції  та ін. - створити міжнародний ареопаг).²

 Проте діяльність політичних, торговельних та інших видів  союзів держав сприяла нагромадженню  досвіду міжнародного спілкування,  виробленню міжнародно-правових  норм та принципів, які створювали  міцну юридичну основу для  подальшого розвитку.

У другій половині XIX ст. потреби  міжнародно-правового регулювання  дедалі інтенсивнішого спілкування  держав викликали появу постійно діючих міжнародних об’єднань. Це були утворення з вузькою компетенцією, що охоплювала питання міжнародної  співпраці у спеціальних галузях (транспорт, зв’язок, стандартизація, захист промислової та інтелектуальної  власності тощо), які в літературі дістали назву адміністративних союзів. Найвпливовішими міжнародними адміністративними союзами були: Міжнародний союз для вимірювання землі (створений 1864 p.), Всесвітній телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874), Міжнародне бюро мір та ваги (1875), Міжнародний союз із охорони промислової власності (1883), Міжнародний союз із охорони творів літератури та мистецтва (1886), Міжнародний союз залізничного транспорту (1886) тощо.

Основу функціонування адміністративних союзів становила міжурядова угода. їхню структуру складали, як правило, два органи: вищий (конгрес) та виконавчий (бюро). На конференціях, що проходили  в рамках союзів, приймалися конвенції  та регламенти, які регулювали застосування правил конвенцій. Рішення ухвалювалися більшістю голосів. Організації  були відкриті для вступу в них  усіх країн. Що стосується правової природи  адміністративних союзів, то аналіз їх статутів, а також характер діяльності їх органів не дає достатніх підстав  для визнання за ними якості суб’єктів  міжнародного права. Проте їх створення  розширило сфери міжнародної  співпраці держав, поширивши її, окрім питань війни і миру, вирішення  територіальних проблем, на економіку, науку, техніку та інші галузі, збагатила  досвід міжнародно-правового регулювання  міжнародних відносин, а головне - заклало основи для виникнення права міжнародних організацій  як окремої галузі міжнародного права.

 Перша світова війна  (1914 – 1918 рр.) не тільки затримала  розвиток міжнародних організацій,  а й призвела до розпуску  багатьох з них. Проте вона  стимулювала появу проектів створення  міжнародних організацій з метою  запобігання воєнним конфліктам.

Першою постійною політичною міжнародною організацією стала  Ліга Націй. На відміну від адміністративних союзів Ліга Націй мала достатньо  широку компетенцію у сфері міжнародних  відносин. Вона була однією з перших міжнародних організацій, за якою держави  визнали статус "міжнародної особи", тобто правосуб’єктність.

Ліга Націй - досить складне  явище, і його правильна оцінка вимагає  диференційованого підходу до ролі цієї організації на різних етапах її існування.³

Однією з головних причин створення Ліги Націй стало прагнення  держав-переможниць та їхніх союзників  шляхом укладання міжнародних угод й створення на їх основі відповідного організаційно-правового механізму  закріпити підсумки перемоги в Першій світовій війні. Доказом цього служить  те, що посилання на Статут Ліги Націй  містять усі мирні договори, які  завершили Першу світову війну. Саме тому ця організація стала складовим  елементом Версальської системи  міждержавних відносин.

Статут Ліги Націй був  схвалений 28 червня 1919 р. на Паризькій  мирній конференції й набрав чинності 10 січня 1920 р. Відповідно до Статуту, основу організаційної структури Ліги Націй  становили Збори, Рада і Постійний  секретаріат (ст. 2). Окрім цих головних органів, у рамках Ліги діяли допоміжні  органи, автономні та спеціалізовані організації.