Класифікація міжнародних організацій

Принципи, які становлять основу для функціонування міжнародної  організації, мають відповідати  таким основоположним засадам сучасного  міжнародного права, як повага до державного суверенітету, рівноправність, невтручання  у внутрішні справи тощо.

Важливе практичне значення критерію правомірності полягає  в тому, що він дає змогу не тільки оцінювати ту чи іншу міжнародну організацію в цілому, а й диференційовано  підходити до різних аспектів діяльності однієї й тієї ж організації. Спираючись на цей критерій, держави-члени міжнародної  організації, чий статут або діяльність повністю або частково суперечать міжнародному праву, можуть вийти з неї взагалі  або відмовитися від участі в  якій-небудь частині відносин у рамках організації як таких, що суперечать нормам jus cogens.

З ознак міжнародної організації  можна судити, чи є та або інша інституція суб’єктом міжнародного права. Своє ж підтвердження міжнародно-правова  суб’єктність міжнародної організації  дістає у міжнародно-правовому статусі  останньої.

1.4. Роль міжнародних організацій у структурі міжнародного права

Міжнародно-правовий статус міжнародної організації - це встановлена нормами міжнародного права сукупність її суб’єктивних прав та зобов’язань, які визначають міжнародно-правове становище організації. Оскільки обсяг прав та зобов’язань у різних міжнародних організацій не збігається і залежить передусім від закріплених в установчих актах цілей і функцій організації, то різниться і правове становище міжнародних організацій, або їхній міжнародно-правовий статус. Однак, незважаючи на різницю в обсязі, міжнародно-правовий статус міжнародних організацій подібно до статусу інших суб’єктів міжнародного права має спільні риси, зумовлені їхньою міжнародно-правовою суб’єктністю. Спільними для правового статусу міжнародних організацій є: міжнародна правоздатність, здатність брати участь у міжнародній нормотворчості, право на привілеї та імунітети, право посольства, здатність заявляти міжнародно-правові претензії й нести міжнародно-правову відповідальність.⁷

Окрім цього, міжнародно-правовий статус кожної міжнародної організації  характеризується специфічними рисами, що випливають, головним чином, з різниці  в їхній правоздатності.

Міжнародна правоздатність. Невід’ємну й основну частину міжнародно-правового статусу міжнародної організації як суб’єкта міжнародного права становить її міжнародна правоздатність. Це здатність організації брати участь та її фактична участь у міжнародно-правових відносинах згідно з установчим актом організації, який визначає межі її правоздатності. Правоздатність міжнародних організацій як похідних суб’єктів міжнародного права тим і відрізняється від правоздатності таких основних суб’єктів цієї системи права, як держави, що має обмежений характер. Кожній міжнародній організації властивий свій ступінь обмеженості або свій обсяг правоздатності, який визначається її статутними документами.

 Міжнародна правоздатність  становить лише один із структурних  елементів міжнародної правосуб’єктності.  її роль у системі елементів  міжнародно-правового статусу міжнародної  організації слід розглядати  з погляду володіння міжнародною  організацією деякими загальними  правами, які означають можливість  мати конкретні права та обов’язки,  що передбачені нормами міжнародного  права для учасників даного  виду міжнародних правовідносин.⁸

Здатність брати участь у  міжнародній нормотворчості. Міжнародна нормотворчість полягає у процесі  узгодження змісту норм міжнародного права й введення їх у дію. Міжнародні організації є неодмінними учасниками цього процесу.

Здатність міжнародної організації  брати участь у процесі міжнародної  нормотворчості реалізується, передусім, шляхом укладання міжнародних угод з іншими суб’єктами міжнародного права. Відповідні права міжнародних  організацій у цій сфері визначаються їх установчими документами, рішеннями  їх органів, а також усталеною  практикою. Якщо в статуті організації  відсутнє положення про її право  на укладання міжнародних угод, то таке право передбачається з тими обмеженнями, які випливають зі статуту  організації.

Іншим способом здійснення міжнародної нормотворчості міжнародних  організацій є створення норм шляхом ухвалення постанов компетентними  органами організації. І якщо установчі  документи універсальних міжнародних  організацій, як правило, не надають  своїм органам права приймати постанови, які включають норми  міжнародного права, то регіональні  міжнародні організації мають більш  широкі повноваження у сфері правового  регулювання питань суті співробітництва. Тому постанови багатьох регіональних міжнародних організацій, таких  як Ліга арабських держав, Економічне співтовариство Західної Африки, Картахенська угода, Європейське співтовариство тощо, мають нормоустановчий характер.

Право на привілеї та імунітети. Право на привілеї та імунітети нерозривно пов’язане з практичною діяльністю організації і має на меті забезпечення її нормального функціонування. Воно закріплене в установчих документах більшості міжнародних організацій (ст. 105 Статуту ООН, ст. XII Статуту ЮНЕСКО, ст. 67 Статуту ВООЗ тощо).

Необхідність надання  привілеїв та імунітетів міжнародній  організації та її персоналу випливає з того, що організація, як правило, не має своєї території й розташовується на території держави-члена, а іноді  й нечлена організації. Привілеї та імунітети забезпечують організації  та її персоналові незалежність від  влади держави перебування, отже надають їм можливість для нормального  здійснення своїх функцій.

Обсяг і зміст привілеїв  та імунітетів регламентується у  спеціально укладених угодах між  державами-членами організації, а  також між організацією та країною  перебування.

Право посольства. Право посольства міжнародної організації дістає конкретну реалізацію у праві організацій направляти своїх представників у держави та до інших міжнародних організацій (активне право посольства) і праві мати при собі представників інших суб’єктів міжнародного права (пасивне право посольства). Як один з елементів її міжнародно-правового статусу право посольства належить кожній міжнародній організації - суб’єкту міжнародного права і є однією з найважливіших форм участі міжнародної організації в міжнародних відносинах.

Формами здійснення міжнародною  організацією активного права посольства є: представництва одних міжнародних  організацій при інших міжнародних  організаціях, направлення міжнародною  організацією спостерігачів, які представляють  її в органах іншої міжнародної  організації (наприклад, отримання  статусу спостерігача на сесії Генеральної  Асамблеї ООН), направлення міжнародною  організацією спостерігачів на міжнародні конференції.

Правовий стан представників  міжнародних організацій при  державах та інших міжнародних організаціях визначається угодами відповідних  сторін, а також постановами міжнародних  організацій.

 Інша сторона права  посольства міжнародних організацій  дістає своє відображення у  праві організації засновувати  представництва й приймати представників  держав та інших міжнародних  організацій.

Представницький статус при  міжнародних організаціях отримують  держави-члени. Що стосується статусу  спостерігача, то він надається державам-нечленам та іншим міжнародним організаціям.

Здатність заявляти міжнародно-правові  претензії й нести міжнародну відповідальність. Установчі документи  сучасних міжнародних організацій  не містять положень, що регламентують  їхні права та зобов’язання, які  виникають у цьому зв’язку. Проте як міжнародно-правова доктрина, так і практика підтверджують наявність у міжнародної організації відповідної здатності. Так, у прийнятому одноголосно консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. "Про відшкодування шкоди, завданої на службі ООН" було визнано право ООН як суб’єкта міжнародного права на висування міжнародних претензій.

Положення про відповідальність міжнародних організацій можуть закріплюватися в міжнародних угодах (Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 p., Конвенція  про міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні космічними об’єктами, 1972 р. тощо).

Щодо підстав відповідальності міжнародних організацій, то ними можуть бути правопорушення: загальновизнаних принципів і норм загального міжнародного права; норм, що закріплені в установчих актах організацій; норм внутрішнього права міжнародних організацій; міжнародних угод, укладених міжнародними організаціями з іншими суб’єктами міжнародного права; норм національного  права держав тощо.

Залежно від наслідків  міжнародного правопорушення, Що зумовлені  особливостями характеру завданої шкоди, відповідальність міжнародної  організації може бути матеріальною і нематеріальною.

 В рамках матеріальної  відповідальності міжнародна організація  може вимагати відшкодування  завданої їй матеріальної шкоди,  а також нести матеріальну  відповідальність або самостійно, або солідарно з держава-ми-членами.  Солідарна відповідальність передбачена,  наприклад, Конвенцією про міжнародну  відповідальність за збитки, заподіяні  космічними об’єктами, 1972 р.

Нематеріальна відповідальність міжнародних організацій може здійснюватися  у формі ресторацій та сатисфакцій.

У межах, установлених статутами, міжнародні організації можуть удаватися  до примусових заходів для охорони  та підтримки міжнародного правопорядку.

Вперше  питання визнання міжнародної правосуб’єктності  міжнародних організацій постало  практично у зв’язку з діяльністю Ліги Націй. Створення цієї організації  висунуло перед державами-членами  завдання наділення її правами, властивими суб’єкту міжнародного права, надання  посадовим особам Ліги Націй привілеїв  та імунітету, вирішення інших проблем  міжнародної правосуб’єктності. Укладення  угоди між Лігою Націй і  Швейцарією (1926), в якій Ліга Націй  виступає як рівноправний суб’єкт  договору, зняло більшість сумнівів щодо міжнародної правоздатності та дієздатності міжнародної організації.⁹

Але в науці міжнародного права ще тривалий час панувала думка, що міжнародні організації не можуть бути суб’єктами міжнародного права. Не відставали в таких твердженнях  і вітчизняні вчені. Не поколивало цієї переконаності навіть створення  ООН і наділення її ще чіткішими  правами та обов’язками суб’єкта міжнародного права.

Не вдаючись до аргументів, радянські вчені (С. Б. Крилов, Л. А. Моджорян, М. К. Коростаренко, Є. О. Коровій та ін.) продовжували стверджувати, що не можна  розглядати як суб’єктів міжнародного права численні міжнародні організації, адміністративні органи міжнародного характеру, які створювалися спеціальними договорами, річкові комісії, різні  бюро, санітарні комісії тощо. Навіть такі організації, як ООН, на їхню думку, не слід вважати суб’єктами міжнародного права, бо вони створювалися для практичної допомоги державам у міжнародному співробітництві, а не для заміни їх на міжнародній  арені.¹⁰

Не вплинув на зміну  позиції противників міжнародної  правосуб’єктності міжнародної  організації і Міжнародний Суд  ООН, який у своєму Консультативному висновку «Про відшкодування збитку, завданого на службі ООН» (прийнятий у зв’язку з убивством службовця ООН у Палестині) визнав можливість міжнародної організації бути суб’єктом міжнародного права.

На той час у твердженні «міжнародна організація - суб’єкт  міжнародного права» вбачалося: 1) спробу досягти буржуазними країнами світового  панування через надання ООН  «наддержавних» функцій; 2) намагання  принизити роль суверенітету держави - «єдиного показника наявності міжнародної  правосуб’єктності»; 3) спробу втілити  в життя концепцію примату  міжнародного права над національним правом через «становлення міфічного  наддержавного міжнародного правопорядку»; 4) домогтися невизнання «науково встановлених радянськими вченими об’єктивних  критеріїв міжнародної правосуб’єктності» та ін.¹¹

Але вже наприкінці 60-х  років крига невизнання міжнародної  правосуб’єктності міжнародних  організацій скресла. З багатьма застереженнями (як-от: міжнародні організації  мають деякі несуттєві за певних обставин права і зобов’язання) міжнародна правосуб’єктність міжнародних  організацій починає визнаватися. На Заході ще й нині функціонують цілі школи і напрями невизнання міжнародної  правосуб’єктності міжнародної  організації.

У вітчизняній науці на сьогодні переважає визнання за міжнародними організаціями властивостей суб’єкта міжнародного права. Ця правосуб’єктність  вторинна. Міжнародні організації беруть участь у міжнародних правовідносинах: володіють правосуб’єктністю в  межах, установлених міжнародними угодами - установчими актами цих організацій.

Міжнародні організації  володіють спеціальною міжнародною  правосуб’єктністю. Спеціальна правосуб’єктність  міжнародних організацій визначається їхніми функціями. Тому її інколи ще називають  функціональною. Саме через функції  ООН Міжнародний Суд вивів  у Консультативному висновку її правосуб’єктність. Як правило, межа правосуб’єктності міжнародних організацій вказується в їхніх установчих актах.

Крім специфічних прав та обов’язків міжнародних організацій, їхні установчі акти формулюють і  загальні типові права та обов’язки - складові міжнародної правосуб’єктності. Це: а) право укладати договори з  державами та міжнародними організаціями; б) право визнання держав та урядів (через прийом в організацію); в) право  на співробітництво з суб’єктами міжнародного права та ін.