Масштаби трудової міграції населення україни за кордоном

   Вплив міграційних процесів на країни імміграції та еміграції є багатоаспектним. Економічний ефект міжнародної міграції кадрів представлений в табл.1[1,5] 

                                                                                                              Таблиця 2.2

   Економічний ефект міжнародної міграції кадрів 

   На  сьогодні значно активізувалися міграційні процеси  в Україні. Вони обумовлені факторами, які притаманні міжнародному ринку робочої сили в цілому та регіональними особливостями, які характерні нашій країні. До них слід віднести високий рівень безробіття і, особливо, прихованого; низький рівень заробітної плати, особливо в державному секторі; особливо відчутне зменшення зайнятості в наукомістських галузях економіки; низька ефективність заходів державної політики щодо підтримки самозайнятості в малому та середньому бізнесі. Вітчизняний ринок трудових ресурсів втрачає найбільш мобільну та найбільш конкурентноздатну частину трудового потенціалу країни [1].

   Для оцінки впливу міграційних процесів на економіку та соціальне життя країни потрібно, перш за все, визначити кількість українських трудових мігрантів в цілому і за регіонами. З цією метою проаналізовано низку джерел, в яких наводяться дані щодо кількості мігрантів у розрізі країн їх працевлаштування [4,5,6]. За підрахунками частини українських експертів, за межами країни працює від 3 до 5 млн. осіб (за деякими оцінками, до             7 млн.) [5].

   Основна проблема відмінності в оцінках  зумовлена небажанням від'їжджаючих реєструватись у відповідних органах влади. У цьому контексті логічно постає необхідність дослідження теоретичної та практичної ймовірності масштабів трудової діяльності в нашій країні. Адже співвідношення трудових мігрантів і загальної кількості населення в Україні коливається у межах 11-12%. Для порівняння, у Грузії частки трудових мігрантів сягає 36% населення самої країни, у Молдові - 27%. У північних країнах Латинської Америки завдяки територіальній близькості до США та Канади теж великі масштаби еміграції: у Сальвадорі до 30% населення країни, на Гаїті - 24%, Еквадорі - 16%. Отже, враховуючи такі міжнародні масштаби, трудову міграцію українців можна вважати досить помірною [2].

   Розглянемо  обсяг міграції кадрів з країнами СНД у розрізі окремих регіонів країни, а саме регіонів з найбільшою кількістю промислових підприємств, а отже з найбільшою потребою у кваліфікованій робочій силі  [3]. 
 

     Таблиця 2.3

     Масштаби  міжнародної міграції робочої сили, 2000 – 2010 рр. [39]

З даних  можна зробити висновок, що міграційні процеси промислових регіонів країни є значними.  Особливої уваги заслуговує ситуація, що склалася в Луганській області.  Там ми маємо від'ємне сальдо міграції           (-1428), що є неприпустимим для області із значним промисловим комплексом.

   Таким чином, можна зробити висновок, що міграційні процеси в Україні на сьогодні не підлягають достатньому контролю з боку відповідних державних органів. Крім того, їх спонтанний і неорганізований характер негативно впливає на економічний і соціальний розвиток країни, що ще раз підкреслює необхідність вживання додаткових заходів щодо покращення умов праці як  вітчизняної висококваліфікованої робочої сили, так і працівників, що мають професійно-технічну освіту.  
 
 
 

   РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

   3.1. Напрями регулювання міжнародних міграційних процесів та роль у них МОП. 

   Міжнародні  міграційні процеси потребують регулювання  з боку держав, що беруть участь в  обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий, та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих.

   Окремі  країни почали укладати двохсторонні конвенції з регулювання в'їзду та виїзду працівників ще з кінця  ХІХ століття. Згодом такі угоди  почали укладатися між багатьма країнами. Так, питання соціального забезпечення щодо громадян Італії та Франції були вирішені угодою, підписаною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав в усіх питаннях найму на роботу та соціального забезпечення. Одним з основних моментів Римського договору про утворення ЄС став принцип «вільного переміщення осіб» [22].

   Шенгенською угодою, укладеною в в березні 1995 р. Бельгією, Німеччиною, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією і Францією, до яких приєднались Італія, Греція, Австралія, з 1 липня 1995 р. повністю ліквідована система контролю на внутрішніх кордонах цих країн.

   Важливим  елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. 

   Нормативно-правова  база для імміграції в більшості  приймаючих країн представлена величезною кількістю законів і підзаконих актів. Основні риси імміграційного законодавства такі:

   Професійна  кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн встановлюють тверді вимоги до рівня освіти та стажу роботи зі спеціальності. Мінімальною вимогою до освіти вважається закінчення повного курсу середньої школи чи професійно-технічного училища, що має підтверджуватися відповідним дипломом. У більшості випадків диплом необхідно перепідтверджувати чи оцінювати в приймаючій країні на предмет відповідності вимог до фахівця у відповідній сфері в даній країні вимогам, що пред'являлися до випускника поданої спеціальності в країні-експортері робочої сили. Пріоритет при прийомі на роботу віддається приймаючими країнами фахівцям, що мають як мінімум 3-5 років стажу роботи зі спеціальності. Можуть бути необхідними також і рекомендаційні листи [35].

   Обмеження особистого характеру. Законодавство приймаючих країн висуває тверді вимоги до стану здоров'я іммігрантів. У країнах не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані надати довідку про стан свого здоров'я, завірену консульською установою приймаючої країни чи пройти спеціальне медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством залежно від галузі промисловості, в якій вони мають наміри працювати. Він коливається в межах 20-40 років. Нарешті, надзвичайно серйозними є законодавчі вимоги до політичного та соціального статусу іммігрантів. Найчастіше законодавчо заборонено іммігрувати особам, раніше засудженим за кримінальні злочини, членам теористичних і профашистських організацій.

   Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, встановлюють їх максимальну кількість. Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки, визначаючи максимальну частку іноземної робочої сили в числі всіх трудових ресурсів; у рамках окремих галузей, визначаючи максимальну частку іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній галузі; в рамках окремих підприємств, визначаючи максимальну частку іноземних робітників на одному підприємстві; або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року. Кількісне квотування є дуже жорстким иетодом державного регулювання імпорту робочої сили та зазвичай визначається відповідними законами, за дотриманням яких наглядають правохоронні органи.

   Економічне  регулювання. Воно вводить певні фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. Що стосуеться юридичних осіб, то в деяких країнах фірми мають право наймати іноземну робочу силу тільки по досягненню певного обсягу обороту і продажів або після внесення певних платежів у державний бюджет. Приватні особи мають право іммігрувати, тільки якщо вони готові інвестувати в економіку приймаючої країни визначену законом суму, довести легальність походження цих грошей і створити певну кількість робочих місць. За законодавством деяких країн за оформлення імміграції та працевлаштування на місцеве підприємство іммігранти зобов'язані платити. Деякі пільги надаються для керівного складу корпорацій, що мають право укладати угоди від її імені, заможним іноземцям, готовим використовувати працю місцевих громадян у домашньому господарстві [14].

   Часові  обмеження. Законодавства більшості  країн установлюють максимальні  терміни перебування іноземних  працівників на їх території, після  закінчення яких вони повинні або  залишити приймаючу країну, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження свого перебування в ній. Найчастіше для осіб, що мали в приймаючій країні статус стражистів або студентів, передбачаються тверді правила, що не дозволяють продовжити своє перебування в ній, що вимагають обов'язкового виїзду на батьківщину, перебувавання там мінімум протягом декількох років, тільки після чого вони набувають права знову приїхати в приймаючу країну.

   Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, законодавчо встановлює географічну та національну структуру імміграції. Воно зазвичай регулюється за допомогою кількісних квот на в'їзд іммігрантів з певних країн. Іноді, щоб уникнути обвинувачень в упередженості та порушенні прав людини, уряди проводять у рамках географічних квот лотереї на право іммігрувати між представниками різних країн з одного географічного регіону.

   У США, наприклад, географічна структура  імміграції встановлюється законодавчо. Так, для того, щоб на недискримінаційній основі забезпечити збалансованість імміграції різних національностей, у США щорічно проводиться лотерея відповідно до програми диверсифікації іммігрантських віз DV-1. на підставі статистики імміграції за попередні п'ять років встановлюються країни, що експортують найбільшу кількість робочої сили США. Потім на основі спеціально розроблених формул визначається квота кожної країни, громадяни якої мають право брати участь у лотереї. Чим більшою була імміграція з даної країни за попередні п'ять років, тим менша квота тієї країни в лотереї [20].