В нашій країні найбільшого поширення  набули системи “клієнт-банк”, що використовуються корпоративними клієнтами для доступу  до свого рахунку, контролю над ним. Вони широко використовуються заради можливості термінового переказу коштів зі свого рахунку, не відходячи від свого робочого місця, тим самим швидко реагуючи на ринкову ситуацію та отримуючи додатковий дохід.

      Такі  системи почали з’являтись на Україні  ще в 90-х роках і постійно змінюються з розвитком нових технологій, широким застосуванням автоматизації в банківській діяльності та на підприємствах. З плином часу ці системи стають доступними все більшому колу клієнтів, адже широке залучення користувачів системи знижує собівартість на одного користувача, а отже й ціни на даний вид послуг. Не рідко, в основному в процесі рекламних компаній, банки пропонують даний продукт безкоштовно, наряду з іншими розрахунковими операціями, як-то відкриття рахунку, його обслуговування, безкоштовне обслуговування системи “клієнт-банк”.

      Що  ж таке система “клієнт-банк”  в розумінні вітчизняного споживача  та надавачів даної послуги, виходячи зі сфери її найбільшого застосування?

      Система “клієнт-банк” - це сукупність програмно-технічних  комплексів, призначених для:

      •     оперативного ведення клієнтом своїх рахунків у банку;

      •  обміну платіжними документами та відповідною  технологічною інформацією між  банком та його клієнтами в електронній  формі.

      Система “клієнт-банк” в Україні розглядається  як складова програм автоматизації банківської діяльності і, зокрема, як джерело надходження платіжних документів до загальнодержавних систем розрахунків (зокрема СЕП). Тому до систем «клієнт - банк» висувається ряд вимог, визначених Національним банком України, щодо дотримання ними стандартів електронних платіжних документів, сумісних зі СЕП, надання мінімального набору послуг, забезпечення певного рівня захисту інформації тощо.

      На  теперішньому етапі розвитку технологій захисту інформації, що передається  через зовнішні канали зв’язку банку (а до них відноситься і система “клієнт-банк”) приділяється особлива увага, аж до залучення Служби безпеки України.

   Схематично  процес роботи системи “клієнт-банк”  зображено на рис. 1.2.1.

      Як  видно з рисунку, основними складовими системи “клієнт-банк” є клієнтська частина та банківська частина. Розглянемо функції кожної з них:

      «Банківська частина» - комплекс, що розміщений у банку. Його основні функції:

      • ведення нормативно-довідкової інформації та забезпечення нею програмних комплексів клієнтської частини;

      • розподіл прав доступу користувачів-клієнтів, реєстрація доступу клієнтів, запобігання  несанкціонованому доступу;

      • обмін платіжними документами з  клієнтською частиною, з інформуванням  клієнта про результати приймання  його документів або їх відхилення (з обов'язковим повідомленням причин відхилення); 

        

      

        

      

      

      

Банківська  частина

      

Клієнтська  частина

 

        
 

      

        
 
 

      Рис.1.2.1. Принцип роботи типової системи  “клієнт-банк”. 

      • обмін платіжними документами з  програмним комплексом ОДБ (зокрема, банківська частина системи «клієнт - банк» може бути одним з компонентів ОДБ), який власне і виконує розрахунки клієнта за документами, що отримані через систему «клієнт - банк», а також ведення рахунків клієнтів з відображенням фактично виконаних трансакцій;

      • обмін із клієнтською частиною допоміжною технологічною інформацією та бухгалтерськими  документами на зразок «виписка з  рахунку», на основі яких клієнт має  змогу отримати повну інформацію про стан свого рахунку та рух коштів на ньому;

      • ведення протоколів роботи, архівів проведених (та відхилених) трансакцій.

      «Клієнтська частина» — комплекс, що розміщений на підприємстві клієнта. Його функції:

      • ведення необхідної нормативно-довідкової інформації;

      • ведення значення рахунку клієнта, що є відображенням рахунку, який ведеться в банку, з максимально можливою точністю. Можливе ведення двох варіантів значень рахунку: з урахуванням тільки фактично проведених документів - фактичного, та з урахуванням «коштів у розрахунках» — прогнозованого;

      • підготовка початкових платіжних документів (або автономно, або прийом їх із програми автоматизації бухгалтерії підприємства);

      • обмін з банком платіжними документами;

      • отримання відповідних платіжних  документів з банку;

      • обмін з банком технологічною  інформацією та надання клієнту повної інформації про стан виконання розрахунків за кожним з платіжних документів, що проходить як через систему «клієнт-банк», так і за межами системи (наприклад, проведення документів цього клієнта в паперовій формі через операціоніста банку);

      • ведення протоколів роботи, архівів  проведених (та відхилених) трансакцій.

      Можлива наявність окремої підсистеми телекомунікації, яка дозволяє побудувати банківську та клієнтську частини незалежно  від конкретних засобів електронної  пошти і внаслідок цього забезпечити функціонування програмного забезпечення системи «клієнт-банк» у різних телекомунікаційних середовищах.

      В Україні вже існують системи  «клієнт-банк», які є невід'ємною  складовою програмного комплексу  автоматизації бухгалтерії клієнта. Це дозволяє не тільки повністю автоматизувати бухгалтерський облік на підприємстві, а й побудувати єдину технологічну лінію для виконання всіх фінансових операцій підприємства.

      Архітектура кожної конкретної системи «клієнт-банк»  та специфіка технології її роботи перебувають в досить широкому діапазоні. Практично широка розробка та впровадження систем «клієнт-банк» в Україні тільки починається. Тому найближчими роками очікується різке зростання як кількості клієнтів, що користуватимуться цим сучасним видом послуг, так і рівня програмно-технічних розробок таких систем. 
 

1.3.  Огляд світової  та національної  законодавчих баз,  що регламентують  електронний документообіг 
 

Правове регулювання електронного документообігу:

   Хоч електронний документообіг в  сучасному світі став глобальним і розгалуженим, далеко не всі відносини між його учасниками регулюються спеціальними законами або іншими юридичними документами. Розвиток електронного документообігу, пов'язаний не лише з технологією, а й із правом, потребує професійних підходів, чіткої взаємодії традиційно далеких одна від одної галузей знань.

     У розвинутих країнах електронний  документообіг вже став самостійною  цариною юридичних взаємовідносин у внутрішній і міжнародній торгівлі, що спричинило кілька принципових правових наслідків:

     • з'явилася однойменна правова категорія і ціла сукупність пов'язаних із нею понять: електронна угода, електронний підпис, електронні платежі, електронні гроші тощо;

     • електронні повідомлення (або електронний обмін даними), що застосовуються для укладення та виконання угод, замінюють паперову договірну документацію, традиційну для комерційних операцій. Виникла проблема в розробці критеріїв обов'язкової форми електронних угод та необхідних вимог до процедури їх укладення;

     • природа угоди принципово не змінилася — іншим став тільки спосіб її укладення і здійснення;

     • на рівні звичаїв ділового обороту  ствердився основний правовий принцип електронного документообігу, який полягає в тому, що сторони не вправі ставити під сумнів законність і дійсність угоди лише на тій підставі, то вона здійснена електронним способом.

     Однак добитися гарантованого дотримання цього принципу не завжди вдається, що часто породжує значні юридичні труднощі. Зокрема, немає впевненості в тому, що всі положення такої угоди матимуть рівну юридичну силу в разі судового розгляду.

     Глобальний  і розгалужений характер економіки  унеможливлює її регулювання в режимі реального часу будь-яким урядом або державною установою. Тому законодавство має бути зведене до мінімуму, стати послідовно міжнародним і прозорим, відповідати чітко визначеним цілям, забезпечувати довіру, ефективність та уніфіковані правила поведінки. Воно повинні визначити основні процедури визнання дійсності електронних угод, дії судових органів, щодо винесення вердиктів у позовах компаній або осбистостей, предметом розгляду якого є застосування електронного цифрового підпису та інше. 

Досвід  країн Західу у  сфері правового  регулювання електронного документообігу:

     Нині  найбільш значущими міжнародно-правовими документами у сфері електронного документообігу є:

     • Модельний закон ЮНСІТРАЛ "Про  електронну торгівлю".

     Комісією  Організації Об'єднаних Націй  з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) 1996 року розроблено зразковий звід правил — Модельний закон "Про електронну комерцію" (Model Law On Electronic Commerce). Це модель, за допомогою якої країни у національному законодавстві можуть вирішити основні проблеми, пов'язані з юридичною значимістю договорів, що укладаються за допомогою ЕОМ, з обов'язковою письмовою формою, підписом, оригіналом і копіями, зберіганням договірної документації в електронному вигляді, а також визнанням останньої як судового доказу. Правовий режим електронного обміну даними, передбачений у законі, грунтується на принципі так званого функціонального еквівалента.

     Зміст такого підходу полягає в тому, аби проаналізувати цілі та функції  традиційних юридичних вимог, що висуваються до упорядкування документів на папері, з метою встановлення, як їх можна досягти за допомогою методів електронної передачі даних.

     Ідеться про те, що, включивши в національне законодавство процедури, передбачені Модельним законом для врегулювання ситуацій, коли сторони обирають електронні засоби передачі даних, держава створює правове середовище, нейтральне (без будь-яких переваг) стосовно різних носіїв інформації.

     • Директива Європейського парламенту та Ради Європи від 13.12.1999 року про політику ЄС щодо електронних підписів.

   Цей документ створює правові передумови для широкого використання електронного підпису (ЕП) у країнах Європейського Союзу. Серед пріоритетних — надання електронному підпису юридичної та доказової сили. (Зазначимо, що юридичні наслідки має викликати не сам факт використання ЕП, а обмін електронними документами, які містять електронний підпис, причому ці наслідки залежать від змісту документів. Отже, визнання юридичної сили необхідне щодо електронного документа. Стосовно ж доказової сили електронного підпису можна погодитися з підходом, відповідно до якого саме він може слугувати підтвердженням істинності електронного документа). При цьому в преамбулі наголошено, що в законодавчому регулюванні немає потреби, якщо ЕП використовується виключно в рамках систем, заснованих на угодах між обмеженою кількістю учасників (ідеться про закриті системи електронного документообігу).

     Згідно  зі статтею 5 зазначеної директиви держави-учасниці повинні забезпечити умови, за яких електронний підпис задовольняв би юридичні вимоги до даних в електронній формі тією ж мірою, якою власноручний підпис задовольняє вимоги до даних на паперовому носії. Крім того, держави-учасниці повинні в законодавчій формі визнати правомірність використання ЕП як доказу при судовому розгляді.

     • Директива Європейського парламенту та Ради Європи від 08.06.2000 року про деякі правові аспекти інформаційних суспільних послуг, зокрема електронної комерції, на внутрішньому ринку (Директива щодо електронної комерції).

     Цей документ регулює окремі види діяльності в комп’ютерних мережах на внутрішньому ринку ЄС. Зокрема, в ньому розглядаються державне регулювання, а також питання стосовно поширення комерційної та іншої інформації з комп’ютерних мереж, договори, які укладаються в електронній формі, та відповідальність інформаційних посередників.