Вихідні положення та висновки теорії «економіки пропозиції»

Там, де порушувалася гармонія взаємодії ринку і держави, країни потрапляли до глибокої кризи. Якщо взагалі відкидається ринок, логіка економічних процесів призводить таку державу до повної стагнації. Більш ніж півстолітня практика колишнього Радянського Союзу на рубежі 70 - 80-х років завершилася глибокою і всеосяжною кризою.

Якщо ж, навпаки, суспільство розвивається тільки на основі ринкових механізмів, вільної конкуренції, тоді їх сліпа стихія також призводить до потужних соціальних струсів. Весь західний світ у зв'язку з такою практикою пережив у 1929 - 1933 рр. часи „великої депресії” і зробив відповідні висновки, створивши систему державного економічного регулювання.[7, 86]

Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням - одне з ключових завдань, яке на сьогодні постало перед Українською державою. Україна має формувати таку національну модель ринку і державного регулювання економіки, яка враховувала б історичні реалії та сучасний зарубіжний досвід.

              Високорозвинена ринкова економіка - це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція, вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного регулювання економічних процесів. Державне регулювання доповнює ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему макроєкономічного регулювання народного господарства. Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь "абсолютної свободи" і "вільної гри" економічних сил, що спрямовуються "невидимою рукою" саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування ринкових відносин, коли функціонувало безліч порівняно однакових за розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне ціноутворення визначали оптимальні пропорції виробництва та його економічну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробництва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого економічного регулювання стало розв'язання суперечностей між частковою монополістичною планомірністю І товарними відносинами, які залишалися загальною формою економічних зв'язків у суспільстві.Для сучасних умов характерні переплетення ринкових і державних методів регулювання, їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і відповідає певним інтересам суб'єктів власності та господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості не лише дрібних і середніх підприємств, а й великих виробничих комплексів, про "вільну гру" економічних сил не може бути й мови. Щодо діалектики розвитку економіки країн Заходу та еволюції механізму ЇЇ регулювання американський учений-економіст П. Самуельсон писав: "Можливо, Америка XIX ст. підійшла ближче, ніж будь-яка інша країна коли-небудь до такого стану, який Карлейль назвав "анархія плюс констебль". Результатом цього стали ціле століття швидкого економічного прогресу й умови індивідуальної свободи. Але це призвело також до періодичних економічних циклів, розкрадання й виснаження не відшкодованих природних ресурсів, до крайнощів бідності і багатства, розкладання державного апарату групами, які ставлять різні завдання, і часом до витіснення монополією саморегульованої конкуренції".

У більшості індустріальне розвинених країн Заходу значно підвищилася економічна роль держави. Те, що держава є центральним органом політичної влади в країні, надає їй можливість використовувати норми правового примусу і розпоряджатися значними економічними ресурсами. Вона не лише стала власником багатьох заводів, земельних ділянок, залізниць, морських портів, аеродромів, фінансових ресурсів, а й заволоділа цілими галузями економіки, які потребують для свого утвердження величезних капіталовкладень і в період становлення найменше орієнтовані на прибуткове функціонування (атомна і космічна промисловість, енергетика тощо).У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюджет половину валового національного продукту, здійснює до 20 відсотків капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контролем уряду виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його становлять податки і загальний обсяг урядових витрат. Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес суспільного виробництва і висока концентрація останнього модифікували традиційний механізм саморегулювання економіки, різко обмежили дію стихійних ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій, особливо щодо розвитку державного сектору економіки, а також ринкової кон'юнктури.Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість нейтралізувати численні руйнівні процеси І небажані відхилення, які періодично переривають і деформують рух економічного циклу.Економічна політика держави формується через мережу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації. Важливу роль у цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та "групи тиску". Підприємницькі організації, наприклад Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької промисловості, Конфедерація британської промисловості, Конфіндустрія (Італія), Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх виконанням.Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами державної влади. Оскільки в кожній з розвішених країн їх склалося по декілька, то між ними точиться боротьба за лідерство й отримання певних пільг. Наприклад, у США лідерами є групи Морганів, Рокфеллерів, каліфорнійська на чолі з "Бенк оф Америка", у Великобританії - "Ллойдз", "Барклейз", у Німеччині - групи на чолі з "Дойче банк", "Дрезденер банк" та "Комерц-банк". "Групи тиску" зародилися у США, сьогодні вони широко використовуються в країнах Західної Європи тощо. Вони формуються з метою впливу на офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при розв'язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація ринків, право на створення нових підприємств тощо. Так, в Іспанії інтереси приватного сектору представляють 9 таких груп: в паперовій промисловості o- Інститут паперу, в металургії - Союз виробників чорних металів, у суднобудуванні - Техніко-торговельне управління суднобудівників та ін.Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим, проте його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов'язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.[5, 47]

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної системи. Політика державного регулювання не підпорядкована закону самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток - забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. ЇЇ реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

Отже, оподаткування свідчить про багатогранність і складність використання податків як фінансових регуляторів. При глибокій науковій розробленості загальнотеоретичних основ оподаткування та окремих сторін, висвітленні досвіду його реалізації в розвинених економіках водночас існує потреба вивчення подальшої розробки теоретичних складових формування системи оподаткування у перехідній економіці, оскільки має місце відрив попередніх теоретичних розробок від реалій соціально-економічного розвитку в перехідних умовах. Орієнтація вітчизняної податкової моделі на неадекватну умовам її соціально-економічного розвитку концепцію не може не мати негативних результатів. Але й вирішення проблем економічного зростання немислиме поза пошуком економічно прийнятних напрямів та форм оподаткування.

РОЗДІЛ 3. ЗАСТОСУВАННЯ ВИСНОВКІВ ТЕОРІЇ ЕКОНОМІКИ ПРОПОЗИЦІЇ ПРИ ОЦІНЦІ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

Особливості праці як товару, стають вирішальними в умовах кризи, що характерна для сучасної економіки України. Особливості ці, зокрема, полягають у тому, що, по-перше, праця як товар невіддільна від її власника, і по-друге, в умовах кризи кошти від продажу цього товару (тобто оплата праці) є головним, а найчастіше і єдиним джерелом існування як абсолютної більшості працівників, так і членів їхніх родин (зазначимо, що в економічно розвинених країнах значну частку в структурі доходів людини мають доходи від власності, діють ефективні системи соціальної допомоги та підтримки, а середня зарплата одного працівника достатня для пристойного утримання сім'ї).Людина, яка не має інших доходів, окрім від продажу своєї праці, не може не працювати навіть тоді, коли ставки оплати праці наднизькі, оскільки процес споживання — це не просто процес відтворення робочої сили, а фактично процес підтримання життя, і жива людина не може його припинити. Тому для людей, нагальні потреби яких незадоволень навіть низька оплата праці краща, ніж її повна відсутність, і тому пропозиція праці не зменшується при низьких ставках оплати праці. Більше того, якщо доходи за основним місцем роботи не дають можливості працівнику задовольняти свої потреби на прийнятному для нього рівні і неможливо знайти роботу з вищим рівнем оплати праці, люди вимушені збільшувати кількість праці, яку вони продають або якою заміняють товари і послуги, які не купиш за низьку зарплату. Це виявляється у масовій вторинній зайнятості, скороченні споживання платних послуг (а отже, перенесенні цієї роботи в сім'ю), забезпеченні родини продуктами харчування і отриманні додаткових доходів за рахунок праці вдома, зокрема в підсобних господарствах. Інші сторони цієї проблеми — надвисока зайнятість на ринку праці жінок, включаючи тих, що мають малих дітей; зайнятість найманою працею молоді, яка навчається або повинна навчатися; висока зайнятість пенсіонерів, яким не вистачає пенсії навіть для найскромнішого життя; нерегламентована і незахищена законодавством дитяча праця.

Отже, наднизькі ставки оплати праці в кризовій економіці за багатьма напрямками призводять не до зменшення, а до збільшення пропозиції праці. Тому пропозиція праці, наприклад в Україні, залишається дуже високою, а частка економічно активного населення сягає 90% загальної чисельності працездатного населення (зазначимо, що в розвинених країнах цей показник коливається від 50 до 70%).

Високий рівень зайнятості, що економічно відображає як потребу економіки у працівниках, так і потребу населення у робочих місцях, в будь-якому випадку означає низьку ефективність зайнятості, оскільки, з одного боку, зайнятість не забезпечує достатнього рівня продуктивності праці, а з іншого — нормального рівня оплати праці.

Таким чином, графік пропозиції на ринку праці в умовах кризи має вигляд, зображений на рис. 2 [15, 1]

Вгору від точки Л він аналогічний графікам пропозиції праці розвиненої економіки, тобто із збільшенням ставок оплати праці пропозиція праці зростає до певного рівня (точка В), а потім починає зменшуватися в зв'язку з дією ефекту доходу.

Цікавіша для нас та частина графіку, яка іде вниз від точки А. Сама точка А — це крайня точка "економічно вільної" (характерної для розвинених країн) частини графіку пропозиції праці. Рівень оплати праці W v що відповідає цій точці, є таким, що забезпечує споживання на рівні мінімального споживчого бюджету (тобто мінімальному з нормального для цього суспільства рівні споживання) всім членам сімей працівників. Рівень використання праці, що відповідає цій точці (7*,), означає "нормальну" зайнятість робочої сили. Іншими словами, W { — це такий середній рівень оплати праці, який дозволяє забезпечити мінімальний з нормального для цієї країни рівень споживання всім членам суспільства за умови дотримання законодавчо встановленої тривалості робочого часу і без залучення до праці пенсіонерів, дітей, молоді, що навчається, жінок, які виховують малих дітей, тощо.Площа прямокутника AWОТ, визначається добутком И^Г, і дорівнює масі грошових доходів, яка забезпечує споживання на рівні мінімального споживчого бюджету всім членам суспільства. Оскільки в економічно розвинених країнах рівень мінімальної заробітної плати більший, ніж W , то і графіки пропозиції праці у західних підручниках.Нижня від точки Л частина графіку відображає реалії сучасного українського ринку праці. Особливості цієї кривої в тому, що площі прямокутників, утворених перпендикулярами з будь-яких точок цієї частини графіку на осі координат та цими осями, pieVii. Тобто WT = const = WТу Це означає, що пропозиція праці тим більша, чим нижчий рівень оплати праці, причому так, що їхній добуток сталий і дорівнює такій масі грошових доходів, яка забезпечує споживання на рівні мінімального споживчого бюджету всім членам суспільства. Тобто фактично при зайнятості Тс і рівні оплати праці Wc населення споживає стільки ж, як і при зайнятості Т. і рівні оплати праці Wл, але працює набагато більше.[15, 1]

Тепер проаналізуємо, як може встановлюватися рівновага на ринку праці за умови такої пропозиції. Крива попиту має дві точки перетину з кривою пропозиції: D і С Точка D означає рівновагу при ефективній зайнятості, коли динамічна економіка, пропонуючи високу оплату, залучає додаткову працю, що забезпечує в середньому всім членам суспільства доходи, які перевищують мінімальний споживчий бюджет (площа прямокутника DT()OWl} більша площі прямокутника ATAOWA), Зростання доходів збільшує платоспроможний попит населення, що стимулює економіку. Високий рівень оплати праці вимагає зростання продуктивності для компенсації витрат на заробітну плату, а це, в свою чергу, пов'язано із застосуванням нових наукоемких технологій і автоматизацією виробництва і вимагає підвищення кваліфікації робочої сили. Таким чином, на ринку праці діють самопосилюючі прогресивні процеси.Точка С означає відносну рівновагу на ринку праці при неефективній економічно насильницькій надзайнятості, коли стагнуюча економіка, пропонуючи мізерну оплату праці, заставляє працювати всіх, хто фізично на це здатен, причому набагато довше, ніж законодавчо встановлена тривалість робочого часу. При цьому за рахунок такої надвеликої кількості праці членам суспільства ледве забезпечується споживання на рівні мінімального споживчого бюджету, та і то в середньому, що, як відомо, допускає значну диференціацію в межах середніх показників.Якщо ж розглянути хід графіків далі точки С, то зрозуміло, що і при наднизьких рівнях оплати праці можливе безробіття, точніше переважання пропозиції праці над попитом на неї, бо називати безробіттям ситуацію такої надзайнятості нелогічно. Отже якщо середній рівень ставок оплати праці менший за Wc, то пропозиція праці не зможе бути реалізованою і працівники не зможуть забезпечити собі і своїм родинам навіть мінімально нормальне споживання ніякою кількістю праці, що ми і спостерігаємо нині в Україні. Крім того, це спричиняє скорочення платоспроможного попиту населення та негативні наслідки для економіки в зв'язку з цим скороченням. Тобто в такому випадку низький рівень оплати праці викликає на ринку самопосилюючі негативні процеси.

Отже, як бачимо, низький рівень оплати праці є не лише наслідком, а і суттєвою причиною кризового стану економіки, і без його підвищення неможливо забезпечити вихід економіки країни з кризи й ефективну зайнятість її населення.